“Збірка “Зів’яле листя” Івана Франка”

Збірка “Зів’яле листя” поділяється на три цикли, образно названі “жмутками”. Жмутки ліричних поезій, за словами Франка, найсуб’єктивніших з усіх, які появилися у нас від час автобіографічних поезій Шевченка, та при тім найбільш об’єктивних у способі малювання складного людського чуття”, розгортають перед читачем історію сердечних мук від нещасливого кохання.

Перший жмуток віршів забарвлений весняними тонами молодої любові з її життєдайною силою.

Ліричний герой поки що відчуває такі звичайні для тільки-но закоханої

людини сумніви: чи знайде ця любов стежку до вподобаного серця?

Та варто випадково зустрітися з коханою чи почути її голос, як вогонь почуття запалює душу, розвіюючи гарячим теплом тривожні передчуття.

Весна кохання, як і весна в природі, не завжди сонячна й погідна: здається, тепло здобуло остаточну перемогу, але раптом – шарпне вітер, закрутить хмари, сипне не то дощем, не то снігом, приб’є молоду зелень несподіваним морозом. Закохане серце вразливе. Байдужий погляд чи необережне слово здатне здійняти в ньому справжню бурю.

Коли ж весняні сподівання й мрії натрапляють на холодний мур

слова “ні”, вогонь кохання вже не гріє, а спопеляє душу, перетворюючи її на чорну діру, де оселяється розпука.

Другий жмуток – поезія літа, поезія споглядання, поезія спогадів, у якій переплітається ідеал і реальність.

У другому жмутку лірична драма звучить чи не найтрагічніше. За влучним висловом одного з дослідників творчості Франка, “цей жмуток можна назвати поверненням з небес на землю” – “І земля не прийма. Ох, і небо навіки закрите”, коли страждання душі набувають універсального характеру, і основним є пафос ілюзії, мрії, ідеалу – тіні, що надає сенс життю.

Третій жмуток – поезія зими, коли руйнується сама світобудова, в центрі якої стояв ідеал, а уявна смерть коханої людини стає проекцією власної долі. Адже смерть ліричного героя відчутна вже на рівні підсвідомості: бамкання дзвонів непомітно переходить у стукіт землі об кришку забитої домовини. Проте Іван Франко не ставить крапку. Поет залишає своо героя, спустошеного й надломленого, наодинці з собою. Що буде далі? Знову прийде весна? Зів’яле листя облетить, як попіл, а заміст нього забуяє свіжа молода зелень? Хто знає. Людська душа – найбільша таємниця. І скільки світитимуть зорі, стільки й людина буде прагнути збагнути ту таїну.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (2 votes, average: 2.50 out of 5)

“Збірка “Зів’яле листя” Івана Франка”