Життєвий і творчий шлях – Андрій Самійлович Малишко

Андрій Самійлович Малишко (1912-1970 pp.)
Життєвий і творчий шлях
Андрій Самійлович Малишко – поет-лірик, постать якого у ряду визначних талантів, яких дала українська поезія світові у двадцятому столітті, вирізняється глибокою поетичною самобутністю, власним баченням світу і надзвичайною пісенністю лірики. Народився майбутній поет-пісенник 14 листопада 1912 р. в невеликому селищі Обухові неподалік Києва.
Дитинство поета було важким, хоча й благополучним. З тісної селянської хати, де народився, він виніс незрадливу любов до матері, до рідної землі, до рідної пісні.
Жилося родині Самійла Малишка не розкішно. Землі було мало – дві десятини, а дітей багато (одинадцятеро). Тож доводилося господареві і шевцювати, й на заробітки в Таврію ходити. І малий Андрій допомагав батькові чим міг: ходив наймитувати до заможніших селян, грав на весіллях на гармоні, бо мав талант до музики.
У 1927 р., закінчивши Обухівську семирічку, Малишко вступає до Київської медичної профшколи. Однак уже тоді його приваблювала поезія. Тож і привела вона юнака на літературний факультет Київського інституту народної освіти – ІНО (тепер – Київський університет ім. Т. Шевченка), де взяв його під свою опіку Максим Рильський, який там викладав і вів літературну студію.
По закінченні у 1932 р. ІНО деякий час молодий учитель викладав літературу в Овручі, на Житомирщині, пізніше працював у газеті “Радянське слово”. У 1934-1935 pp. служив у армії, а потім перейшов на творчу роботу.
Перший друкований вірш Малишка з’явився 1930 р. в журналі “Молодий більшовик” (№ 9-10). Ряд його поезій було опубліковано в колективній збірці “Дружба”, що вийшла в харківському видавництві “Український робітник” 1935 р. У цих своїх перших творах Малишко оспівує “труди і дні” комсомольскої юні, героїзм молоді в роки громадянської війни, радість праці на вільній радянській землі.
Великий вплив на становлення Малишка як поета мали народна творчість і класична література.
Потяг до творчості в Малишка прокинувся дуже рано і мав своєрідний характер. Мати поета, Ївга Базилиха, як її звали “по-вуличному”, чудово співала. Андрій Самійлович в “Автобіографії” (1959 р.) згадував, що її пісні врізалися в пам’ять на все життя. Тільки ж одне в них не задовольняло хлопця: сумні кінцівки. Не могло його чуйне серце миритися з трагічною загибеллю козака, якому чорний ворон очі клює… І тоді Андрій перекомпоновував пісню по-своєму: “Ні, не вбито козака – поранено, вилікували його добрі люди, та й повернувся він додомоньку”. А трохи пізніше почав і сам вірші складати. Але батько, а був він людиною крутої вдачі, не вподобав синового захоплення.
31934 р. Малишко – у лавах Червоної армії. Враження від служби, розповідей про героїчного полководця Миколу Щорса вилилися в поезіях пісенного характеру. В армії було написано більшість віршів, які увійшли до першої збірки поета “Батьківщина” (1936 p.). Наступні збірки – “Лірика”, “З книги життя” (1938 р.), “Народження синів” (1939 р.) та інші – стали щаблями помітного творчого зростання.
Уже в поезії 30-х pp. Малишко виступає як поет-реаліст, майстер точної портретної і психологічної характеристики.
Поезії цього періоду позначені безпосередньою близькістю до фольклору. Серед віршів-портретів можна виокремити народнопісенний за стильовою манерою “Заспів про Боженка”, патетично-суворий “Товаришу Серго”, баладно-романтичні поезії “Корнюша”, “Опанас Біда”.
Зашуміли дві тополі,
За ярами вітер зник.
Пролягла доріжка в полі,
Світить місяць-молодик.
Половіє в полі жито,
Сонце падає в траву,
Коней ковані копита
Б’ють дорогу степову.
(“Заспів про Боженка”)

Поетичні образи в цих творах – “студена вода”, “ворожа лють сліпа”, “ковані копита вороних коней”, “бойові товариші”, “коней порвані вудила”, те, “як його могутнє тіло волокли у три сліди”, – характерні для народної пісні.
Після служби в Червоній армії Малишко цілком віддається літературній праці, активно співпрацює у газеті “Комсомолець України”, журналі “Молодий більшовик”. Невдовзі його обирають членом ЦК ЛКСМУ.
Характерною особливістю творчості Малишка, що виявилась уже в перших його збірках, є широчінь тематичного і жанрового діапазону. Вже в збірці “Лірика” представлені найрізноманітніші форми поетичних творів: вірші-портрети, вірші-оповіді, балади та твори з характерною епічною манерою викладу.
Андрій Малишко тяжіє до точності, конкретності у змалюванні людини, її бойових і трудових подвигів. Створення поезій у жанрі вірша-портрета було свідченням закономірності повороту поезії від узагальнено-символічних, збірних образів, від гіперболізації в дусі романтизму і міфологічної умовності до образів звичайних пересічних людей праці з їхнім багатим духовним світом, людей скромних, зовні непоказних, проте здатних на високу бойову чи трудову звитягу.
Плідним був для поета і 1940 рік. Крім книги “Листи Червоноармійця Опанаса Байди”, вийшли друком збірки “Березень”, “Зоревідні”, “Жайворонки”.
Влітку 1941 р. поет закінчував готувати збірку балад і пісень “Запорожці”, яка того року так і не була опублікована: почалася Велика Вітчизняна війна.
Тематика довоєнних творів різноманітна: праця хліборобів, події революції та громадянської війни, чудові пейзажні поезії, де картини природи гармонують з ліричним настроєм, з розквітом першого кохання (“Зимове”, “Пейзаж”, “Дощ упав на край широкий”). Героями творів Малишка є “хлібороби й сівачі”, прості робочі люди. Оживає в його творах й історична пам’ять народу. Постають із рядків циклу “Запорожці” славетні оборонці рідної землі.
Та це була тільки прелюдія. Патетичною симфонією, закличним звуком сурми лунає поезія А. Малишка в роки Великої Вітчизняної війни. Для нього, як, власне, й для всієї літератури, це були роки високого злету. Тоді з’явились “Україна в огні” О. Довженка, “Слово про рідну матір” та “Жага” М. Рильського, “Любіть Україну” В. Сосюри. З-під пера А. Малишка вилилась пристрасна, пекуча й ніжна пісня любові до Вітчизни – “Україно моя”.
Ще напередодні війни він написав чудову ліричну поезію “Червоновишневі зорі віщують погожий схід…”, де інтимне “ти, може, мене й забула: не бачила стільки літ…” – тісно переплелося із суворо-солдатським: “Друзі ідуть полками, і я серед них – сурмач”.
Сином України, поетом і журналістом пішов А. Малишко на фронт.
У 1941-1944 pp. поет служив військовим кореспондентом, писав поезію і публіцистику; видав сім збірок поезій: “До бою вставайте!” (1941 p.), “Україно моя!” (1942р., виходила двічі), “Понад пожари” (1942 р.), “Слово о полку” (1943 р.), “Битва” (1943 р.), “Полонянка” (1944 р.), “Ярославна” (1946 р.).
Героїко-трагічний пафос циклу з п’яти віршів “Україно моя!”, написаного 1941 p., передавав щирий особистий біль за рідну землю, віру в її визволення. “Україно моя!” – одне з найяскравіших поетичних явищ років війни.
Як заклик до битви, як плач над розтерзаною Матір’ю Батьківщиною зазвучали його збірки: ” До бою вставайте”, “Понад пожари”, “Україно моя!”, “Битва”… І цикл “Україно моя” – чи не найсильніший з-поміж усіх, сповнених болем та любов’ю до рідної землі могутніх творів його сучасників. Широкі епічні картини минулого й сучасного, пророче бачення майбутнього переплітаються з особистими спогадами й переживаннями поета. Романтична піднесеність і реалістична виразність, гнівна інвектива й ніжний ліризм утворюють широке багатобарвне художнє полотно вражаючої сили, ніжності й любові:
Україно моя, далі, грозами свіжо пропахлі,
Польова моя мрійнице.
Крапля у сонці з весла.
Я віддам свою кров, свою силу і ніжність до краплі,
Щоб з пожару ти встала, тополею в небо росла.

Про силу впливу цієї поезії можна судити з листа Василя Стуса, який 13 грудня 1962 р. писав Андрієві Малишку: “Я знаю, що заради щастя рідного народу я міг би всім пожертвувати, я знаю, що тут я вихований рідним духовним хлібом – “Жагою” М. Рильського, Вашим віршем “Батьківщино моя””.
Може здивувати те, що Стус називає вірш дещо інакше – “Батьківщино моя”. Це вже справа рук компартійних цензурно-видавничих органів. У ті огненні роки вийшла-таки “Україно моя”, вийшла й покликала синів України до бою. А потім, після війни, схаменулися – а де ж тут “великий, єдиний”? І замість “Україно моя” з’явилось “Україно Радянська” або й просто – “Батьківщино”. Поет змушений був дописати строфу про “синів Росії”, з якими поряд стояли українці… А ще пізніше зазвучали й звинувачення в “українському буржуазному націоналізмі”. Хоча поет з пошаною й любов’ю ставився до всіх націй, включаючи и російську. Досить пригадати його поему “Прометей”, де поранений солдат-росіянин, порятований українською матір’ю, вчиться в Шевченкового Прометея мужності та незламності, а після того, як усе село, ризикуючи волею й життям, визнає його земляком, теж знаходить у собі сили віддати життя за рятівників.
Після війни поет інтенсивно працює, виходять друком – як відгомін війни – збірки “Ярославна” та “Чотири літа” (1946 p.), а далі – нові книги, в яких Малишко зображує широку картину народного життя, змальовує простих трудівників – не як бездушних “гвинтиків”, а як неповторні творчі особистості, закохані в землю, працю на ній, звертається до минулого України.
Після війни працював відповідальним редактором журналу “Дніпро” (1944-1947 pp.).
Депутат Верховної Ради УРСР 3-го та 4-го скликань. Був членом КПРС (з 1943 p.).
За поему “Прометей” Малишко отримав у 1947 р. Сталінську премію. У 1950 р. з’явилась збірка “За синім морем”, написана після відвідин поетом Канади та США разом з групою діячів культури. Наступного року він отримав за неї Сталінську премію.
Найбільш плідним етапом у творчості поета стали 50-ті pp. У збірці “Що записано мною” (1956 р.) містяться тексти відомих пісень: “Знову цвітуть каштани”, “Пісня про Київ”, “Як на дальнім небосхилі”; у збірці “Серце моєї матері” (1959 р.) – “Пісня про рушник”, “Ми підем, де трави похилі”; у збірці “Полудень віку” (1960 р.) – “Вчителька” тощо. Ці твори покладені на музику таких композиторів, як Д. Майборода, Л. Ревуцький, П. Козицький, М. Вериківський, А. Штогаренко, С. Козак, О. Білаш.
У 60-х pp. поетичне пізнання А. Малишка йшло шляхом заглиблення в історичні й сучасні реалії життя нації, осмислення духовності й бездуховності, розриву між народною етикою і технізацією, нівелюванням людини. У цей час його лірика поєднує людяність і гіркоту, а за формою наближається до поезії неокласиків. Вагоме місце у ній посідає вірш-роздум, філософська медитація.
У збірці “Віщий голос” (1961 р.) Малишко створює монументальний образ Тараса Шевченка, причому чує в вічному Кобзаревому голосі не тільки заклик “добре вигострить сокиру”, а й насамперед велику людську любов, яка й веде його в житті:
Тож стільки треба таїть любові
В своїй недолі, в солдатській скруті,
І так затятись на віщім слові,
Щоб з нього тліли й кайдани куті.

З роками поет починав пильніше придивлятися до життя, глибше сягати в сутність складних вічних проблем, бачить загальнолюдське, йдучи “Дорогою під яворами”, як назвав він збірку (1964 p.), що її певною мірою можна вважати етапною на творчому шляху, як і внутрішньо пов’язану з нею “Руту” (1966 р.).
У циклах “Пісня дороги”, “Пісня яворів”, “Сонети обухівської дороги” поет наче дорослим повертається у своє дитинство, з вершин життєвого досвіду і мудрості осмислює минуле й сучасне, розмірковує над майбутнім. Він замислюється над своїм корінням, у ряді “Сонетів обухівської дороги” це видно вже з їх назв: “Я з тих країв, де сині оболоні…”, “Я з тих країв, де за Дніпром кургани…”,”І ти з такого ж поля ” та ін. У цих же збірках А. Малишко створив яскраву галерею поетичних портретів своїх учителів та друзів, які назвав піснями: “Пісня Тараса Шевченка”, “Пісня Максима Рильського”, такі ж пісні Остапа Вишні, Олександра Довженка, зокрема щира й тепла “Пісня Олександра Довженка”, близького друга, з яким Малишко ділив і хліб, і пісню, й життєві незгоди. Та й у вірші “Рядок про Довженка” (збірка “Прозорість”, 1962 р.) у небагатьох словах розкрита й світова велич геніального письменника та кіномитця, і його страдницький життєвий шлях.
Поглиблений філософський підхід Малишка до всього, що лягло йому на душу і перо, характерний для останніх збірок – “Синій літопис” (1968р.), “Серпень душі моєї” (1970 p.), яка вийшла вже після смерті поета. В останніх збірках все відчутніший філософський струмінь творів. Частіше трапляються характерні назви віршів: “Роздум”, “Медитація”, “Дума”, “Пам’ять”. Андрій Самійлович зосереджується на найскладніших філософських проблемах буття, дошукується витоків усього, що відбувається у світі. У циклі віршів про складне, насичене війнами двадцяте століття поет-гуманіст із надією вдивляється в прийдешнє, закликає нащадка прийти в світ орачем, а не будувати “тюрем за гратами”.
Малишка завжди хвилювала проблема історичної пам’яті народу. Ряд поезій на цю тему – “В завійну ніч з незвіданих доріг…”, “Приходять предки, добрі і нехитрі…” – здаються написаними у наші дні – настільки актуально вони звучать. Гостро, болісно відчуває поет обов’язок сучасників перед далекими пращурами. Водночас вустами предків Малишко звертається до своїх сучасників і нащадків з болючим запитанням, чи зуміли вони зберегти національну самосвідомість, чи не втратили вони те, заради чого гинули їхні діди та прадіди:
– Чи ти не став розщепленим, як атом
Недовірком, схизматом чи прелатом,
Ярижкою нікчемним, псом на влові?
Дитино наша, ягодо з любові!

Поет почуває свій борг перед батьками, минулим і майбутнім, перед усім, на світі сущим: чорним хлібом і низенькою батьківською хатою, ручаєм і сосною, щастям закоханих… Оцей мотив боргу, обов’язку перед цілим білим світом чи не найголосніше звучить в поезії останніх літ.
Малишко любив рідну мову, плекав рідне слово і пісню. Цією любов’ю осяяна поезія останніх літ, де він якось по-новому осягнув суть і призначення поезії. Коли ще в довоєнні часи він бачив поета лише як ” сурмача”, “правофлангового рядового, заспівувача першого” – і таке бачення все ж якось звужувало роль мистецтва, то у вірші “Поезія”, яким відкривається “Синій літопис” (1968 p.), вона вже стає всеосяжною, набуває вселенського значення – “І чорним попелом, і паростю Стоїть одвічно коло хати”, її нічим не можна купити – “ні цвітом провесен, ані горлянкою, ні чином” , бо вона (поезія) насамперед – “діло совісне”.
Як поет-лірик, чиї вірші відзначаються надзвичайною музичністю, А. Малишко неминуче приходить до пісні. Власне, більшість творів його інтимної лірики – це пісні, покладені або ще не покладені на музику: “Ти мене накличешся ночами”, “Я тебе вимріяв, ніжну й жагучу…”, “Я забув, що й плачуть з поцілунку…”
Починаючи зі збірки “Батьківщина”, майже в кожній А. Малишко звертався до образу матері – родоначальниці життя на землі. Така велика кількість творів про матір є ознакою великої майстерності автора, який, кожного разу знаходить нові грані цього образу. Свій вірш “Материнська” – один із них:
Бувало мати, Ївга Базилиха –
До неї й досі спогадом лечу,
В зимовий вечір заспіває стиха і доведе малого до плачу.
Сама розкриє душу материнську,
І щиру пісню переллє сама,
І перемріє, погойда колиску.
І до вервечок руку підійма.

Любов до рідної неньки була воістину найголовнішим джерелом творчості поета. Мати щоразу повертала йому натхнення і нагадувала, в ім’я чого він працює, вона була і сенсом його натхнення, і суттю його мислення.
Не диво, що багато Малишкових пісень стали воістину народними в найповнішому розумінні цього слова. І насамперед це – ” Пісня про рушник “, яку народ усе-таки називає по-своєму, любовно “Рідна мати моя…” Це – гідний пам’ятник українській Матері, зведений вдячним сином. Ця пісня глибоко національна, її не можна адекватно перекласти іншою мовою, бо образність її тримається на вишиваному українському рушникові, з яким у нас пов’язано все – від народження до останнього шляху.
Рушниками перев’язували молодих, рушниками виряджали в дорогу, рушниками виряджали в останню путь. От тому й говорить поет, що на рушникові оживає “все, знайоме до болю”, все життя, і пройдене, й те, яке ще судилося пройти. Небагато у всій світовій літературі пісень, які б так щиро й любовно возвеличили матір.
У більшості пісень Малишка – роздуми над людською долею, оспівування найсвітлішого почуття кохання, спогад про рідну хату, світло у її вікні, тополю під вікном, а головне – про батька й матір, про ту, “що на світі одна”.
У піснях Андрія Самійловича – скарби почуттів, буяння краси, тепло любові. Пісні, сповнені таких почуттів, і принесли поетові безсмертну славу.
Не випадково, що й останнім твором поета, написаним у лікарні за тиждень до смерті 17 лютого 1970 р., була пісня – славнозвісна “Стежина”, в якій він роздумує над людським життям, згадує рідну стежину, з якої починається життя кожної людини, якій немає ні кінця, ні повороту, бо людина смертна, а народ живе вічно.
У цьому творі Малишко вдається до використання народнопісенного образу стежки як символу життя людини. У кожного своя стежка, кожний вибирає сам, якою вона буде і де проляже. Але митець не закликає бездумно кидатися в далекі світи в погоні за примарним щастям, щоб потім каятися, шкодувати, марити в снах і наяву за батьківським порогом і стежиною, що веде на батьківщину:
Кудись пішла, не повертає,
Хоч біля серця стеле цвіт,
Ота стежина в нашім краю
Одним одна біля воріт.
Дощами мита – перемита,
Дощами знесена у даль,
Між круглих соняхів із літа
Мій ревний біль і ревний жаль.

За своє життя поет видав близько сорока збірок. Не всі вони мають однакову художню вартість. Але найголовніше те, що в українську літературу він увійшов як поет-пісняр, бо пісні на його вірші вже давно сприймаються як народні.
А. Малишко співпрацював з багатьма композиторами, але особливо плідно, починаючи з 1949 р. (від першої пісні “Колгоспний вальс” і до останньої – “Стежина”), – з композитором Платоном Майбородою, створивши понад 30 пісень. Ось деякі з них: “Київський вальс”, “Ми підем, де трави похилі…”, “Ти, моя вірна любов”, “Стежина”, “Вчителько моя”, “Пісня про рушник”, “Гаї шумлять біля потоку”, “Журавлі”, “Білікаштани”, “Колискова”, “Пролягла доріженька” . Тобто, це саме ті твори, які найбільше полюбились слухачам. На музику покладено понад 100 віршів поета, причому переважна більшість – на вже надруковані твори.

ЦЕ ЦІКАВО
Малишко був у групі письменників, які супроводжували гостей з Латвії, що перебували у Львові. Це було в другій половині 60-х pp., коли Малишко спокійно і по-філософськи оцінював життя. Зустріч із львівською інтелігенцією відбувалася у Будинку вчених. У президії поруч з Малишком сиділи Валдіс Луке, Анна Саксе, а позаду – секретар обкому КПУ В. Мапанчук. Малишку надали слово. Таких промов у радянському Львові, мабуть, ніколи не було.
Малишко говорив дослівно таке: “Я був у рядах Червоної армії, яка визволяла Галичину 1939 року від панської Польщі. Я чув тоді у Львові українську мову. Я приїхав сьогодні до вас, і пройшов вулицями Львова – і не почув української мови. Куди поділася наша мова, куди поділися люди у вишитих сорочках, куди поділися українські написи на львівських будинках, куди зник Львів Франка? Де ваша совість, дорогі галичани? Раби, навіщо я вас визволяв?”
Після такого виступу Малишка звинуватили в націоналізмі, виключили зі списків кандидатів на наступні вибори до Верховної Ради УРСР, а його творчість викреслили із шкільних підручників для десятого класу. ?

Життєвий і творчий шлях – Андрій Самійлович Малишко