Життєвий шлях – Павло Григорович Тичина


Павло Григорович Тичина (1891-1967 pp.)
Життєвий шлях
Один із дослідників творчості Павла Тичини Василь Стус вважав долю Тичини трагічною: видатний поет занапастив половину свого мистецького життя, присвятивши його боротьбі з власним талантом. Творча біографія Павла Григоровича Тичини позначена драматизмом, хоча життєвий шлях майбутнього поета починався досить спокійно і впевнено, не передбачаючи ніяких трагедій.
Павло Григорович Тичина народився 27 січня 1891 р. в селі Піскина Чернігівщині. За родинним переказом, походив зі старовинного козацького роду (його пращур був полковником у Богдана Хмельницького). Батько майбутнього поета був сільським дяком, учив дітей грамоти у парафіянській школі.
Усі діти Григорія Тичини, як діти священнослужителя, одержали серйозне релігійне і музичне виховання. Цьому сприяла й атмосфера в сім’ї, адже у вільний час батько майбутнього поета займався музикуванням, а мати й усі діти гарно співали. Павло був природженим музикою (мав абсолютний слух) і природженим маляром.
П. Г. Тичина як поет починав у 1906-1910 pp. з наївного наслідування народних пісень та творів Т. Г. Шевченка.
Упродовж 1901-1907 pp. юнак навчався в Чернігівському духовному училищі, потім у 1907-1913 pp. – в семінарії. Великий вплив на молодого літератора мали твори Михайла Коцюбинського і Максима Горького.
Павло Тичина вперше надрукувався двадцятирічним


юнаком. Перші друковані твори молодого поета з’явилися 1912 р. Тичина починає друкуватися в журналах “Літературно-науковий вісник”, “Рідний край”, “Українська хата”, “Основа” та ін.
У 1913 p., навчаючись у Київському комерційному інституті, працював завідувачем відділу хроніки газети “Нова рада”. На цей час припало його ознайомлення з новітнім українським мистецтвом, особисте знайомство з найвідомішими його представниками. В 1913-1914 pp. Тичина став редактором журналу “Світло”. Протягом цього часу він публікує оповідання “Вавилонський полон”, “Богословіє”.
Після закриття журналу молодий письменник працює в Чернігівському статистичному бюро. Восени 1916 р. повертається до Києва, працює помічником хормейстера в театрі М. Садовського, знайомиться з Л. Курбасом, композитором К. Стеценком.
Перша збірка поезій “Сонячні кларнети” стала етапною подією в історії української літератури. Глибоке відчуття природи, властиве поетові з дитинства, почало набувати своєрідних космічних вимірів – можливо, під впливом літератури модернізму.
Ця книга одразу поставила 27-літнього поета поруч із першорядними митцями українського відродження. Тичину було названо глибоко національним поетом, а його поезія стала виразником душі українського народу, поезією прозріння. Ця збірка була сповнена сподіваннями, пов’язаними з революцією, що мала принести нове щасливе життя і національне відродження.
Розв’язана більшовиками громадянська війна затопила Україну кров’ю, розпалила у людей ненависть і жорстокість. У збірці “Замість сонетів і октав” Павло Тичина проклинає всіх, “хто звіром став”, виступає проти насильства і жорстокості, висловлює своє розчарування революцією, її “великою ідеєю” і засобами втілення її у життя. Поезії цієї збірки протилежні за своїм настроєвим звучанням з поезіями “Сонячних кларнетів”, але теж високомайстерні.
1920 р. Павло Тичина подорожував із капелою К. Стеценка “Думка” Правобережною Україною від Києва до Одеси. Того ж року організував хор (з 1921 р. – Капела-студія імені М. Леонтовича), з яким виступав до 1923 р.
У 1923 р. П. Г. Тичина переїздить до Харкова, тодішньої столиці УРСР. Тут він працює в журналі “Червоний шлях”, багато пише, вивчає вірменську, починає оволодівати грузинською і тюркськими мовами, стає діячем заснованої в українській столиці Асоціації сходознавства, входить до заснованої 1923 р. Спілки пролетарських письменників України “Гарт”. Формально позапартійного тоді письменника обирають членом Харківської міськради, трохи пізніше – кандидатом у члени ВУЦВИКу.
Павло Тичина 1926 р. взяв активну участь у створенні ВАПЛІТЕ (Вільної академії пролетарської літератури) з М. Г. Хвильовим на чолі, куди увійшли й колишні члени “Гарту”. З 1929 р. – дійсний член Академії наук Української РСР.
Була не одна спроба віднести ранні твори Тичини до певної літературної школи, проте поет не зараховував себе до якогось напряму. При цьому погоджувався, що на його творах позначилися впливи поетики символізму, імпресіонізму, навіть футуризму та імажинізму. Імпресіонізм і особливий композиційний характер творів Павла Тичини, починаючи зі збірок “Плуг” (1920 р.) і “Вітер з України” (1924 p.), дедалі більше пом’якшується.
У роки сталінських репресій, коли було знищено три чверті українських письменників, Павло. Тичина, щоб вціліти, пішов на компроміс із власною совістю. Поет знищив свій геніальний дар, бо був змушений прославляти партію, яка відняла в нього право творити для свого народу. Поет соромився своєї нової поезії, усвідомлював своє падіння не лише як поета, а й як особистості. З того часу почався трагічний спад у його творчості.
Переломною в творчості поета вважається збірка “Чернігів” (1931 p.), яка означала його перехід в число “офіціозних” авторів.
Покарання славою – одна з найефективніших форм боротьби з самобутнім талантом. За часів сталінізму місія поезії зводилась до трьох понять – “оспівувати”, “закликати” і “боротись”. У цьому ключі було витримано чи не більшість передвоєнних творів поета. Збірки “Чернігів” (1931 p.), “Партія веде” (1934 p.), “Чуття єдиної родини” (1938 p.), “Сталь і ніжність” (1941 р.) написані у формі гасел, які з часом втратили свою актуальність.
У 1940-1943 pp. Тичина очолює Інститут літератури АН УРСР. З 1947 р. – член-кореспондент Болгарської АН, доктор філології. У 1943-1948 pp. – міністр освіти УРСР.
У роки Великої Вітчизняної війни П. Тичина перебував в евакуації в Уфі. Одним із найвизначніших творів поета цього періоду була поема “Похорон друга” (1942 p.). Численні збірки поета виходили й у повоєнні роки (“І рости, і діяти”, “Ми – свідомість людства”, “Комунізму далі видні”), хоча жодна з них уже не набула такого широкого звучання, як попередні.
31953 по 1959 рік – Павло Тичина – голова Верховної Ради УРСР, заступник голови Ради Національностей ВР УРСР, член багатьох товариств, комітетів, президій, кавалер орденів і медалей. Лауреат Державної премії СРСР (1941 p.), Державної премії УРСР імені Т. Г. Шевченка (1962 p.). 1967 року отримав звання Герой Соціалістичної Праці.
Помер поет 16 вересня 1967 р. в Києві. ?



1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...


Життєвий шлях – Павло Григорович Тичина

Categories: Твори до ЗНО

Links