Бережний Василь Павлович Діти одного Сонця

Бережний В. П. Лабіринт: Наук.-фантаст. повісті та оповідання. – К.: Рад. письменник, 1986. – 263 с. – С. 23-36.
І.

Невеликий електрокар обтічної форми, забравши пасажирів з космічного корабля “Аеліта”, який щойно повернувся з Марса, рушив у напрямку приземкуватого вокзалу космодрому. Туди ще було далекувато, а вже виднівся гурт зустрічаючих біля входу, здебільшого – жінки з букетами квітів у руках. Чорніли триноги телевізійних камер: повернулась комплексна експедиція, звичайно ж, телеглядачам цікаво.

Костянтин Федорович Новик, посивілий за ці роки чоловік, напружував зір, щоб швидше побачити свою Олену, вирізнити з гурту її милу постать. Йому здавалось, що електрокар повзе, як жук, що пішки можна було б дійти набагато швидше і взагалі час ніби загальмувався. На очі йому напливали сльози, в грудях спирало віддих, а думки переганяли одна одну: як то вона – чи здорова? Сам він за п’ять років на Марсі постарів, може, на цілих двадцять. Нелегкий політ, інтенсивна праця на розкопках, та ще й у скафандрах, тяжка хвороба добре-таки підірвали йому здоров’я. Борода побіліла,

і товариші прозвали його марсіанським аксакалом, хоч і самі… Правду кажучи, Костянтин Федорович і зараз почувався не дуже, та це він відносив на рахунок земного тяжіння, від якого вони зовсім одвикли. “Мине період адаптації, – бадьорився Костянтин Федорович, – і з марсіан ми знову станемо землянами, землянами з марсіан…”

Він аж кинувся, помітивши, що починає дрімати. Отакої! Заснути перед зустріччю! Озирнувся – усі сидять принишклі, зосереджені, тільки “холера ясна”, тобто Микола Рудий, розтягує свої тонкі губи в іронічній посмішці. Чи помітив, як він клюнув носом? А Олена, хоч і не займається археологією, буде, певно, здивована… Хоча б уже скоріш…

– Увага! Водій електрокара, поверніться забрати залишений на борту пакет.

– Холера ясна! – буркнув Микола Рудий. – Так ми ніколи не доїдемо.

Звичайно ж, усім не терпиться якомога швидше зустрітися зі своїми рідними, але тут обставини беруть верх над бажаннями. Костянтин Федорович лише зітхнув, коли при розвороті електрокара будинок вокзалу, а з ним і барвистий гурт зустрічаючих зникли з очей. Нічого страшного: збільшується час на адаптацію… II.

Олена – ставна молода жінка – сиділа, закинувши ногу на ногу, маленькими ковточками попивала каву, жартувала й сміялася, намагаючись приховати душевне сум’яття. Навіть наспівувала давню пісеньку:

Куди їдеш, куди від’їжджаєш,

Сизокрилий орле?

Вона відмовляла його від експедиції з самого початку, як тільки він похвалився, і тепер, перед самим від’їздом, теж не відступалася:

– Розкопки на Марсі? Безглуздя!

Костянтин поглядав на її примружені очі, пухкі губи, що ніжно торкалися порцелянової чашечки, і думав, як то йому буде тяжко без неї – любого Оленятка. Ще ж немає й року, як вони одружилися. Але про те, щоб відмовитись від марсіанської мандрівки, він, звичайно, і думки не допускав.

– Поясни їй хоч ти, Михайле, – звернувся до свого найближчого друга, запрошеного на прощальну каву. – Може, вона з тобою згодиться.

Михайло – широкоплечий бородатий молодий чоловік – поглянув на Олену, осміхнувся, потім, прибравши серйозного вигляду, сказав:

– Якщо відверто, Костю, я теж маю великі сумніви. Сама твоя гіпотеза… надто хистка.

У Новика підскочили брови: досі Михайло не висловлювався про його марсіанську гіпотезу, і це сприймалося, як мовчазне схвалення.

– От бачиш, і Михайло! – підхопила Олена. – А ти затявся… Доводь свою правоту на Землі!

– А хіба я не доводив? – заперечив Новик. – Аналіз нових олдовайських[1] знахідок відсунув появу гомо сапієнса ще на мільйон років… Цю загадку можна розгадати лише на Марсі.

– Ну чому, чому саме на Марсі? – Олена із стуком поставила чашечку на блюдце.

– Тому, що в нашій Сонячній системі найраніше склалися умови для виникнення життя саме на Марсі, – спокійно відповів Новик.

– Але ж там не знайдено навіть мікробів, поверхня цієї планети стерильна, – заперечив Михайло.

– Не забувай, що марсіанська атмосфера мільйони років зазнавала дисипації[2], і ультрафіолетове випромінювання Сонця безперешкодно робило свою справу. Звичайно, після такої обробки поверхня буде стерильною. А от у надрах, я вважаю, можна знайти останки… гомо сапієнсів.

– Аякже, так вони на тебе і чекають! – перебила Олена.

– Якби всі були такі скептики, як ви з Михайлом, то мене нізащо б не включили до складу експедиції.

Михайло запалив сигарету і, солодко затягуючись, сказав:

– Я знаю, дехто в Академії схильний підтримувати теорію про марсіанське походження людства. Але ж ні ти, ні хтось інший не пояснили того факту, що… гм… нащадкам тих марсіан, які нібито переселились на Землю, довелося пройти школу палеоліту, потім міді і бронзи… Чому так сталося?

– Нічого дивного, що в моїй гіпотезі ще є чимало темних місць. Було б дивніше, коли б їх не було. І оце теж: чому вони, або їхні нащадки, змушені були починати з нуля? Поки що ми не маємо однозначної відповіді. Можливо, перше покоління прибульців не змогло адаптуватися і загинуло, адже параметри Землі – тяжіння, сонячна радіація, атмосфера і гідросфера – істотно відрізняються від марсіанських. Залишилися, скажімо, діти, підлітки, у яких поступово виробилися пристосувальні реакції. Зрештою, не можна виключати і катастрофи. Так що…

– Все одно, білими нитками шито! – кинула знервовано Олена. – Де ж їхній космічний флот? Не знайдено ж і уламочка!

– Ти не уявляєш, люба, що таке мільйони років, – лагідно зауважив Новик. – Такий потужний агрегат, як Земля, здатний перемолоти не те що дрібні космічні кораблі, а навіть велетенські міста. Для Вавілона, скажімо, вистачило якихось дві тисячі років. А мільйон чи п’ять… Якби жителі покинули найбільше місто Землі – Мехіко, воно б зникло без сліду, дарма, що розташоване на висоті понад два кілометри. І потім – деякі сліди все ж таки лишилися…

– Баальбекська веранда? – обізвався Михайло. – В цю схему вона не включається. Це не такий уже стародавній об’єкт і споруджений не з метою космоплавання.

– В кожному разі, ви, – Новик перевів погляд з Олени на Михайла, – мусите визнати: взяти участь у цій експедиції – це мій моральний обов’язок.

– Ох, якби я могла, то прихилила б Марс до Землі… – зітхнула Олена. – Ти от говориш про мільйони, а мене страшать кілька років…

– А… не можна було… вам обом? – запитав Михайло.

– Не схотіла. – Новик окинув дружину радісним поглядом. – А я й не наполягав. Сам розумієш: скарб треба берегти. Гадаю, п’ять років промине – й оком не змигнеш.

– І все-таки, – вів своє Михайло, – я глибоко переконаний, що колискою людства є Земля і тільки Земля.

– Надворі космічна ера, – заперечив Новик, – а мислення у нас… приземлене. Якщо твою формулу розширити, все стане на свої місця: колискою людства є Сонячна система і тільки вона.

– Е, ні, – заперечив Михайло, – я не хочу включати жодної іншої планети. Я – землянин до останньої клітини. Такий феномен Природа створила у мить натхнення… Отак вони сперечались, відшукуючи аргументи з різних наук про Землю і Космос, але найшла коса на камінь, кожен обстоював свій погляд. Олена, зрозуміло, тягла руку за Михайла, марно сподіваючись, що чоловік передумає і відмовиться летіти. Проте Новик був непохитний, вважав цю експедицію головною подією свого життя, говорив про “внесок в науку”, моральний обов’язок, поклик долі тощо.

– Ну що ж… – Олена якось безпорадно усміхнулася. Була схожа на маленьку дівчинку, якої цурається батько. – У такому випадку побажаймо успіхів у безнадійній справі нашому впертому “марсіанинові”!

Костянтин Федорович помітив, як затремтіли її губи.

– Дякую, Оленятко! – сказав бадьоро, щоб заспокоїти її й себе. – А якщо будуть якісь труднощі… – Обернувся до Михайла: – Я сподіваюся, ти виручиш, допоможеш?

– Авжеж. – Михайло знітився, він мало знав Олену, а вдома у них був оце вперше. – Не май сумніву…

Коли через кілька днів прощались на космодромі, Новик міцно обняв свого друга і ще раз попросив піклуватися про Олену. А вона стояла така беззахисна, потемніла з лиця, що в Новика замлоїло у грудях. В останні хвилини казав їй заспокійливі, ніжні слова, та позбутися тривожного передчуття так і не зміг. III.

Піщана буря – явище на Марсі не рідкісне, проте, коли усе навколо заволокло оранжевою млою, двоє дослідників у скафандрах, обвішаних інструментом, були заскочені зненацька. Міріади піщинок запорощали по шоломах та окулярах.

– Холера ясна! – почувся в навушниках голос Миколи Рудого. – Може, повернемось?

Зупинились, розглядаючись навколо. Крізь піщані хвилі, що набігали одна на одну, бази не видно, а гори, до яких вони прямували, бовваніли неподалік. Світло скаламутилось, сонячне кружальце зникло, можна заблукати. І хоч запаси води і кисню достатні, але все ж таки…

– Давай, мабуть, дійдемо, – сказав Новик, – тут рукою подати. Переждемо. Тільки треба зв’язатися.

Рудий не заперечував, розмотали свої “ласо” і, з’єднавши їх защібками, почовгали по сипучому піску.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (2 votes, average: 3.50 out of 5)


Бережний Василь Павлович Діти одного Сонця

Categories: Твори з української літератури

Links