Антонич Богдан-Ігор Васильович З зелених думок одного лиса

Я не людина, я рослина,
А часом я мале листя,
Співало дванадцять дівчаток: ой, стелися, хрещатий барвінку,
І сонце в ріці веретеном зеленим крутилось…

Написана єдина істина: рости!.

Хвала усьому, що росте,
Хвала усьому, що існує!

Живу, терплю й умру, як всі звірята.

Звірята й зорі, люди і рослини –
У всіх одна праматір,
Природа вічна, невичерпна і невтомна,
Хоч час крилатий з вітром лине…

Шумить, мов мушля, море, – дзбан холодного напою,
Земля, мов мамут, зелені трави в сонці гріє й їжиться лісами.


І сонце, що його він розчавив ногою,
Тепер лежить на нім, мов намогильний камінь.

У черепі моїм пошлюбне ложе двох гадюк…
Невже ж? Невже, кохана, нам не вічно жити?
І де межа життя проходить в попіл смерті?
Лежить на марах ночі день минулий…

І ця балада так зродилась, як усміх місяця кривавий.

І риби з моря моляться до риб із зодіаків.

Ой, залюбились в твоїй дівчині
І вітер юний і зорі сині.
Вітер не віє, зорі не сяють,
Твою дівчину палко кохають.

Вдивляючись в уста, як кличуть,
В розсміяних очей огні,
Різьблять у пам’яті обличчя,
Щоб перелить його

в пісні.

Таємні тіні – квіти ночі,
Це душі білених дерев,
До місяця летіти хочуть,
Та вітер їх не забере.

Молитва ранку до останніх зір…

Коріння тиші, врослі в глину ночі…

П’ять крил зорі і змислів п’ять у людськім тілі,
І ліжко – човен мрій, трагедій, сподівання.

…І крейдою зорі накреслить білий знак на карті долі.
І вечір молитовно склав долоні зір…
Із квіту, мов слимак із мушлі, виповзає запах…

Киплять сади під снігом квіття.
Коса дороги в куряві розплетена лежить.

І ніч підкови зір в долонях казки губить.

В лісній абетці дивні букви,
Наприклад, жолудь значить: у.
У діалекті дятлів стукіт
Передає фонему цю.

О смутку молодий, о радосте струнка!

Сестра Антонича – лисиця…

До Тебе, Батьківщино – земле вічна,
Ведуть усі стежки й усі дороги.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (1 votes, average: 5.00 out of 5)

Антонич Богдан-Ігор Васильович З зелених думок одного лиса