Зміст повісті “Фаталіст”
Згадаємо, як Вулич сперечається з Печориним, ” чиможе людина свавільно розташовувати своею життям, або кожному з нас заздалегідь призначена фатальна мінута”, і на доказ стріляє в себе з пістолета, але відбувається осічка. Печорин, однак, пророкує Вуличу швидку смерть, і в ту ж ніч довідається, що поручик був зарубаний п’яним козаком; який до цього гнався за свинею й розрубив неї надвоє. Збожеволілий убивця замкнувся в хаті, і Печорин, вирішивши випробувати долю, уривається кнему.
Куля козака зриває еполет, але відважний офіцер вистачає
Лєрмонтов як би продовжує євангельську притчу про бісів, які, вийшовши з людини (“біснуватого”), .увійшли в череду свиней. Череда потім кинулася з обриву й загинулася (Лук., VІІІ, 26-39). Розрубивши свиню, козак випустив раніше біса, що ввійшов у неї, назовні. Цей біс опанував тепер душею
ВТ. Бєлінський, що особисто знав Лєрмонтова, головну рису його натури визначив як “презирство долі й передчуття його неминучості”. Безумовно, поет зв’язував долю з діяльністю не підвладних людині сил, Бога й диявола, однак залишив, поряд зі схованим, євангельським поясненням происшли з Вуличем, і цілком прозаїчне тлумачення случившегося вустами старого колишнього офіцера Максима Максимовича, у такий спосіб, що висловився щодо приречення долі: ” Так-З! з! Це штука досить мудрована!.. Втім, ці азіатські курки часто осікаються, якщо погано змазані, або не досить міцно пригорнеш пальцем”. Імовірно, поет все-таки вважав, що живаючи життя не вичерпується одним тільки Божественним приреченням, хоча останнє й грає в ній істотну роль
В “Фаталісті” Лєрмонтов зіштовхує Печорина з Вуличем. Вулич – жагучий гравець, небагатослівний і “нікому не перевіряє своїх щиросердечних таємниць”. Ми бачимо, що навіть у запалі бою він не змінює своєї пристрасті й продовжує грати, начебто сидить за картковим столом. Печорин – це “зайва людина”, так умовилися називати його літературознавці, це й зрозуміло, він скитается по світлу й ніде не знаходить собі пристановища. В “Фаталісті” почуття відкинутості його проявляються найбільше гостро. Незрозуміло, кого тут уважати фаталістом, самого Печорина або Вулича, що решили поставити жахливий експеримент і перевірити правильність мусульманського повір’я. У чомусь вони, ці два фаталісти, схожі
Спочатку глави Печорин, однак, підтримує парі Вулича просто із цікавості, він ні на мінуту не вірить у якісь старі прикмети, тим більше в мусульманські повір’я, адже сам він православний. Але от несподівана смерть Вулича. Чи змушує вона його покаятися у своєму невір’ї: “Я люблю сумніватися у всім: це розташування розуму не заважає рішучості характеру – навпроти, що до мене стосується, то я завжди смелее йду вперед, коли не знаю, що мене очікує. Адже гірше смерті нічого не
Трапиться – а смерті не минеш!” – говорить він після страшної події, і це все після того, як сам же він увечері перед цим напророкував Вуличу швидку смерть
Що фатальнее вірити в смерть або не вірити в неї? І хто більший фаталіст, Печорин і Вулич із пістолетом у скроні? Така проблематика заявленої глави
Вулич вирішує перевірити себе й смерть на міцність. Вираження “чому бути, того не минути” міцно ввійшло в нашу нелегку дійсність і стало приказкою, а Вулич насмілився вести небезпечні ігри з життям. Автор, а разом з ним і Печорин, розуміє, що людині вже заглянули в очі смерті, немає місця на цьому світлі. Якщо він зважився на такий учинок, виходить, мало що його зв’язує із цим миром. І це навіть не проста відвага. У кімнаті, де все це відбувалося, було багато військових, хоробрих офіцерів, що бачили смерть не раз, але не один з них не наважився зіграти в російську рулетку: “Ви хочете доказів: я вам пропоную испробовать на собі, чи може людина свавільно розташовувати своею життям, або кожному з нас заздалегідь призначена фатальна мінута… Кому завгодно? – Не мені, не мені! – пролунало з усіх боків, – от дивак! прийде ж у голову!..”
Не потрібно перевіряти це повір’я, щоб переконатися в тім, що людина смертна, причому раптово смертний. Не випадково в епізод уведений випадок зі свинею, що випадково вмерла від шашки п’яного офіцера. Що життя! Кожної може просто отож умерти, як ця бідна тварина, причому вмерти раптово, у кольорі років. Що й відбувається в той же вечір з Вуличем. Він шукав смерті, він її й одержав
Звернемося тепер до Печорину, що, як уже став зрозуміло, теж фаталіст. Він, звичайно, не вірить у казки, але й над ним тяжіє доля. Ми знаємо з роману, що він воював, причому воював не тому, що був переконаний, що так потрібно, а просто від нудьги, того, що нема чим йому було більше зайнятися, ми пам’ятаємо і його дуель із Грушницким, тоді він теж був на волосок від смерті, чому ж тоді він уважає разом з усіма, що витівка Вулича – це всього лише примха? Так, Печорин сам постійно живе з пістолетом у скроні. Знаменні в цьому змісті його міркування дорогою додому після інциденту за картами. Він іде місячною дорогою й, міркуючи, звертається до зірок, начебто тільки вони й можуть його зрозуміти: “ми, їхні жалюгідні нащадки, що скитаются по землі без переконань і гордості, без насолоди й страху, крім того мимовільного остраху, що стискає серце при думці про неминучий кінець, ми не здатні більше до великих жертв ні для блага людства, ні навіть для власного счастия, тому знаємо його неможливість і равнодушно переходимо від сумніву до сумніву, як наші предки кидалися від однієї омани до іншому, не маючи, як вони, ні надії, ні навіть того невизначеного, хоча й щирій насолоді, що зустрічає душу у всякій боротьбі з людьми або судьбою…”
И, дійсно, що змінилося на світі тому, що вмер Вулич? Що змінилося тому, що загинув він не в чесному бої, а як звичайна людина, зарубана в п’яній бійці? Мир не перевернувся. Залишися жити Вулич і піди він на війну, він убив би багато ворогів, виходить, для когось життя Вулича теж була б фатальною. А для Вулича виявився фатальним п’яний офіцер, що не заснув, разморенний винними порами, а що почав буянити. Виходить, повір’я-те правильне. И от уже Печорин, так само як Вулич направляв собі пістолет у чоло, лізе в будинок, де замкнувся вбивця. Або Печорин думає, що безсмертно? Звичайно, немає.
Тут важливо розуміти один момент. Вулич і Печорин не дорожать своїми життями, однак, Вулич вирішує вбити себе фізично, його гру з пістолетом інакше як самогубством не назвеш, а от Печорин убиває себе морально, відмовляючись від нормального життя й “ударяючись у перегони”.
Цікаво довідатися, чи сам Печорин прирік себе на втечу, або це було його приреченням? Може бути, небеса дійсно підготували йому таку долю – моральну смерть? Або він сам свідомо обрав собі цей шлях? Відповіді можна знайти в “Князівні Мері”, де міркування Печорина описані більш докладно. Перед своєю дуеллю із Грушницким він говорить, що не боїться смерті й навіть, може бути, жадає її. Хто буде плакати про нього? “Друзі,
Які завтра мене забудуть або, гірше, зведуть на мій рахунок бог знає які небилиці; жінки, які, обіймаючи іншого, будуть сміятися наді ною, щоб не збудити в ньому ревнощів до покійного, – бог з ними! З життєвої бури я виніс тільки кілька ідей – і жодного почуття. Я давно вуж живу не серцем, а головою. Я зважую, розбираю свої власні страсті й учинки зі строгою цікавістю, але без участі. У мені два чоловіки: один живе в повному змісті цього слова, іншої мислить і судить його; перший, бути може, через годину попрощається з вами й миром навіки, а другий… другий?” А другий давно вже попрощався з усіма. Вулич, коли вирішується пограти в самогубство, діє по велінню серця, що від цього тільки сильніше починає гнати кров. Печорин же, свідомо відрікаючись від життя й віддаючи перевагу смерті щиросердечну, діє по велінню розуму. Що фатальней, що визначено?
Ми можемо зробити звідси один дуже істотний висновок. Може бути, звичайно, щось у житті визначено. Це, наприклад, час, у яке людина живе, країна, суспільство, але от життя свою він будує сам, і якщо він вирішив умерти, то його вже нічого не врятує. Вулич внутрішньо був готовий до смерті, готовий був неї прийняти й, відповідно, зустрічає свою кулю. Печорин теж жадає смерті, ніхто не змушував його грати з Белой, мучити Мерь і вбивати себе зсередини. Він це робить сам, робить фатальні помилки й калічить життя інших людей. Людина сам формує обставини навколо себе, а ні в якій мері не навпаки, хоча це й може так здатися після прочитання “Фаталіста”.
(2 votes, average: 3.00 out of 5)