“Євгеній Онєгін” – класичний роман
Найчастіше творчість О. С. Пушкіна розглядають як “найчистіший зразок” мистецтва класичного, а про вплив його на красне письменство наступного століття говорять винятково в змісті спадкування його авторами традицій золотого століття. А тим часом Пушкіна-Художник передбачив багато експериментальних тенденцій, що визначали особу літератури в XX в. Творча спадщина нашого національного генія містить у собі зародки її естетических відкриттів
И якщо під цим кутом зору подивитися на художній текст “Євгенія Онєгіна” – самого
Перше, що відразу ж дивує, це досить незвичайна, якщо не сказати більше, модель взаємин між Автором і його героями. В 1-й главі Пушкін рекомендує нам героя роману як свого приятеля: “З ним подружився я в той час…”1. Відзначає подібність (“Мені подобалися його риси…” – 5, 24) або підкреслює розходження (“Завжди я радий помітити різницю /Між Онєгіним і мною…” – 5, 28). Герой і Автор разом гуляють “по брегам Неви”,
Але потім починають відбуватися досить дивні речі – з появою героїні, треба помітити. “Її сестра звалася Тетяна…” Сестру Ольги – нареченої Ленского, з яким подружився в селі Онєгін – приятель Автора, – кликали Тетяна. Пояснень цей факт, здавалося б, не вимагає. Так її батьки хрестили. Але Автор додає: “Уперше ім’ям таким /Сторінки ніжні роману /Ми свавільно освятимо…”. Виходить, не батьки при народженні назвали, а він, Автор?!! І потім знову повернення на рівень роману: “Отже, вона звалася Тетяна” (5, 40). Втім, останній рядок має тепер уже інший зміст: не “вона звалася”, а я її так назвав. Відбувається найвищою мірою оригінальне, подібне до зигзага, рух з рівня роману – на рівень Автора, уже не оповідача, а Деміурга, – і знову на рівень роману. У цей момент Автор уперше приподимает маску оповідача про події, “насправді” колишніх, відкриваючи на мить щира особа творця “другої реальності” художнього тексту
Далі знамените: “Лист Тетяни переді мною; /Його я свято бережу…” (5, 60). Цікаво, хто б міг дати його Авторові? Так ще й залишити на пам’ять. Невже Євгеній? А крім того, адже Тетяна “писала по-французькому”, а виходить, російський текст її листа складений Автором. Тут варто нагадати, що в XІX в. не було принципового розходження між вільним перекладом чужого добутку й власним оригінальним твором. Так що перед нами не що інше, як непряме грайливо-кокетливе визнання вавторстве.
Приблизно із цього моменту Автор всі частіше з’являється скоріше всезнаючим оповідачем, чим “приятелем” героя. Але й ця маска часом спадає, виявляючи щиру особу Деміурга. Наприклад, коли він програє у своїй творчій уяві можливе продовження долі загиблого Ленского – спочатку в стилі піднесено^-романтичному (“Бути може, він для блага миру /Иль хоч для слави був породжений…” – 5, 116), а потім сугубо прозаїчному (“А може бути й те: поета /Звичайний чекав долю…” – 5, 117).
Але якщо доти все це були лише іскри грайливої жвавості Автора (згадаємо хоча б запізніле “вступ” – наприкінці 7-й глави: “Співаю приятеля младого…” – 5, 141), те в 8-й главі “напливи” одна на іншу двох реальностей – оповідання про “життя дійсної” і буття творчої свідомості Автора, їхнього сплетення й знову розбіжності знаходять форми воістину фантасмагоричні. Спершу всі цілком традиційно: Автор розповідає про еволюцію своєї Музи, своєї творчості. Перше Її явище юному поетові “у садах Ліцею”, благословення Державіна, період поезії епікурейської (вітряна вакханочка), потім романтичної (Ленора й Циганочка) –
Раптом змінилося всі навкруги:
И от вона в саду моєму
З’явилася панянкою повітової,
Із сумної думою в очах,
Із французької книжкою в руках (5, 144).
Виходить, новий етап творчості наступив з появи героїні? Не навпаки – спершу нові принципи творчості, а потім героїня?! Більше того, героїня = Музі. Але адже вони існують у мирах, один одному внеположних! Героїня – предмет створіння, а Муза – натхненниця його. Для красного письменства XІX в. таке сполучення немислимо. Автор може збігатися зі своїм головним героєм, але в 1-й главі він сам від такого ототожнення відмовився (“Начебто нам вуж неможливо /Писати поеми про іншому, /Як тільки про себе самому” – 5, 28).
Взагалі, як ні парадоксально, найбільше своїх рис Автор дійсно передав не героєві, а героїні. Як і він, Тетяна любить село, у той час як Онєгін там “нудьгував”; Тетяна марновірна й у неї була улюблена нянька, про смерть якої вона щиро горює, – все це пушкінські риси. Нарешті, героїня нехтує “світло”, а в той же час уміє зайняти в ньому гідне положення, яким дорожить. І коли Автор, накидаючи план майбутнього роману, говорить:
Я згадаю мовлення млості жагучий,
Слова тужної любові,
Які в минувши дні
У ніг коханки прекрасної
Мені приходили на мову,
Від яких я тепер отвик (5, 53), –
Те насправді ці слова він дуже незабаром передасть закоханій Тетяні
Отже, Муза знайшла лик і плоть героїні. Тетяна – персоніфікація Музи. Наступна строфа цю ілюзію, здавалося б, підтримує:
И нині музу я вперше
На світський раут привожу;
На принадності її степові
З ревнивою боязкістю дивлюся
Крізь тісний ряд аристократів,
Військових франтів, дипломатів
И гордих дам вона сковзає;
От села тихо й дивиться…
Їй подобався порядок стрункий
Олігархічних бесід,
И холод гордості спокійної,
И ця суміш чинів і років… (5, 144).
Це, мабуть, і про Тетяну, і про Музу. “Принадності степові” – Тетяни, але й попередня метаморфоза Музи – Циганочка – жила в “степу”. Небагато, щоправда, бентежить те, що героїні “подобалося” світло: потім вона буде висловлюватися про нього нещадно критично (все це дрантя маскараду – 5, 162). Наступні рядки сумніву читача лише підсилюють:
Але це хто в юрбі вибраної
Коштує безмовний і мрячний? (5, 144).
Хто задає це питання про Онєгіна? Тетяна? Тоді, виходить, вона помітила його ще до того, як він неї побачив? Можливо. Хоча це й міняє радикально психологічний малюнок і зміст їх другої зустрічі
Наступні строфи, однак, руйнують нестійке злиття образів героїні й Музи, тому що далі (“Для всіх він здається чужим…” – 5, 144) уже очевидно, що питання задавало Автор. Випливають його діалог зі світською юрбою, потім міркування про розходження доль посередності й особистості неординарної й т. д. Так що, швидше за все, “порядок стрункий” світського життя “подобався” все-таки не героїні, а Авторові, точніше, його поетичному перу. Але для нас важливо інше: у фінальній главі відбуваються по своїй примхливості й ірраціональній нез’ясовності унікальні для літератури XІX в. мерехтливі метаморфози-переливи ликів героїні – Музи – Автора
(2 votes, average: 3.50 out of 5)