Барокко як стадія культурно-історичного розвитку
Всі ці процеси протікають у силовому полі тенденцій, характерних для культури і стилю барокко. Період з 20-х років XVII ст. до половини XVIII ст.- час визрівання і розквіту в українській літературі цього стилю. Він функціонує в складній і суперечливій взаємодії як із спадщиною попередніх (середньовічних) культурно-історичних і стильових традицій, так і з проявами наступних стилів. Припізнений і неповний розвиток ренесансних явищ у східнословянських культурах зумовив вростання функцій ренесансу в естетичні й художні форми барокко, призвів до своєрідного
Барокко як стадія культурно-історичного розвитку відображало кризу феодалізму в епоху первісного нагромадження, гостроту суперечностей в релігійній і соціальній свідомості. Його використовувала феодальна реакція, католицька і православна контрреформація (на Україні – польсько-панські католицькі експансіоністи й уніати, а також православні магнати й ієрархи). Але барокко озброювало
Українському літературному барокко притаманні всі основні якості цього стилю: антиномічність сприйняття і відображення світу, почуттєва й інтелектуальна напруженість, поєднання аскетичних закликів з гедонізмом рафінованості з брутальністю, абстрактної символіки з натуралістичністю в трактовці деталей, динамічність, афектованість, театральність, феєричність, ілюзіонізм. Воно засвоювало і переробляло різні художні традиції. Письменники XVII ст. захоплюються емблематикою й алегорикою, розгортають складні метафори й уподібнення, поєднують античні поганські образи з християнськими. їхнім творам притаманна риторичність і складна метафоричність, заснована на несподіваному обєднанні віддалених ідей, уявлень і образів, контрастність, екзальтованість, живописність, екзотичність, гротескність.
Найраніша з відомих нам українських поетик – “Книга поетичного мистецтва” – датується 1637 р. На другу половину XVII ст. припадають курси “Кастальське джерело” (1685) і “Ліра” (1696). На початку XVIII ст. було прочитано курс Феофана Прокоповича “Про поетичне мистецтво” (1705) і курс Митрофана Довгалевського “Сад поетичний” (1736), в якому з особливою докладністю відображено поетичну традицію доби барокко 4.
У XVII ст. відбуваються симптоматичні зміни в складі читачів.. їхнє коло стає різноманітнішим соціально і культурно-психологічно. До читання і слухання літературних творів дедалі ширше прилучаються священики, студенти, городяни, Козаки і навіть селяни. З-поміж недовчених студентів і ченців-утікачів формується особлива соціальна верства “маидрованих дяків”. Вони починають відігравати істотну роль як у споживанні літературної продукції, так і в її розповсюдженні. Те ж слід сказати і про канцеляристів, попередників майбутнього чиновництва Відповідно розширюється соціально-професійне коло авторів; його складають, крім представників вищого і рядового духівництва, насамперед учителі й студенти, друкарі, “мандровані дяки” і козацькі канцеляристи. Не цураються літературної Творчості, особливо в галузі історіографії та віршування, і козацькі ватажки, які пройшли шкільну виучку.
Українська література в XVII ст. зберігає різномовність. У ній поряд із церковнословянською (словяноруською) і книжною староукраїнською мовами застосовуються мови польська і латинська, а на кінець століття й Мова російська. Застосування тієї чи іншої мови залежить від стильового регістру (“високого”, “середнього”, “низького”), від жанру й призначення твору або навіть окремої його частини, від. адресування його певній соціально-культурній аудиторії тощо. Зрозуміло, на вибір мови у кожному конкретному випадку могли впливати і класове почуття чи класові передсуди, ступінь “аристократичних” чи “демократичних” устремлінь, орієнтацій і симпатій автора, міра його етнічної самосвідомості.
У XVII ст. продовжують активно функціонувати полемічні жанри – трактати, діалоги, памфлети, послання. Полемічні тенденції притаманні й іншим різновидам тодішньої словесної творчості – проповідям, сеймовим промовам, житіям, історичним творам, віршам, драмам, повістям і оповіданням.
Серед полемічних творів першої половини століття суспільною значимістю і літературними якостями виділяються послання Івана Вишенського (кінець XVI ст.- 20-ті роки XVII ст.), анонімна “Пересторога” (1605- 1606), “Тринос” (Вільно, 1610) Мелетія Смотрицького, “Палінодія” (1620- 1622) Захарії Копистенського.
В центрі уваги полемістів, крім суто богословських і церковно-політичних питань, перебувало злободенне для тодішнього українства питання про напрям культурної орієнтації, про характер освіти, необхідної для успішної протидії польсько-шляхетській католицькій експансії, питання, породжене зіткненням “словяно-візантійської” середньовічної традиції з новими ренесансними потребами. Перемагає позиція, найчіткіше виражена автором “Перестороги”. Він вбачає головну причину релігійно-церковної, культурної і політичної кризи, яку переживає Україна на межі XVI і XVII ст., в тому, що попередні ревнителі православя, набудувавши церков і монастирів і нагромадивши чимало словянських книг, найпотрібнішого – “шкіл посполитих” – не створювали. Недостатність освіти породила поганську неотесаність, роздори і зради в середовищі руських князів, підкорення хижим сусідам, ренегатство панів, розклад духівництва, занепад батьківської віри.
Щодо літературних якостей, поряд з посланнями Івана Вишенського, особливо виділяється польськомовний “Тринос” Мелетія Смотрицького5, в якому звучить полумяна медитація, пройнята патріотичним пафосом, болем від страждань вітчизни і гнівом на хистке в релігійних переконаннях українське й білоруське панство. Першим двом розділам книжки надано форму “плачу” православної церкви, персоніфікованої в образі Матері, плачу, зверненого до невдячних дітей. Образ матері-церкви розгортається в “Триносі” в поетичний символ, що є головним естетичним ядром твору. В цьому образі письменник використав поетику народних голосінь. У стилі “Триносу” виразно проступають риси, характерні для барокко. Аргументуючи свої твердження, автор виявляє грунтовну вченість: він охоче посилається Богословська полеміка лишається істотним ідейно-тематичним спрямуванням літератури і в другій половині XVII ст. Як і раніше, вона породжується реальним життям і має політичний підтекст. Відстоюючи православя, полемісти утверджують ідею єдності східнословянських народів і її здійснення в межах Російської держави. В цей час знову оживає ідея словянського і взагалі християнського єднання, ідея антимагометанського союзу християнських народів. Активними прибічниками цієї ідеї виступають церковні діячі, письменники і вчені києво-чернігівського кола: Лазар Баранович, Інокентій Гізель, Іоаникій Галятовський, Антоній Радивиловський, Варлаам Ясинський та ін. Особливо показові щодо цього трактати Іоаникія Галятовського “Лебідь” (Новгород-Сіверський, 1679) і “Алькоран Магометів” (Чернігів, 1683) – обидва польською мовою. Не ослаблюється боротьба між православям і католицтвом. Православні полемісти другої половини XVII ст., як і їхні попередники, полемізуючи з католиками й уніатами, підносять філософські й соціально-політичні питання. Серед антикатолицьких полемічних творів виділяється трактат Іоаникія Галятовського “Фундаменти…” (Чернігів, 1683, польською мовою), який містить у собі чимало виразних і колоритних побутових замальовок, що відображають класово-релігійні сутички на тодішній “польській” Україні 6.
(2 votes, average: 4.50 out of 5)