Асоціація, пов’язана з Тютчевим. Маруся Климова (Кіндратович Т.)

У принципі, Тютчев не був зовсім позбавлений здатностей. Худенький дідок зі скуйовдженими залишками сивих волосок навколо лисини, у круглих очечках – таким його завжди зображували на всіх портретах, – якась неземна істота, що пурхає, учитель танців. Моя шкільна подруга, маленька крепенькая дівчина з довгою косою, що доходила їй до задници, дуже любила вірші Тютчева, інакше, мабуть, мені б і в голову не прийшло звернути на нього увага: крім віршів про природу, у шкільну програму, здається, нічого не входило

“Люблю грозу на початку травня”

– і це вірш у дитинстві нагадувало мені якась загадкова мнемонічна вправа для тренування пам’яті. “Люблю грозу на початку травня, коли весняний перший грім, як би резвяся й граючи…” – і ніколи не могла зрозуміти, що означає цей докладний опис природного явища… Втім, шкільні підручники літератури, і особливо для молодших класів, видимо, являють собою щось начебто інтелектуального смітника, куди відправляється все, що вже втратило інтерес для дорослих, морально й фізично застаріло. Де сьогодні можна ще натрапити на таких поетів, як Майков, наприклад? Тільки там – інакше про нього б уже давно

забули! І “Люблю грозу на початку травня” – і це, по-моєму, теж щось начебто повністю виснаженої “інтелектуальної руди” або ж строк, що відробив свій акумулятора

Ну а що стосується дітей, то з ними й зовсім ніхто ніколи не вважається. Воно й зрозуміло. Адже діти беззахисні й не здатні за себе постояти. Наприклад, у школі нас щороку водили на огляд у стоматологічну поліклініку. І я дотепер не можу без жаху згадувати, з яким остервенением накидалися на мій рот лікарі – і їм чомусь неодмінно хотілося вилікувати відразу всі мої зуби, і мені доводилося проводити в зуболікарському кабінеті по нескольку годин. Не випадково всі мої однокласники відчували панічний страх перед зубними лікарями, причому не тільки дівчинки, але й хлопчики. Один раз один хлопчик навіть по дорозі в поліклініку втік, і його потім довівся довго, чи ледве не цілий день розшукувати. Зрештою, його виявили на цвинтар, де він ховався серед могил, – і це цвинтар перебував неподалік від зубної поліклініки… Зате пізніше, коли я виросла й уперше прийшла на прийом до зубного лікаря, мене просто вразили ввічливість і гуманність, що панували там. Мені запропонували зробити всього один зуб, причому, якщо я захочу, з уколом. А в дитинстві мене навіть ніхто ні про що ніколи не запитував! А яке неприємне лиховісне дзижчання видавали тодішні апарати для свердління зубів! От із цим докучливим страхаючим дзижчанням зуболікарського бору в мене чомусь і асоціюються дотепер тютчевские рядка: “Коли весняний перший грім, як би резвяся й граючи, гуркоче…” Може бути, це через повторюваних “р” – і здається, це називається “алітерацією” – і або ж через страх перед поганою оцінкою за невиучений вірш, за якої мене могли будинку покарати й навіть побити?.. Не знаю, не можу точно сказати. Але як би те не було, це моя найперша стійка асоціація, пов’язана з Тютчевим! Однак у моєї подруги Ольги було ще дореволюційне видання віршів Тютчева, і вона дала їх мені почитати. Спершу мені було нудно – я ніколи особливо не любила читати старі книги, різні незрозумілі букви тільки утрудняли читання, заважали очам спокійно сковзати по сторінках, але я все-таки вчиталася, через силу…

З передмови до цієї книги я довідалася, що в Тютчева на старості років трапився роман з дамою багато моложе його, і це закінчилося для неї сумно – їхній зв’язок виплив назовні, почалися плітки й все таке, а нещасна дівчина зрештою занедужала й умерла. Причиною цієї драми стали різниця у віці й станові забобони. Нічого особливого, взагалі ж! Порівняно недавно щось подібне приключилося в Голливуде з американським режисером Вуди Алленом, що зовні чимсь навіть злегка нагадує Тютчева – і такий же тендітний дідок в очечках. Правда Вуди Аллена викрили у зв’язку зі своєю неповнолітньою пасербицею, що, по-моєму, набагато серьезней! Моя подруга Ольга часто говорила мені, виразно поклавши палець на губи: “Мовчи, ховайся й тай…” – і це мені допомагало, особливо в ті миті, коли мене заносило, і я починала тріпати все, що в голову прийде

До речі, у цьому ж збірнику я натрапила на закінчення “Грози на початку травня”, що, як я тепер розумію, укладачі підручника літератури викинули. І повинна визнати, що вони надійшли найвищою мірою завбачливо й гуманно, тому що мені тепер навіть страшно подумати, я собі цього навіть не представляю, які асоціації запам’яталися б у моїй незміцнілій дитячій свідомості від зіткнення з подібними зубодробительними рядками:

Ти скажеш: вітряна Геба, Годуючи Зевесова орла, Громокипящий кубок з неба, Сміючись, на землю пролилася

Ользі дуже подобалася романтична історія любові Тютчева; здається, вона навіть ототожнювала себе з нещасною жертвою цього роману – вона була закохана в один старшокласника, і, зашифрувавши його ім’я у вигляді анаграми, писала його скрізь: на своїх зошитах, підручниках, на партах і навіть на стінах, – і а я ніяк не могла догадатися, хто ж це такий. Вона називала його своїм “предметом обожнювання”, як було прийнято в XІX столітті, і, нарешті, показала його мені – це був приосадкуватий юнак, стрижений у дужку, з неприродно чорними бровами й такими ж червоними губами, дуже схожий на сутенера. Ольга була настроєна романтично, говорила, що буде до труни любити свого Павла й що “не має права його забувати”, але вона тільки видали на нього дивилася й зітхала, не вирішуючись навіть заговорити зі своїм “Полем” – і саме так вона його називала, на французький манер. Потім, уже після закінчення школи, я якось запросила її на одну вечірку – насправді, це була класична пиятика – і Кузя (це було її прізвисько) напилася в м’ясо, у результаті вона виїхала відтіля з якимось підозрілим типом, здається, що промишляв фарцовкой.

А тоді, коли вона була закохана в Поля, вона стала приставати до мене, щоб я теж вибрала собі “предмет” серед старшокласників, і хоча там були одні виродки, що деградували, мені все-таки довелося зробити вибір, інакше вона б від мене не відв’язалася, і я вказала подрузі на худого довгого прищавого білястого молодика з мутним поглядом, здається, його кликали Микола, і з тих пор Кузя стала змовницьки запитувати в мене: “Ну як Николя?” Мені, взагалі ж, було плювати на Николя, єдине його достоїнство полягало в тім, що він підходив мені по росту, але в загальному він викликав у мене нудоту, навіть видали. Мені здавалося, що він жахливо схожий на один з любимейших комуністами поетів – Некрасова, тільки без його цапиної борідки й червоного алкоголічного носа, але з такою ж сумовитою фізіономією, що як би увібрала в себе всю світову скорботу. У всякому разі, саме така особа в Некрасова на картині Перова, де він сидить на ліжку, напівприкритий пледом, і щось пише. Ми саме тоді проходили поему “Кому на Русі жити добре”, у якій мене найбільше вразило опис того, як древній дід “скормив свиням” грудної дитини, хоча взагалі ж не зі зла, а просто по недогляду; але я однаково, пам’ятаю, кілька разів ретельно перечитала цей уривок, намагаючись зрозуміти, чи не помилилася я, чи правильно все зрозуміла, саме відтіля я вперше довідалася про те, що свині жеруть дітей, а, отже, і людей взагалі.

З тих пор я стала ставитися до свиней з деяким упередженням і почасти з повагою… А Некрасов, свині, його портрет роботи Перова, і взагалі весь живопис передвижників ще й тепер зливаються для мене в щось зовсім єдине й практично неотличимое друг від друга, причому поєднує їх зовсім не ідейна близькість, увага до побуту простого народу, його важкому положенню й т. п., а, насамперед, любов до каліцтва й усіляких форм його прояву в житті. Пізніше соцреалисти, мені здається, повністю запозичили цю любов до виродливих форм у передвижників і Некрасова. Кузя ж на шкільних вечірках часто, сидячи в куті, закидала голову до стіни, стиснувши зуби й закривши ока, і застигала так надовго – тим самим вона підкреслювала трагізм своєї нерозділеної любові й смакувала її.

Зараз я розумію, що Тютчев навряд чи міг навіть припустити, що його віршами коли-небудь будуть діставати маленьких дітей. Він адже написав дуже небагато й взагалі ставився до своїх віршів украй недбало, здається, його знайомим поетам доводилося їх дуже сильно редагувати, чи ледве не дописувати, при підготовці до печатки. А один раз він навіть помилково спалив свій рукопис – і по-моєму, це був переклад “Фауста”… Настільки ж легковажно він ставився й до своїх службових обов’язків, до своєї кар’єри, був навіть якось звільнений через це зі служби, незважаючи на те, що робота, наскільки я розумію, у нього була зовсім не курна: він служив тоді в дипломатичному представництві за кордоном, здається в Туріні. Звичайно, Тютчев належав до стародавнього роду й у роботі особливо не бідував, хоча, наскільки я пам’ятаю, засобу до існування йому все-таки були потрібні

Маруся Климова (Кіндратович Т.)

Однак, по-моєму, справа не тільки в цьому. Переглядаючи всілякі біографії Тютчева, я поступово початку доходити висновку, що недбалість чи є не самою характерною рисою його особистості. Особливо мені чомусь запам’яталося, що на всілякі бали й прийоми він часто був у застебнутому не на ті гудзики сюртуку, тобто до свого одягу він теж ставився вкрай недбало. Уже не пам’ятаю, де я про це читала, але дана характерна деталь чітко урізалася мені на згадку, здається, я навіть натрапила на цей недбало застебнутий сюртук відразу в декількох статтях і спогадах про Тютчева. І от ці неправильно застебнуті гудзики на сюртуку остаточно переконали мене в тім, що саме недбалість була самою характерною рисою його особистості. Однак природа подібної недбалості дотепер залишається мені не зовсім зрозумілої

ЧиБули гудзика на сюртуку Тютчева неправильно застебнуті тому, що він хотів у такий спосіб продемонструвати своє презирство до думки навколишніх, або ж ця недбалість в одязі просто була наслідком його поглощенности своїми думками й неуважності? Природно, практично всі вітчизняні дослідники творчості Тютчева відмінюються до останнього. Що цілком з’ясовно, тому що люди завжди схильні судити про інші по самим собіебе. І для вчених-літературознавців цілком природно бачити в Тютчеві такого ж, як вони, зануреного у свої думки інтелігента, що забув заради цих думок про усім на світі, у тому числі й про власний одяг. Але все-таки не варто забувати, що Тютчев був поетом, тобто начебто б не зовсім ученим…

И проте повинна зізнатися, що образ Тютчева для мене якось двоїться. Іншими словами, мені не зовсім зрозуміло, чи був Тютчев закоханим у самого себе денді або ж просто зачуханним інтелігентом, чимсь начебто “людини неуважного”, що “замість шапки на ходу” була здатна надягти навіть сковороду, а не тільки недбало застебнути гудзика на своєму сюртуку. І дотепер я так і не прийшла до якогось остаточного висновку на цей рахунок. Іноді мені здається, що – так, він був аристократом і денді, але вже в наступну мить цей образ раптом замутняется, і я починаю думати, що він був типовим інтелігентом, до того ж ще й в очечках і т. п., а потім знову всі спочатку. А може бути, він був духовним денді? Ну це вже, мабуть, якась порожня гра слів… Таке враження, начебто сам Тютчев так і не зробив свій остаточний вибір між інтелігентністю й дендизмом, так і застряг десь на роздоріжжя

Загалом, неправильно застебнуті гудзики на сюртуку Тютчева поки так і залишаються однієї із самих більших загадок російської літератури. Чи варто говорити, що подібна подвійність однієї із ключових фігур вітчизняної літератури самим фатальним образом позначилася на її подальшому розвитку!


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...


Асоціація, пов’язана з Тютчевим. Маруся Климова (Кіндратович Т.)

Categories: Шкільні твори

Links