Зв’язок релігії та естетики у романі П. Загребельного “Диво”

Півтори тисячі років стоїть на древніх пагорбах красень Київ – столиця моєї рідної України. Її древні архітектурні споруди чарують своєю неповторною красою. Такою прекрасною пам’яткою є золотоверхий Софіївський собор. Його не могли зруйнувати ні орди нападників, ні стихійні лиха, ні німецькі бомби. Бо це не просто архітектурна споруда, а витвір людської душі, розуму і натхнення. Саме Софія Київська стоїть в центрі роману Павла Загребельного “Диво”. Над багатьма складними питаннями б’ється у романі зодчий Сивоок, якому випало

здійснити згодом великий творчий подвиг – вимріяти і подарувати людям диво дивне землі Руської – Софію Київську. Не просто розвивалися стосунки Сивоока з хрестом. Саме цю ознаку християнської релігії носив на собі отой чоловік, що вбив діда Родима.

Довгу путь пройшов хлопець від язичника до християнина, але так однозначно й не вирішив: ким він є насправді?… “Скільки золота…”, – каже Сивоок, потрапивши до Києва, де особливо його вразила церква Богородиці. Поступово юнак прозріває, вивищується в людину, соціально більш зрілу за інших. Він нарешті збагнув при-чинно-наслідкову природу речей,

їхню обов’язкову взаємозв’язаність. Своє світобачення, своє розуміння суті мистецтва, наріжним каменем якого повинна бути правда, – все це “притаманне Сивоокові. За задумом Ярослава Мудрого збудує зодчий Сивоок Софію Київську, рівного якій не було собору в усій північній півкулі. Гине Сивоок, гине і Гордій Отава – вітчизняний мистецтвознавець, але вже під час Другої світової війни. Отава навідріз відмовляється віддати фрески Софії Київської в німецький музей. Продовжує справу батька Борис Отава – представник нового покоління вчених. Софія Київська для нього святиня, символ надбання українського народу.

На мою думку саме Софіївський собор є символом духовності і водночас прекрасним витвором мистецтва, який передається як дорогоцінна естафета від покоління до покоління.

Павло Загребельний – відомий український письменник, автор багатьох творів про наших сучасників. Але особливе місце посідають в його творчості історичні романи. Один із найвідоміших – роман “Диво”, над яким автор працював десять років, маючи на меті “показати нерозривність часів, показати, що великий культурний спадок, залишений нам історією, існує не самодостатньо”.

Київська Русь привертала до себе пильну увагу багатьох поколінь дослідників, поетів, оповідачів. Павло Загребельний у романі “Диво” творить образ Київської Русі, її суспільного життя, культури. Це один з багатьох історичних творів про ті часи, але в ньому автору, як нікому раніше, вдалося розкрити суперечності давньої доби і разом з тим створити яскраві художні образи. Це розповідь про чудо архітектурного мистецтва наших предків – Софію Київську, про її долю та місце в нашій духовній історії.

Так, Софія Київська – один з головних героїв роману. Цей мистецький витвір змальовано як незвичайне диво, що “ніколи не кінчається й не переводиться”. І читачі роману стають свідками створення цього дива, знайомлячись з будівничим Софії Київської – Сивооком. Талановитий древлянин багато блукав по Русі, був ченцем у болгарському монастирі, згодом потрапив до Візантії і працював у константинопольського майстра як будівник і оздоблювач храмів. Згодом, дозрілий у своєму таланті й розумінні життя, повернувся до Києва, у рідну землю. Повернувся, щоб створити Софію, собор, в якому використав традиції предків та досвід, набутий по всіх світах. Він – чудовий талант, майстер у мистецькому подвигу, котрому віддав себе до останку.

“Мистецтво знаєш?” – допитувався князь Ярослав. “Все роблю, – сказав Сивоок”. Приступаючи до спорудження собору в Києві, Сивоок задумує щось велике і незвичайне, бо малість не може здивувати світ. В його уяві собор стояв як образ його землі, який народився з давніх спогадів і нової зустрічі з Дніпром і пущами, це був “образ пролітаючий, мов зітхання вітру в осінньому листі…” Цю величну церкву як символ краси рідної вітчизни, а не пристанище Бога, митець вимріював усе життя.

У процесі творення собору Сивоок наче самознищувався. “Тепер зродилося в ньому щось ніби рослинне: мов рослини – квітками і листями, він тепер жив і промовляв до людей тільки барвами… спливав крізь кінці пальців на свої мозаїки, небаченими кольорами…”

Складним і суперечливим постає образ князя Ярослава, але змальовується Ярослав Мудрий передусім як людина і син свого часу. Багато в яких рисах привабливий і водночас жорстокий, закоханий у книги, прогресивний як розбудовувач Київської держави і разом з тим, звичайно ж, виразник інтересів свого класу, далекий від турбот про життя простого народу. Задумав Ярослав спорудити собор на зразок величних храмів візантійських. Ним волів здивувати світ. І задум Сивоока припав йому до душі. У цьому незвичайному соборі князь хотів знайти примирення нового, чужого зі старим, своїм, подолати роздвоєність, що мучила його протягом багатьох років.

“Цей собор вже з першого дня його існування, певно, мало хто вважав за житло для Бога – він сприймався як надійний притулок людського духу, тут відразу задомовився дух громадянства і мудрості тих, хто вибудовував державність Київської Русі… Диво!”

П. Загребельний у своєму романі зумів показати історію України, об’єднавши три її шари: давнину, другу світову війну й сьогодення. А головний об’єднуючий центр – це образ Софії Київської, незвичайного дива з див “во всем полунощи земном”. У розділах роману, де розповідається про окупований фашистами Київ, а також про мирне життя героїв в шістдесяті роки, усі персонажі пов’язані з собором. У роки Великої Вітчизняної війни есесівець Шнурре за наказом фюрера хоче вирізати найкращі фрески для музею в гітлерівському Лінці. Учений-історик Гордій Отава перешкоджає йому ціною власного життя. Син Гордія, також історик, настільки закоханий у собор, що не може відмовитися від цього дива навіть заради кохання.

Собор зв’язує покоління, говорить з нами про минуле, про культуру нашого народу. Одночасно з “Собором” Олеся Гончара роман П. Загребельного “Диво” закликає сучасників “берегти собор людських душ”, будувати майбутнє свого народу, його добробут і щастя. Створений майстром образ Софії Київської проступає крізь імлу століть і втілює невмирущість духу українського народу. За довгу історію свого існування різні завойовники намагалися знищити це диво, та знову і знову поставав собор. Він “стояв уперто, несхитно, вічно, так ніби не будований був, а виріс із щедрот київської землі…”


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (2 votes, average: 5.00 out of 5)

Зв’язок релігії та естетики у романі П. Загребельного “Диво”