А. Суркову Симонова К. М

Ти пам’ятаєш, Алеша, дороги Смоленщини, Як ішли нескінченні, злі дощі, Як кринки несли нам втомлені жінки, Пригорнувши, як дітей, від дощу їх до грудей, Як сльози вони витирали украдкою, Як вслід нам шепотіли: – Господь вас урятуй! – И знову себе називали солдатками, Як встарь повелося на великій Русі. Слізьми обмірюваний частіше, ніж верстами, Ішов тракт, на пагорках ховаючись із очей: Села, села, села зі цвинтарями, Начебто на них вся Росія зійшлася, Начебто за каждою росіянці околицею, Хрестом своїх рук обгороджуючи живих, Усім миром зійшовшись,

наші прадіди моляться За в Бога не онуків, що вірять, своїх. Ти знаєш, напевно, все-таки Батьківщина – Не будинок міський, де я святково жив, А ці путівці, що дідами пройдені, Із простими хрестами їхніх російських могил. Не знаю, як ти, а мене з деревенскою Дорожньою тугою від села до села, З овдовілої слезою й з песнею женскою Вперше війна на путівцях звела. Ти пам’ятаєш, Алеша: хата під Борисовом, По мертвому плачучий дівоча лемент, Сива баба в салопчике плисовому, Весь у білому, як на смерть одягнений, старий.

Ну що їм сказати, чим утішити могли ми їх? Але, Горе зрозумівши своїм жіночим чуттям, Ти пам’ятаєш,

баба сказала: – Рідні, покуда йдіть, ми вас почекаємо. “Ми вас почекаємо!

” – говорили нам пажити. “Ми вас почекаємо! ” – говорили лісу.

Ти знаєш, Алеша, ночами мені здається, Що слідом за мною їх ідуть голосу. По російських звичаях, тільки пожарища На російській землі розкидавши за. На наших очах умирали товариші, По-російському сорочку рвонувши на груди.

Нас кулі з тобою поки ще милують. Але, тричі повіривши, що життя вже вся, Я все-таки гордий був за саму милу, За гірку землю, де я народився, За те, що на ній умерти мені заповідане, Що російська мати нас на світло народила, Що, у бій проводжаючи нас, російська жінка По-російському три рази мене обійняла


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (1 votes, average: 5.00 out of 5)

А. Суркову Симонова К. М