Агата Крісті Любов незнайомця

Агата Крісті
Любов незнайомця
Оповідання
– До побачення, любий.
– До побачення, серденько.
Елікс Мартін, спершись на хвіртку, дивилась вслід своєму чоловіку, який пішов до села.
Скоро він зник за поворотом дороги, але Елікс усе ще стояла в тій самій позі, механічно поправляючи пасмо густого каштанового волосся, що впало їй на обличчя. В очах її застиг відсутній і замріяний вираз.
Елікс Мартін не була красунею, вона не була навіть, строго кажучи, гарненькою.
Але її обличчя – обличчя жінки вже не першої молодості

– останнім часом пом’якшало й ніби світилося зсередини, так що колишні колеги по службі навряд чи й упізнали б її. В ту пору міс Елікс Кінг була акуратна ділова молода жінка, з дещо різкими манерами, безперечно здібна і не схильна до сентиментальності.
Елікс пройшла сувору школу. П’ятнадцять років, починаючи з вісімнадцятирічного віку, вона утримувала себе (з них сім років ще й хвору матір) на зарплатню друкарки-стенографістки. Це була боротьба за виживання, тож риси її обличчя затверділи.
Щоправда, було в її житті щось схоже на кохання. З Діком Віндіфордом, товаришем по службі. В душі, в своїй жіночій душі,

Елікс завжди знала, хоча й не показувала цього, що він її любить. Зовні вони були друзями й не більше.
Дік заробляв мало; із свого скромного заробітку йому важко було платити навіть за навчання молодшого брата в школі. Отож про одруження він поки що не міг і думати.
І раптом несподівано до дівчини прийшов порятунок:
Вона могла спочити від щоденної тяжкої праці. Померла далека родичка, залишивши їй гроші; проценти з цих грошей давали кілька сот фунтів стерлінгів на рік. Для Елікс це була воля, життя, незалежність. Тепер їй і Діку не треба більше чекати!
Але Дік повівся не так, як можна було сподіватися. Він і раніше ніколи не говорив прямо, що любить її, а тепер, здавалось, був ще менш, ніж завжди, схильний робити це. Він почав уникати її, насупився, спохмурнішав. Елекс одразу зрозуміла причину цього. Вона стала багатою нареченою. Делікатність і гордість не дозволяли Діку зробити їй пропозицію.
Від цього він став подобатись їй ще більше, і вона вже думала, чи не зробити перший крок самій, коли її знову підстеріг несподіваний випадок.
У домі своїх друзів вона зустріла Джералда Мартіна. Він шалено закохався в неї, і за тиждень вони заручились. Елікс, яка завжди вважала себе застрахованою від закоханості, буквально втратила голову.
І цим, сама того не бажаючи, збурила почуття Діка Віндіфорда. Він прийшов і, затинаючись від гніву, сказав їй:
– Цей чоловік зовсім тобі чужий. Ти нічого про нього не знаєш!
– Я знаю, що кохаю його.
– Як ти можеш це знати, познайомившись із ним тиждень тому?
– Не кожному треба одинадцять років, щоб зрозуміти, що він кохає дівчину! – одрізала Елікс. Дік зблід.
– Я полюбив тебе з першої зустрічі. І думав, що ти теж любиш мене.
Елікс не стала кривити душею.
– Я теж так думала, – погодилась вона. – Але тільки тому, що не знала, яким воно буває, кохання.
Тут Дік вибухнув знову. Благання, пристрасні умовляння, навіть погрози – погрози тому чоловіку, який захопив його місце. Елікс дивом дивувалась, побачивши вулкан, що ховався під стриманою зовнішністю чоловіка, якого, здавалось їй, вона знала так добре…
А тепер, у цей сонячний день, спершись на хвіртку, вона згадувала ту розмову.
А проте, в цю хвилину, коли чоловіка не було поряд, до почуття щастя домішалась крапля неспокою. І причиною цього неспокою був Дік Віндіфорд.
Тричі відтоді, як вона одружилась, їй снився один і той же сон. Обставини щоразу були інші, але головне у сні залишилось. незмінним. Вона бачила свого чоловіка, який лежав мертвим, а над ним стояв Дік Віндіфорд, і вона ясно й чітко знала, що саме його рука завдала фатального удару.
І хоч який жахливий був цей сон, пробудження від нього виявлялось жахливішим, жахливішим тому, що у сні їй усе здавалось природним і неминучим. Вона, Елікс Мартін, була рада, що її чоловік мертвий; вона вдячно простягала руки до вбивці й дякувала йому. Сон завжди закінчувався однаково: вона опинялась у міцних обіймах Діка Віндіфорда.
Чоловікові вона ні разу не сказала про цей сон, але він тривожив її дужче, ніж вона хотіла б визнати. Чи не застереження це – застереження щодо Діка Віндіфорда?
Елікс пробудилась від думок, почувши різкий телефонний дзвінок, що долинув з будинку. Вона зайшла в хол, зняла трубку. Раптом похитнулась і вперлась рукою об стіну.
– Хто, ви сказали, говорить? – спитала вона.
– Елікс, чому так змінився твій голос? Я його не впізнав. Це Дік.
– Ах, – сказада Елікс. – Ах! Де… ти де?
– В пабі “Руки мандрівника” – здається, він називається саме так? Чи ти навіть не знаєш, що у вашому селищі є такий паб? Я у відпустці, трохи тут рибалю. Не будеш заперечувати, якщо я заскочу подивитись на вас, добрих людей, сьогодні після обіду?
– Ні, – різко заперечила Елікс. – Не треба приходити.
Запала мовчанка, потім Дік заговорив знову, але голос його помітно змінився.
– Прошу пробачення, – ввічливо мовив він. – Звичайно, мені не слід було тебе турбувати…
Елікс квапливо перебила його. Він, мабуть, вважає її поведінку надто дивною.
Вона справді дивна. Її нерви, очевидно, розшарпані до краю.
– Я мала на увазі тільки те, що ми… ми сьогодні ввечері зайняті, – пояснила Елікс, докладаючи зусиль, щоб її голос звучав якомога природніше. – Чи не міг би… чи не міг би ти прийти пообідати завтра?
Та Дік, мабуть, помітив брак щирості в її тоні.
– Дуже вдячний, – відказав він так само ввічливо, – але я будь-якої миті можу поїхати звідси. Залежить від того, з’явиться тут мій приятель чи ні. До побачення, Елікс. – Він помовчав, а тоді квапливо й зовсім іншим тоном додав:
– Нехай тобі щастить, люба.
Елікс поклала телефонну трубку з почуттям полегкості.
“Нема чого йому приходити сюди, – повторювала вона сама собі. – Яка я дурна, що так рознервувалася! І все одно, я рада, що він не прийде”.
Вона знову вийшла в садок, зупинившись, щоб глянути на вирізану над ганком назву: “Солов’їний будинок”.
– Чи не занадто це надумана назва? – спитала вона одного разу Джералда ще до того, як вони побрались.
Він засміявся й мовив ніжно:
– Та ти ж городяночка. Ніколи не повірю, щоб ти хоч раз чула солов’я. Я радий, що ти його ніколи не чула. Солов’ї, гадаю, повинні співати тільки для закоханих. Ми будемо слухати їх літніми вечорами біля нашої власної домівки.
І на згадку про те, як вони їх слухали, Елікс, стоячи на порозі, щасливо почервоніла.
“Солов’їний будинок” надибав Джералд. Він примчав до Елікс, задихаючись від хвилювання. І повідомив, що знайшов місце саме для них… неповторне…
Перлину… таке попадається раз у житті. І коли Елікс побачила будинок, вона також була зачарована. Правда, стояв він у відлюдному місці – милі за дві від найближчого села, але був настільки довершений у своїй старомодності, з її грунтовною зручністю ванних кімнат, водяним опаленням, електричним освітленням та телефоном, що вона зразу ж опинилась в полоні його чарів. Але раптом виникла перешкода. Власник будинку, заможний чоловік, затявся і відмовився здати його внайми. Він хотів його тільки продати.
Джералд Мартін хоч і одержував добрячий річний прибуток, не мав права чіпати основний капітал. Він міг зібрати щонайбільше тисячу фунтів. Власник будинку просив вісім. Але на допомогу прийшла Елікс, яка всім серцем привернулась до цього місця. Основний капітал, що належав їй, можна було легко реалізувати, бо він був у цінних паперах на пред’явника, і половину його вона охоче вклала в купівлю домівки. Отож “Солов’їний будинок” став їхньою власністю, і відтоді Елікс ні на мить не шкодувала про свій вчинок: зголоднівши за домашнім затишком, вона діставала неабияку втіху, куховарячи й хазяйнуючи.
Садок, у якому росли пишні квіти, доглядав старий садівник, приходячи з села двічі на тиждень.
Обійшовши ріг будинку, Елікс на свій подив побачила його – він схилився над клумбою. Елікс це здивувало: Джордж, як звикле, навідувався по понеділках і п’ятницях, а сьогодні був вівторок.
Старий, крекнувши, випростався й торкнувся пальцями крисів виношеного капелюха.
– Ви, мабуть, дивуєтесь, мем. Але справа ось в чому. В п’ятницю наш сквайр влаштовує частування, бо в нього іменини, отож я й кажу собі, що ні містер Мартін, ні його добра хазяйка не осудять мене, якщо я прийду один раз у вівторок замість п’ятниці.
– Не переживайте, – відказала Елікс. – Бажаю вам гарио погуляти.
– Таж гадаю, що так воно й буде, – простодушно погодився Джордж. – Чудова це штука – їсти досхочу й весь час знати, що платити треба не тобі. вайр збирається влаштувати вечерю з чаєм для своїх орендарів. То я й подумав, мем, що побачу вас ще до того, як ви поїдете, і взнаю, який ви хочете бордюр навколо клумби. Адже ви, мабуть, не знаєте, коли повернетесь?
– Але я нікуди не їду. Джордж витріщився на неї.
– Хіба ви не їдете завтра в Лондон?
– Ні.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (1 votes, average: 5.00 out of 5)


Агата Крісті Любов незнайомця

Categories: Твори з української літератури

Links