ЗРІНІ, Міклош

(1620 – 1664)

ЗРІНІ, Міклош (Zrinyi, Miklos; автонім: Зрінський, Миколай – 1620, Ксаквар – 18.11.1664, Кскторнья) – угорський поет.

Найвидатніший бароковий поет Угорщини, Зріні був великим магнатом із вельможного (хорватського походження) роду, знаного своєю непохитною боротьбою з турецькими за-войовниками. Рано втративши батьків, Зріні виховувався у єзуїтів, проживав в Італії. Він здобув чудову освіту, навчався в університетах Граца, Відня та в Італії. Його наставником був Петер Пазмань, архієпископ, котрий змалку заохочував Зріні до літератури. Тому й не дивно, що Зріні досить рано почав писати (угорською мовою), наслідуючи поетів італійського бароко. Але сильніше від теологічних і вірнопідданських повчань Пазманя на духовний розвиток юнака вплинула патріотична родинна традиція та реальна турецька загроза, що нависла над Угорщиною та Хорватією. Мешкаючи у своєму прикордонному з турками маєтку, Зріні із 18-літнього віку відбивав їхні напади.

Думки та почуття, спричинені цією постійною загрозою та напруженим життям воїна, і спонукали Зріні до написання епічної поеми “Сігетське лихоліття”(1645-1646), яка стала найзначнішою літературною пам’яткою угорського бароко. Поема вийшла друком у Відні в 1651 p., а брат поета водночас переклав її хорватською мовою. У її п’ятнадцяти піснях Зріні із мальовничою виразністю та драматизмом розповів про знаменитий захист фортеці Сігет дідом поета, також Міклошем Зріні, від військ турецького султана Сулеймана II.

Урочистості поеми надає усвідомлення Зріні величезної важливості зображуваних подій для долі батьківщини. Через те битва турецького й угорсько-хорватського військ під стінами Сігета, в історичному аспекті епізод недругорядний, під пером Зріні виростає у грандіозну визвольну битву, у якій вирішується доля угорського та хорватського народів. Учасники цієї битви перетворюються у кінці майже у міфологічних героїв, на допомогу яким поспішає навіть небесне воїнство.

У зображально-поетичних прийомах Зріні спирався на існуючу епічну традицію. Історичний і легендарний колорит йому допомагали відтворити угорські (латиномовні) та хорватські (Чрнко Крнарутич) поетичні обробки того самого сюжету, які виникли наприкінці XVI ст. Естетично авторитетніші епічні мотиви та ситуації пропонували відомі авторові твори італійських письменників: Л. Аріосто, Т. Тассо, Дж. Маріно. Проте у поемі Зріні – і в цьому її творча самобутність – відсутні літературна “вторинність” і будь-яка абстрагованість. Як би не перебільшувалися інколи, не підганялися під епічні взірці подвиги й образи його героїв, описам їхніх дій притаманна повнокровна, непідробна життєвість. Це й не дивно: у Зріні поєднувалися талант епічного поета з життєвим досвідом солдата, навіть полководця. Особиста захопленість битвами з турками, знання воєнного побуту та звичаїв значною мірою зумовили ту художню наочність (бароковий “реалізм”, за означенням угорських літературознавців), яка є достоїнством зображальної майстерності Зріні.

Водночас від статичної описовості військового професіонала його убезпечує бойовий патріотичний запал. Як у житті Зріні невтомно пропагував антитурецький союз магнатів, так і своєю поемою він палко хотів пробудити мужність, підняти співвітчизників на ворога. Звідси – драматично напружений моральний пафос поеми. Життя, вважав поет, повинно слугувати великій меті; лише тоді воно має виправдання перед вічністю і може навіть запанувати над нею. Великою метою для нього та його героїв є захист вітчизни від іноземних гнобителів. Єдність помислів захисників Сігета породжує таку самовіддану військову доблесть, що, хоча вони всі до одного гинуть і фортецю захоплює ворог, моральна перемога, по суті, залишається за ними. Величезне турецьке військо дезорганізоване і пригнічене, не має об’єднуючих його ідеалів, а зоставшись наприкінці без керівника, остаточно розпадається.

Мотив “переможених переможців” і “переможених, котрі перемогли”, поєднаний із роздумами про “вічність” і “тлінність” життя, не раз виникає у цій поемі й у творчості Зріні взагалі, надаючи їй якоїсь гіркотно забарвленої, але шля-хетної філософської глибини.

Окрім своєї поеми та чудових патріотичних памфлетів (напр., “Цілющий засіб проти турецького дурману”, 1660), 3. написав кілька воєнних творів – про новітню організації армії, про якості полководця. Зріні пов’язував свої надії на відсіч туркам зі створенням національної угорської монархії. Цією ідеєю він керувався, коли писав “Міркування про життя короля Матяша” (1656).

Літературну, політичну і воєнну діяльність Зріні обірвала несподівана смерть: під час полювання його розшматував кабан. Поговір – можливо, і небезпідставно – приписав цю смерть найманому вбивці. Розповідали, нібито у віденському імператорському палаці на почесному місці був кинджал з написом: “Сей кабан і вбив Міклоша Зріні”.

За О. Россіяновим

ЗРІНІ, Міклош