Жанрова своєрідність повести Пастух і пастушка Астафьева В. П


Сам автор визначив жанрову своєрідність повести “Пастух і пастушка” (1971) у підзаголовку – сучасна пастораль. Таке визначення стосовно сучасної повісті звучить зненацька й дивно, тому обертає на себе увага. Пастораль – це літературний твір, що зображує життя пастушків і пастушок (лат. pastoralіs – пастушачий): сільські жителі, прості, серцеві, морально чисті, переживають вишукані почуття, ведуть галантні бесіди на лоні незайманої природи й протиставляються автором розбещеним городянам. При цьому, щоправда, незрозуміло, як і коли пастушки добувають хліб насущний, але така “проза життя” мало цікавила авторів і читачів пасторалей. Традиція пасторалі була закладена ще в античній поезії (вірша Феокрита, Вергілія, роман Лонга “Дафнис і Хлоя”), але найбільший розквіт цього жанру в європейській літературі доводиться на XVІІ століття.

У наступній європейській культурі пастух і пастушка залишилися символом прекрасної й чистої любові, що переборює всі перешкоди й сильнішає смерті Цей символ з’явиться в повісті Астафьева, коли Борис Костячи-Ев згадає своє дитяче враження. До війни він з матір’ю їздив у Москву, де в театрі бачив балет-пастораль. Дитяче враження залишилося в нього на все життя: “Ще я пам’ятаю театр із колонами й музику, і як танцювали двоє – він і вона, пастух і пастушка – згадав. Галявина зелена Ягнички білі.


Пастух і пастушка в шкірах.

Вони любили один одного, не соромилися любові й не боялися її. У довірливості вони були беззахисні” (ІІ, “Побачення”). Але реальне життя так далеке від тої, котра зображується в пасторалі, особливо життя радянських людей і особливо в роки Великої Вітчизняної війни. У повісті докладно описаний епізод у маленькому українському містечку, тільки що відбитому у фашистів. Бувалі червоноармійці вражені, коли знаходять у городі за лазнею вбитих старих, що не встигли сховатися від артналета.

Старі вмерли одночасно, але в останню мить намагалися прикрити й уберегти один одного: “Вони лежали, прикриваючи один одного. Старухаспрятала особа під мишку старому. І мертвих било їхніми осколками, посікло одежонку, видерло сіру вату з латаних тілогрійок, у які обоє вони були одягнені” (І, “Бій”). Місцевий житель і партизан Хведор Хвомич розповів, що ці старі – сторонні.

Вони з’явилися тут приблизно двадцять років тому, приїхавши з голодного Поволжя, стали пасти колгоспний табун, тобто минулого теперішніми, а не придуманими пастухом і пастушкою Автор міркує про життя цих старих: напевно, жили вони по-всякому – і в лайці, і в життєвих дрязгах; вид у них не пасторальний (рвана обувка, мачульна сумка з лепехами з мерзлої картоплі), однак умерли вони разом, намагаючись урятувати один одного. І в цьому вони дуже схожі на літературно-театральних героїв. Персонажами сучасної пасторалі стали не безвісні старі, а молоді герої повести – Борис Костяев і Люся. Їхня зустріч і знайомство були скороминущими (усього два дні), сучасними в повному розумінні слова. Але людям на війні й не дано більше часу на пристрій особистих справ Обоє героя дуже молоді: Борисові – дев’ятнадцять років, Люсе – двадцять один рік, а війна вже покалічила їх морально.

Борис – тонко почуває, спостережлива людина, взводний командир, що бореться на передовий і щодня ризикує життям, бачить смерть своїх бійців і німецьких солдатів. Він повинен був би звикнути до війни, а його душу – зачерствіти, як у старшини Мохнакова. Але немає! У Бориса трепетна й совісна душа, він щораз важко переживає чуже горе й смерть Досить згадати, як він іде по полю після нічного бою й на кожному кроці бачить умираючих німців.

Вони просять його про допомогу, ледве не вистачають за ноги, а він замружується від жалості й жаху. Сам себе Борис називає ” ванькой-взводним”, але, довідавшись ближче його думки й почуття, читач розуміє, що головний герой саме не “ванька”, не тупий виконавець штабних наказів. Одного штабного інтелектуала – ситого, чистого, самовдоволеного ад’ютанта – автор показує в сцені з німецьким генералом, що застрелився (ІІ, “Побачення”). Саме подібні штабні шаркуни презирливо й поблажливо ставляться до “примітивного” солдатам і молодшим офіцерам з передовий, на яких, між іншим, лягає головна вага війни.

Про Люсе нас відомо дуже мало. Вона явно не сільська, але, як вона опинилася в українському містечку, автор не розповідається Під час окупації в неї в будинку жив німецький офіцер, якому місцевий староста поставляли дівчин для розваг. Люся це знала й навіть спостерігала сцену, як офіцерський собака загриз дівчину за те, що вона підняла руку на хазяїна.

Що було із самою Люсей в окупації, автор теж не повідомляє, але з її зривів під час розмови сборисом зрозуміло, що вона соромиться минулого й жахається своїм спогадам. Сучасна пастораль представлена в повісті так: він і вона, незважаючи на страшну війну, не втратили головних людських якостей – здатності любити й співчувати Тільки два дні були вони разом, але Борис до самої смерті мріє про нову зустріч (уявлюваний приїзд до Люсе – ІV, “Успение”) і тужить за улюбленим. Все нагадує йому про неї, навіть чорно-жовтий метелик, що сів йому на руку в лісовому госпіталі, навіть дівчина-медсестра в санпоезде, хоча вона була зовсім несхожа на Люсю.

А героїня? Через багато років після війни вона знаходить могилу Бориса й приходить туди поговорити з улюбленим. Вона обіцяє, що незабаром вони будуть разом і вже ніхто не зможе їх розлучити.

Отже, у театральних пастушків було безтурботне довге життя й прекрасна любов; у реальних пастуха й пастушки (старих, убитих при артобстрілі) було важке довге життя й любов до смерті; на частку Бориса й Люси випала коротка, зламана на самому початку життя й вічна розлука після двох днів щастя Але й Борис, і Люся зберегли любов до кінця життя й через це схожо на героїв пасторалі. Вони з’єднаються назавжди, як обіцяє жінка в самотньої степової могили, щоправда, після смерті. Такий фінал сучасної пасторалі перетворює повість про любов у повість-реквієм по радянським людям, убитим на війні, але перемігшої в ній. Реквієм – це жалобна музика або заупокійна молитва.

Саме так можна визначити зачин і кінцівку повести “Пастух і пастушка”. Скорбна жінка приходить на занедбану солдатську могилу посередині степу, недалеко від залізничного насипу, але далеко від найближчих станцій Опис могили в степу як би оперізує військову частину повести й дозволяє визначити жанр добутку не тільки як сучасна пастораль, але і як повість-реквієм. Підбиваючи підсумок, варто сказати, що в повісті “Пастух і пастушка” представлений неповторний авторський погляд на війну. Астафьев описує не стільки події війни, скільки чоловік, що пручається війні, її впливу, що руйнує людську душу.

У цьому яскраво виявився антивоєнний пафос. Літній солдат Ланцов із взводу Бориса Костяева формулює головну ідею добутку: “Невже таке кровопролиття нічому не навчить людей? Ця війна повинна бути останньої!

Останньої. Або люди неварті називатися людьми” (ІІ, “Побачення”). Спочатку авторське визначення жанрової своєрідності військової повісті “сучасна пастораль” можна прийняти за іронію: які ж під час Великої Вітчизняної війни пастушки! Але після прочитання добутку стає зрозуміло, чтов цьому дивному визначенні виразилися симпатія й глибоке співчуття письменника Борисові й Люсе – трагічним, по суті, героям, тому сучасна пастораль дуже нагадує реквієм



1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...


Жанрова своєрідність повести Пастух і пастушка Астафьева В. П

Categories: Шкільні твори

Links