Запах думок (1968) – Роберт ШЕКЛІ 1928-2005

ОБРАЗ МАЙБУТНЬОГО В ЛІТЕРАТУРІ

Роберт ШЕКЛІ 1928-2005

Запах думок (1968)

Справжні неприємності почались у Ліроя Кліві тоді, коли він гнав свій поштоліт № 243 через незаселене зіркове скупчення Віщуна. А спочатку були лише звичайні клопоти, знайомі кожному міжзоряному поштареві: старезна ракета з чотирма ветхими, майже дірявими баками, ненадійна електроніка, неточні астронавігаційні карти. Але ось тепер, тільки-но Лірой почав зчитувати показання приладів, відповідальних за правильність курсу, він раптом відзначив, що в кораблі стає нестерпно жарко.

Тужливо зітхнувши, він уключив систему охолодження звязався з поштмейстером у Центрі. Кліві перебував уже неподалік од крайньої межі досягу радіохвиль, і поштмейстерів голос плавав в ефірі, неначе в океані перешкод.

– Знову клопоти, Кліві? – промовив поштмейстер докірливим тоном людини, що особисто складає інструкції та свято в них вірить.

– Та як вам сказати, – аж надто бадьоро відгукнувся Кліві. – Окрім електроніки, навігаційних карт і електропроводки, усе чудово, якщо не рахувати звукоізоляції та системи охолодження.

– От неподобство! Це ж просто ганьба… – з несподіваним співчуттям проказав поштмейстер. – Уявляю, як воно тобі там.

У цю хвилину Кліві не міг більше вислуховувати скарги поштмейстера. Незважаючи на те що система охолодження працювала на повну

потужність, корабель перегрівався все дужче.

– Зачекайте хвилинку, не вимикайтеся, – попросив він. Побіг у хвіст корабля, звідки, схоже, і поширювався той жар, і побачив, що в трьох паливних баках замість палива нуртує якийсь розжарений до білого шлак. Четвертий бак просто на очах зазнавав такої самої зміни.

Якусь мить Кліві споглядав це видовище, тоді повернувся й помчав до радіопристрою.

– Паливо пропало! – крикнув він. – Мабуть, якісь каталітичні реакції. А я ж вам казав, що мені потрібні нові баки. Доведеться сідати на першу-ліпшу кисневу планету, яка тут трапиться.

Він схопив “Довідник нештатних ситуацій” і розшукав відомості про скупчення Віщуна. У цьому сузір’ї не було людських поселень, але про всяк випадок на карті було позначено планети з кисневою атмосферою. Однак що там на них є, крім кисню, ніхто не знав. Дізнатися про це випадало Ліроєві. якщо тільки корабель не розвалиться завчасу.

– Спробую сісти на З-М-22! – гукнув він, намагаючись перекричати нові й нові перешкоди в ефірі.

– Дивись не занапасти мені пошту! – загорлав у відповідь поштмейстер. – А я негайно виряджаю до тебе спецракету.

Кліві став був запевняти, що, оскільки пошти небагато – лише 20 фунтів, – він їй раду дасть, але голос поштмейстера вже потонув у перешкодах.

Кліві зробив вдалу посадку на планеті З-М-22, навдивовижу вдалу, коли взяти до уваги, що до розпечених важелів було страх як боляче доторкнутись, усі труби пожолобило бід жару, а міцно припасована до спини поштарська торба сковувала рухи. Поштова ракета № 243 опускалася на поверхню планети плавно, наче лебідь. Лише на останніх футах вона перестала слухатись і впала каменем.

Кліві не втратив свідомості, хоча був певен, що в нього переламані геть усі кістки. Коли він, разом із поштою, насилу вивалився назовні через рятувальний люк, борти корабля світилися тьмяним жаром.

Заплющивши очі, він відшкандибав 100 ярдів убік, і тут ракета вибухнула. Повітряна хвиля повалила його долілиць. Лірой підвівся, ступив ще два кроки й остаточно знепритомнів.

Коли до Кліві повернулася тяма, він лежав біля підніжжя невисокого горба, у буйних травах. Він перебував у блаженному шоковому стані. Немов цілком відокремився від власного тіла. Лише чистий розум витає в повітрі. Усі клопоти, переживання зосталися в тому тлінному тілі; сам же Лірой – вільний.

Він роздивився довкола й побачив невеличке звірятко, що пробігало неподалік. Розміром воно було як білочка, тільки з кошлатим зеленим хутром. Коли воно наблизилось. Лірой уздрів, що у звіряти немає ні очей, ні вух. Це його не здивувало. Навпаки, чомусь здалося, що саме так тваринка й має виглядати. А чому, до біса, у білки повинні бути очі та вуха? Краще б білочкам не бачити тортур і страждань, якими сповнений цей світ, і не чути зойків болю…

До них наближалась інша тварина. За розмірами й формою тіла вона була подібна до лісового вовка, але також зеленого кольору. Гримаси еволюції?

“Утім, з погляду загальної системи світобудови, це не має значення”, – подумав Кліві. Друга тварина теж не мала очей і вух, зате в неї був повний комплект розкішних зубів.

Кліві спостерігав звірів із вельми незначним інтересом. Яке діло чистому, вільному розумові до якихось вовків і білок, хай вони навіть не мають очей і ще там чогось? Він помітив, як білочка раптом заклякла – на відстані не більш як п’ять футів од вовка. Вовк повільно наближався до неї. Тоді, не далі як за три фути, він неначе загубив слід. Затрусив головою й неквапом повернувся навколо себе. А коли знову рушив уперед, утратив слушний напрямок.

– Сліпий полює сліпого, – сказав собі Кліві, і ця думка здалася йому глибокою, як вічна істина. Він бачив, як білка враз затремтіла, а вовк знову завертівся на місці, тоді стрибнув і поглинув її в три ковтки. “Які великі зуби у вовків?” – подумав Кліві. І тут же вовк крутнувся, мов дзига, і опинився з ним віч-на-віч. “Зараз з’їсть і мене, – майнуло в голові. – Забавна річ – стати першою людиною, яку зжерли на цій планеті”.

Знову втрачаючи пам’ять, Кліві чув, як вовк гарчить йому в обличчя.

Лірой очуняв уже під вечір. На рівнину лягли довгі тіні, а сонце висіло над самим обрієм. Він сів і спробував позгинати руки й ноги. Ні, переломів начебто немає.

Лірой важко став на ноги й озирнувся довкола. Та остання зустріч йому, певно, наснилася. Якби тут вештався вовк, Кліві мав би вже бути мертвим.

Та, глянувши собі під ноги, він побачив зелений білчин хвіст, а трохи далі – голівку.

Він гарячково намагався зібрати думки. Значить, тут-таки був вовк, та ще й голодний. Якщо Кліві сподівається витримати тут до прильоту рятівної ракети, він мусить точно виявити, що справді діється й чому так, а не інакше.

Жодна з двох тварин не мала очей і вух. Як же вони стежать одне за одним? За запахом? Коли так, то чому вовкові довелося стільки мучитись, поки надибав ту білку?

Він почув тихе гарчання й обернувся. Не далі як за 50 футів од нього припало до землі щось подібне на барса. Тільки що жовто-брунатний, без очей і без вух – але барс!

“Клятий звіринець!” – подумав Кліві й присів у високу траву. Ця планета надто прудко обрушує на нього свої принади! Йому потрібен час, щоб подумати. Як діють ці тварини? Може, замість зору в них є якийсь інший спосіб орієнтуватися б просторі?

Барс підвівся й пішов геть.

Кліві полегшено зітхнув. Можливо, якщо залишатися поза полем зору, цей барс…

Та тільки він подумав про “барса”, звір одразу повернув у його бік.

Високо піднявши голову, барс крок за кроком підступав до нього.

Он воно що! Позбавлений очей і вух звір міг виявити його присутність тільки в один-єдиний спосіб.

Барс має бути телепатом1!

Щоб перевірити цю гіпотезу2, він подумки промовив слово “барс”, навмисне ототожнюючи те слово з цим звіром, що наближався до нього. Барс несамовито заревів і вмить опинився зовсім близько.

За якусь крихту секунди Кліві второпав силу важливих речей. Вовк переслідував білку, користуючись телепатією. Білочка заклякла – можливо, вона просто взагалі перестала думати! А вовк збився зі сліду – на весь той час, поки білка була спроможна втриматися від думання.

У такому разі, чому вовк не напав на нього, Кліві, коли він був без пам’яті? Може, він зовсім перестав мислити, чи принаймні перестав мислити на тій частоті, яку здатний сприймати вовк. А може, і ще не все.

Ну, а тепер – що робити з цим барсом? .

“Найголовніше, – подумав Кліві, – це не думати про… не думати більше ні про що. Коли так, то, можливо, цей… ну, “воно”, можливо, утратить слід”. І він заходився згадувати всіх дівчат, з якими був знайомий за все життя, ретельно пригадуючи найдрібніші деталі.

1 Телепатія – психологічне явище начебто безпосереднього передавання на відстані думок, почуттів однієї людини іншій, проте достатніх наукових даних про це явище поки що немає.

2Гіпотеза – наукове припущення можливого здійснення певних дій, подій і передбачення їх здійснення.

Барс зупинився й став нерішуче шкрябати лапою землю. .

“Чорт забирай, – подумав Кліві, – як би це його не думати взагалі ні про що? Бо ж хай як осатаніло думати про каміння та скелі, про різні країни й людей, що там живуть, і ще про всяку всячину, – а мозок однаково повертає до… Але ти на це не зважай і зосередься на своїй бабусі (свята жінка!), на своєму любому п’яниці-батькові, на синцях, що на правій нозі”.

Кліві збагнув: намагання не думати про щось – це все одно що намагання зупинити лавину голими руками. Він зрозумів, що роботу людського мозку не вдасться загальмувати безцеремонним вольовим зусиллям. Щоб цього навчитися, потрібно багато часу й чимала практика.

У нього залишилося лише 15 футів і треба зовсім не думати про…

Барс був уже за п’ять футів від нього й, присівши, готувався до стрибка. Кліві більше вже не був у змозі стримувати свої думки. І тоді, як спалах натхнення, у думці майнуло: “Барсиха!”

Барс не змінив нападницької пози, але трохи наче засумнівався.

Кліві вчепився за цю ідею – барсиха! Він сам – то барсиха, але чому цей барс, схоже, навіть трошки побоюється її. Він подумав про своїх (чи то б пак барсихиних, чорти б її взяли!) барсенят, про тепле лігво, про те, яка то втіха – полювати на білочок…

Барс повільно наблизився й потерся об чоловіка. Кліві гарячково подумав далі: “Яка сьогодні чудова погода. І який чудовий хлопець оцей барс – який він великий і дужий і які в нього великі зуби…”

І барс замуркотав!

Кліві ліг, обгорнувся уявним хвостом і вирішив, що йому (їй!) треба поспати. Барс нерішуче тупцював поруч. Він, здавалося, відчував, що тут щось не так. Пролунало коротке горлове гарчання, звір повернувся й вистрибом побіг геть.

Сонце вже сіло, і все навколо поринуло в глибоку блакить. Лірой раптом помітив, що мимоволі тремтить усім тілом, і ледь не зайшовся істеричним реготом. Якби барс затримався тут ще на хвилину…

З великим зусиллям він опанував себе. Саме час добряче поміркувати.

Певно, будь-яка тварина має притаманний тільки їй запах думок. Білочка випускає один, вовк – зовсім інший, а людина – ще геть відмінніший. Найістотніше запитання: чи на нього полюватимуть лише в тому разі, коли він подумає про якусь тварину? Чи акти його мислення. подібні до запахів, можна засікти навіть тоді, коли він не думатиме ні про що зокрема?

Очевидно, що барс учув його, лише як Кліві подумав саме про нього, от цього барса. А може, справа тільки в тому, що він. Лірой Кліві. на цій планеті – сторонній? Може, просто на цей раз – лише на цей! – барса спантеличив чужинський людський “запах думки”…

Що ж, почекаємо – скоро все стане ясно. Цілком вірогідно, що той барс не такий уже дурний. І на нього цей трюк подіяв уперше й востаннє.

Будь-який трюк спрацьовує лиш один раз.

Кліві лежав горілиць і дивився в небо. Важка втома й біль у побитому тілі не давали змоги навіть поворухнутися.

Він заснув.

Прокинувшись уранці. Лірой із здивуванням переконався, що досі живий. Ну хай, поки що не найгірше. Може, і весь день так минеться. Підбадьорений, він рушив до своєї ракети.

Усе, що залишилось од славного поштольота № 243, – це купа покрученого металу й уламки, розкидані по обпаленому грунті. Кліві знайшов якийсь залізний шворінь, зважив його на руці й засунув за пояс під поштарською торбою. На путящу зброю ця залізяка не тягне, але все ж надає якоїсь упевненості.

Отже, ракета згинула безповоротно. Він махнув на неї рукою й подався шукати що-небудь їстівного. Неподалік там і сям розкидано купки чагарів, на яких можуть рости плоди. Він обережно покуштував кілька ягід на одному кущі – вони виявилися терпкими, але на смак були не гидкі. Лірой жадібно накинувся на них і вмить обчистив цілий кущ, а запивав водою із струмка, що протікав поруч. Досі йому на очі не трапилася жодна тварина. Але Кліві, звичайно, розумів, що вони можуть оточувати його з усіх боків.

Він мерщій відігнав від себе цю думку й став виглядати місце для схованки. Найкраще було б узагалі нікуди не висовувати носа, аж поки прибуде рятівна ракета. Він облазив усі навколишні пагорби, вишукуючи собі стрімку скелю, або дерево, або печеру.

До полудня він був уже геть стомлений і злий і з ще більшою тривогою поглядав на небо. Де ж вона, та ракета? Він розрахував, що аварійній службі, щоб прибути сюди, потрібен день, ну, два.

Якщо, звісно, поштмейстер вірно вказав їм планету.

У небі щось майнуло. Кліві глянув угору – серце шалено закалатало. Невже летить?

То був великий птах, що неквапливо ширяв високо в небі, вільно розкинувши широчезні крила. Ось він наче спікірував униз, потім розвернувся й відлетів – статечний, наче гриф.

Кліві побрів далі й через хвилину опинився віч-на-віч із чотирма безокими вовками.

Ось тобі й відповідь на запитання! Мабуть, його таки вистежили за характерним “запахом думок”. Очевидно, звірі цієї планети визнали Ліроя не досить чужинським, аби його не можна було з’їсти.

Вовки рушили до нього. Кліві спробував удатися до того трюка, з яким йому так повелось учора. Витягти з-за пояса залізний шворінь, він уявив себе вовчихою, що шукає своїх цуценят.

“Чи не були б ви, панове, такі ласкаві, допомогти мені їх знайти? Вони ж тільки-но зараз були отут. Одне з них зелене, друге в цяточки, а третє…”

Певно, у цих от вовків ніколи не було цуценят у цяточки. Один із них ураз стрибнув на Кліві. Той затопив йому залізякою межи очі, і вовк відскочив назад.

Тоді вся четвірка згуртувалася в єдину лаву, плече в плече.

Кліві розпачливо примусив себе подумати, що він узагалі не існує. Даремно. Вовки далі наступали на нього.

Кліві згадав барса. Він – то барс, великий, лихий хижак, який залюбки поласує вовчатиною.

Це їх зупинило. Вовки стривожено замахали хвостами, але відступати не збиралися.

Кліві загарчав, став шкрябати пальцями землю й пружними котячими кроками рушив уперед. Вовки позадкували, проте один став крадькома заходити Ліроєві в тил.

Кліві подався трохи вбік, щоб уникнути оточення. Схоже, вони йому не дуже повірили. Можливо, він просто не вміє зобразити добрячого барса. Вовки більше не відступали. Один скрадався в Кліві за спиною, а інші застигли на місці, виваливши довгі язики з роззявлених мокрих пащ. Лірой люто загарчав і замахнувся залізякою. Один вовк відскочив, але той, що був за спиною, раптом стрибнув і впав на поштарську торбу, зваливши Кліві з ніг.

Коли вони разом покотилися по землі, Кліві знову осяйнуло. Він уявив себе спритною смертоносною зміюкою з гострими отруйними зубами, здатними вмить заподіяти смерть будь-якому вовкові.

Вовки відразу дали йому спокій. Кліві засичав і вигнув дугою свою довгу, гнучку шию. Вовки завили – ображено й сердито, але, очевидно, не збиралися більше нападати.

І тут Кліві припустився помилки. Мозок його розумів, що треба триматись упевнено та найзухваліше, але тіло розмірковувало по-своєму. Цілком мимоволі він повернувся й кинувся тікати.

Вовки рвонули за ним. Кліві глянув угору й побачив, як у небі збирається ціла зграя грифів, чекаючи на залишки вовчої учти. Він усе-таки опанував себе й спробував знову стати зміюкою, тільки вовків це не спинило.

Але зграя грифів угорі наштовхнула його на нову вигадку. Він був астронавт, отже, добре знав, як виглядає поверхня планети з повітря. І Кліві вирішив стати птахом. Він уявив, ніби вільно ширяє у височині, лягає на крило, гордовито позираючи на хвилястий зелений ландшафт, що розлігся внизу.

Вовки зупинилися, спантеличені. Тоді почали бігати по колу й підстрибувати догори. А Кліві ширяв далі, усе вище й вище, а сам у цей час потихеньку відступав подалі від них.

Зрештою він таки опинився в небезпеці. Надходив вечір, і Кліві відчув шалену втому. Ще один страшний день залишився позаду. Та стало цілком очевидно, що всі його витівки хороші тільки один раз. Що він робитиме завтра, якщо рятівний корабель так і не прилетить?

Ранок настав дуже швидко. Кліві прокинувся геть розбитий, ніби й зовсім не відпочивав. Він лежав горілиць і чекав, що воно станеться нині.

Де той рятівний корабель? У них же там була сила часу – чому ж їх і досі немає? Як вони зволікатимуть і далі, то цей барс…

Ой, не треба було так думати! Тут же, у відповідь, десь праворуч почулося могутнє гарчання.

Він скочив на ноги й мерщій подався в протилежний бік. Краще вже, либонь, мати справу з вовками…

Утім, йому не треба було згадувати й вовків, бо тепер до барсового рику додалось і дружне виття вовчої зграї.

Кліві побачив їх усіх одночасно. Жовто-зелений барс граціозно виступив із підліску прямо перед ним, а ліворуч вималювалися постаті кількох вовків. На мить у голові майнуло: от якби вони позмагалися самі між собою! Хай би вовки напали на барса, а він би тоді й утік…

Та ба, усю компанію цікавив лише він сам.

“Навіщо їм жерти одне одного, – уторопав він, – коли тут поряд є людина, що випромінює на всі боки свій перестрах і безпорадність?”

Барс сунув просто на нього. Вовки залишилися на місці, згодні, очевидно, задовольнитися тим, що їм залишить барс. Кліві спробував повторити “пташиний” варіант, але барс, трошечки повагавшись, став підкрадатися ще ближче.

Кліві позадкував до вовків. Якби можна було десь видертися нагору!.. Коли не на стрімку скелю, то хоча б на якесь хирляве деревце!

Але ж тут є кущі! І з дивовижною винахідливістю, породженою відчаєм, Кліві перетворився враз на шестифутовий кущ. Правда, він не дуже чітко уявляв собі, як має мислити кущ, але намагався з усіх сил.

Він розквітав і духмянів. А один з його корінців безрадно гойдався, вирваний із грунту недавнім буревієм. Але загалом, якщо добре поміркувати. то був розкішний, пречудовий кущ.

Визирнувши крізь гущавину своїх гілок, Лірой побачив, що вовки спинилися на місці. А барс обійшов його кругом, понюхав і зачудовано похилив голову набік.

“Та годі ж вам, – думав Кліві, – невже хтось захоче вкусити кущ? Вам, звичайно, могло приверзтися, ніби я щось інше, але насправді я – кущ. Ви ж не захочете набити пащеки листям, хіба не так? А ще ви можете поламати собі зуби об моє гілля. І де це чувано, щоб барси їли кущі? А я ж – справжнісінький кущ. Спитайте в моєї матінки. Вона теж була кущем. Ми всі-всі були кущами – аж від самого кам’яно-вугільного періоду”.

Барс, схоже, аж ніяк не збирався нападати на нього, але не збирався також і йти геть. Кліві не знав, скільки все це триватиме. І кого доведеться зображати в уяві наступного разу? Буяння весняних трав? Чи гніздо берестянки, сховане в його власній чуприні?

На плече йому сіла маленька пташка.

“Оце до речі. – подумав Кліві. – Вона теж думає, що я – кущ. Певно, збирається звити гніздечко в моїх гілках Це ж просто чудово, навіть прекрасно. Усім іншим кущам залишається тільки тріснути від заздрощів”.

Пташка легенько дзьобнула Кліві в шию.

“Ну-ну, не треба! – подумає він. – Не плюй у колодязь – знадобиться води напитися…”

Та пташка знову дзьобнула – ніби для проби. А тоді, міцно вчепившися в нього своїми перетинчастими лапками, простукала дзьобом у темпі пневматичного молотка всю його шию.

“От клятий дятел!” – подумав Кліві, намагаючись не виходити з образу куща. Він помітив, що барс ураз занепокоївся. Але коли пташка.

Либонь, уп’ятнадцяте, проштрикнула йому шию, Кліві не витримав. Він згріб її в жменю й шпурнув у барса.

Барс клацнув зубами, але схибив. Ображена пташка облетіла навколо голови Кліві – раз, другий – і, невдоволена, полетіла шукати собі поступливішого куща.

Кліві негайно знову перетворився на кущ, але цій забаві вже настає край. Барс уперіщив його лапою. Кліві кинувся тікати, але спіткнувся об вовка й повалився долі. Барс ревів йому в самісіньке вухо, і Кліві подумав, що він – уже труп.

А барс застиг у нерішучості.

Тепер Кліві весь був мертве тіло – від голови до безвладних пучок на пальцях. І мертвим він лежить уже багато днів, ба навіть тижнів. З нього давним-давно витекла кров, уся до останку. Плоть його смерділа. Усе, що від нього залишилося, гнило й розкладалося. Жодна розсудлива тварина не зачепить його, хай би яка була голодна.

Барс, певно, був із цим повністю згоден. Він повільно відійшов назад. Вовки зайшлися лютим голодним завиванням, але скоро й вони пішли геть.

Кліві додав до строку свого розкладання ще кілька днів. Особливо він зосередився на тому, який то він огидний – абсолютно неперетравний. Десь у глибинах мозку визріла цілковита певність цього. Він щиро вірив у те, що не може стати ласим шматком ні для кого.

Барс відходив усе далі, слідом за ним тяглися й вовки. Кліві врятувався! Як буде потрібно, він залишатиметься трупом хоч довіку.

І тут він справді відчув запах падалі. Обдивившись довкола, він угледів величезного птаха, що сів неподалік од нього. На Землі його б назвали стерв’ятником – птахом, який живиться мертвеччиною.

Кліві мало не загорлав од жаху. Що робити? Гриф неквапом почимчикував до нього. Кліві зірвався на ноги й з усієї сили копнув його. Якщо вже тебе має хтось пожерти, то хай усе-таки не паскудний мертвоїд!

Барс, мов блискавка, метнувся назад. На його дурній безокій пухнастій морді, здавалось, було написано злість і нерозуміння. Кліві підняв сбоюзалізяку, благаючи небо про дерево, на яке міг би видертись, про пістолет чи хоча б про яскравий смолоскип…

Смолоскип!

Кліві збагнув одразу, що це і є порятунок. Він палахнув вогнем просто в ненависний барсів писок, і хижак із пронизливим вищанням кинувся навтіки. Лірой осатаніло закрутився на місці, виригаючи полум’я на всі боки, запалюючи суху траву й обсипаючи вогняними бризками кущі.

Барс накивав п’ятами разом із вовчиськами.

Ось коли Лірой нарешті відіграється! Йому давно б треба пригадати, що будь-яка тварина має глибокий, інстинктивний страх перед вогнем, їй-богу, він вибухне тут такою пожежею, якої ще не знала планета!

Від недалеких лугових пагорбів на нього повіяв легенький вітерець. Вогонь поширився! З підліску повискакували юрми білочок і помчали подалі від Ліроя. У повітря цілими зграями злітали всякі птахи. Барси, вовки й усі інші звірі бігли пліч-о-пліч, викинувши з голови навіть спогад про їжу, бажаючи лиш одного – урятуватися від пожежі, урятуватися від нього!

Тепер Кліві почав неясно усвідомлювати, що й сам став справжнісіньким телепатом. Здається, він може бачити зі заплющеними очима й відчуває, що робиться за спиною. У ролі буйного полум’я він досяг неабиякого успіху: бач. позмітав усіх із свого шляху. Тепер він навіть здатний пережити страх, який заполонив тих утікачів.

А як же інакше? Хіба людина – не цар природи, вона ж бо. як ніхто, здатна пристосуватися, будь-кого переважити інтелектом! Ось і тут це знову доведено. Сповнений пихи, він палахкотів далі й далі, запалюючи навколо чагарі й трави. Невдовзі він перескочив вузенький струмок, що протікав за три милі від місця ночівлі…

І тут відчув першу краплю води.

Він знову пахнув вогнем, але ця єдина крапля перетворилася на п’ять: тоді 15, тоді 500. Ось Ліроя вже прибито водою, а потім геть розмокло і його паливо – трава та чагарники.

Він швидко загасав.

“Це ж просто несправедливо”, – подумав Кліві. Як по правді, то виграти мусить тільки він. Він став на герць із цілою планетою, на її власних умовах, і переміг лише для того, щоб нетяма-природа все те зруйнувала.

Звірі обережно почали повертатися назад.

Згори лилася Бода. У Кліві згас останній пломінець. Він зітхнув – і знепритомнів.

– … До біса гарна робота. Ти до останку беріг пошту, а це знак класного поштаря. Мабуть, ми представимо тебе до нагороди.

Кліві розплющив очі. Над ним стояв поштмейстер і задоволено всміхався. А сам він лежав на койці, над якою схилялись увігнуті металеві стіни.

Значить, він у рятівній ракеті.

– Що трапилося? – прохрипів Кліві.

– Ми наспіли до тебе саме вчасно, – сказав поштмейстер. – Слухай, ти краще не ворушись. Ще трохи, і було б уже пізно…

Кліві відчував, як ракета здіймається вгору, і зрозумів, що вони покидають планету З-М-22. Він усе-таки дотеліпав до ілюмінатора й подивився на зелені простори внизу.

– Тобі вже був край, – мовив поштмейстер, ставши поруч із Кліві й теж заглядаючи вниз. – Ми ледве встигли включити дощувальну установку корабля. Ти ж бо стояв у центрі найстрашнішої степової пожежі, яку я коли-небудь бачив.

Глянувши на ідеально рівну й чисту зелень планети, поштмейстер, схоже, на мить засумнівався Подивився знову, і на обличчі в нього з’явився вираз, який нагадав Ліроєві ошукуваного ним барса.

– Скажи-но, а де твої опіки?

(Переклад В’ячеслава Вишневого)

Робота з текстом

1. Що трапилося на космічному кораблі під час чергового польоту пілота? Як повів себе поштар у скрутних обставинах?

2. Як Лірой Кліві опинився на планеті З-М-22?

3. Прочитайте епізод, у якому розповідається про перші хвилини перебування героя на незнайомій планеті. Яка небезпека чекала на нього?

4. Що незвичайного було в зовнішності й поведінці істот, які мешкали на планеті? Якого висновку дійшов герой?

5. Як людині вдалося врятуватися від переслідування хижаків?

6. Що допомогло героєві остаточно здолати небезпеку?

7. Поділіть оповідання на частини відповідно до розвитку сюжету. Назвіть їх.

Для обговорення

Назву оповідання (англ. “The Odor of Thought”) перекладають по-різному: “Запах думки” і “Запах думок”. Яка назва краще розкриває зміст твору? Обгрунтуйте свою відповідь.

1. Які риси характеру притаманні Лірою Кліві? Заповніть таблицю в зошиті. визначаючи епізоди, де ці риси виявляються найбільш виразно.

Риси характеру героя

Частини сюжету, епізоди

2. Складіть (усно або письмово) власне оповідання про пригоди Ліроя Кліві на іншій планеті. Створіть малюнки до свого твору.

1. Порівняйте образи Ліроя Кліві та героя оповідання Джека Лондона “Жага до життя”.

2. Визначте подібність і відмінність між образами Ліроя Кліві та Тома з оповідання Р. Бредбері “Усмішка”.

Краса слова

У творі Р. Шеклі стверджується сила людського розуму та вміння керувати своїми думками, що рятує життя героєві. Щоб розкрити процес мисленнєвої діяльності, письменник удається до різних типів оповіді – від першої особи (від імені Ліроя Кліві) та від третьої особи (від імені автора).

– Знайдіть і виразно прочитайте ті уривки твору, у яких розповідається про думки героя. А які почуття переживав герой у ті моменти?

Перевірте себе

1. Визначте тему й ідею оповідання “Запах думок” Р. Шеклі.

2. Назвіть риси наукової фантастики, проілюструйте їх прикладами з твору.

3. Охарактеризуйте образ Ліроя Кліві.

4. Доведіть актуальність твору Р. Шеклі для нашої доби.

1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...
Запах думок (1968) – Роберт ШЕКЛІ 1928-2005