Сфінкс втомлено дивився на людину, що стояла перед ним:
- Навіщо тобі це треба?
Людина мовчала.
- Ти скарбів прагнеш? Ну відповідай же?
- Ні, я всього люблю домагатися самотужки у житті. Ти знаєш – пішла відповідь.
- Тоді навіщо?
Людина мовчала.
Якийсь час вони мовчали разом. Кожний думав про свій. Сфінкс при цьому, видалося, зовсім забув, ким є насправді. Незважаючи на свій могутній зріст, виглядав він як побитий більший собака. Він почував, відчував усім тілом, що не одержить зараз відповідь на своє питання. Разом з тим йому видалося, що вся атмосфера Єгипту була насичена парами нерозуміння.
- Іди. - нарешті вимовив сфінкс.
- Куди?
- Подумай до завтра. Завтра повернешся й оголосиш свою відповідь. А на сьогодні у мене ще є інші справи, крім твоїх.
- Доба нічого не змінила, - наполягав двоногий упертюх.
- Подивимося, - байдужим, як здалося людині голосом відповів Сфінкс.
- Добре. Тоді до завтра, - людина повернулася й побрів убік дороги.
Дивно, сфінксові видалося, що його хода повинна бути рівної, істоти, певен у тому, що він зробив, адже так чи інакше, але він ухвалив рішення. Людей, навпаки, був більш звичайного сутулий, рюкзак сумовито бовтався на спині, руки смикали намертво затиснуту кепку.
Незабаром прийшла ніч. Сфінкс не помітив, як вона настала. У цю ніч люди вперше за багато років чули дивну пісню сфінкса. Люди міцніше закривали двері, щільніше притискалися друг до друга. Вони не розуміли змісту цієї пісні, вона охоплювала їхнім жахом, що аж серце холоне, давала початок пророкуванням самого гіршого. Люди не розуміли навіть того, що це була не пісня зовсім.
Сфінкс плакав. Плакав у голос, даючи вихід усієї своєї безвихідності й болі. У звичайний час він намагався не лякати людей, знаючи те, як вони бояться його самого й усього, що з ним зв'язане й про нього нагадує. Але зараз він просто не зміг упоратися із собою. Це була страшна пісня самітності сабоної істоти.
Навіщо дозвіл питання потрібно був розтягувати ще на одні доба, він не розумів. Він нерозумно сподівався на мудрість зірок, які, завжди допомагали йому знайти вірний розв'язок. Але сьогодні зірки були неспроможні. Їх як завжди було багато, вони як завжди були дуже близько, тому що це властиво всім зіркам півдня. Але… пояснення, що відбувається, а разом з ним і розв'язок до Сфінкса не приходило.
Перед ним пропливали самі різні спогади, пов'язані із цією дивною людиною. Він був археологом. Приїхав, як і багато його колеги, із черговою експедицією, що бажає пізнати таємницю Єгипту. Сфінксові було неймовірне нудно спостерігати за всім цим. Це було дивно у перший раз. У другий. Та навіть у третій. Але у десять тисяч раз третій це було досить нудно. Дивно, думав Сфінкс. Усім потрібно одне: таємниця великого Єгипту й Скарбу, які він зберігав. Для багатьох людей перша мета була викликана другий. Сфінкс цьому дуже дивувався, що відбувається у останні роки. Йому подобалося відіграти за правилами. Йому подобалися діти, які намагалися скласти головоломку, а не розламати її й скласти, але вже зі шматочків. Йому подобалися люди, які намагалися бути чесними, які відкрито дивлячись у очі визнавалися у тому, що їм треба, одержували традиційну загадку, також традиційно не відповідали на неї й…
Але у останні сторіччя усе більше ставало й таких, які приходили до Сфінкса під прийменником оглянути його, вивчити, описати. А закінчувалося тим, що одного разу сфінкс розумів, що їм насправді було потрібно. Це відбувалося як правило у той момент, коли пабоність його присиплялася, а до пришедшим людей просипалася елементарна довіра. Саме у цей момент він ловив кого-небудь із “добрих” гостей за спробою прокопатися-таки усередину головоломки насабоницьким шляхом. Кінець таких історій був також вирішений…
З одного боку, про такі події з життя Сфінкса любили писати у пресі. Сфінксові подобалися журналісти. З іншого боку, на душі завжди у цих випадках залишався неприємний осад, який потім дуже довго не стирався.
Тому до знову прибулої до його подножью археологічній групі Сфінкс спочатку відніс більш ніж насторожено. Усім своїм видом він показував, що ТЕРПІВ незваних гості. Терпів і не більш того. Однак через якийсь час виявився, що цих єгиптологів (Сфінксові чомусь дуже подобалося це слово) цікавили тільки настінні написи – вони були філологічними єгиптологами. Коли Сфінкс зрозумів це, йому стало значно легше. Ці изучители Єгипту його не страшили. Крім ієрогліфів їх також цікавила усна мова Прадавнього Єгипту, і як наслідок – переказу й легенди, що дійшли на цій мові. Ну й отут звичайно не обійшлося без Легенди про страшні загадки Сфінкса.
Серед групи, що приїхала, виділявся одна людина. З одного боку, він був самим звичайним єгиптологом-істориком (друге слово Сфінксові чомусь дуже не подобалося). З іншого боку, Сфінкс помітив за собою, що прислухається до того, що говорить ця людина. Йому подобалося почуття гумору цього бурлаки, його жарту, небилиці. Непомітно, Сфінкс втягся у вечірні бесіди близько багаття. У ці хвилини він не був мертвотно-ном'яним чудовиськом, що вселяє жах. Тим, хто у плині всіх цих довгих тисяч років вселяв жах у людський мир. Він споконвічно був вище їх, снисходя до поваги деяких з їхніх представників (таких у останні сто-двісті-триста років ставало усе менше).
А зараз… Йому було вперше добре разом з людьми, він у перший раз у житті відчув радість від живого спілкування.
У один з таких вечірніх багать, коли розмова у багаття затих і усе розходилися по наметах, відбулося їхнє перше спілкування на-двох. Кристоф (так кликали археолога, відзначеного Сфінксом) (жах, той був ще й жабником французом!) затримався у багаття. Він дивився на мови полум'я, курив незмінну сигарету й про щось думав.
- Та Усе-таки я чогось не розумію, - нарешті вимовив він уголос.
Сфінкс прислухався. Він, наскільки міг, навіть подався вперед.
- Хто ти?
- Хто я? - не витримав Сфінкс.
Він вимовив це зовсім пошепки. Але у Кристофа слух був, як виявилося, що треба. Він не злякався, більше того, наляканого своєї помилкою Сфінкса вразило те, що Кристоф начебто чекав чогось подібного. Не через банальну віру у чудо, яка незмінно виникала у прихожих до нього людей, а просто тому що ця людина сприймала цей мир також як сам Сфінкс. Та різниця у походженні була тут абсолютно не важлива ні для того, ні для іншого.
Так вони стали друзями. Обоє зберігали таємницю, що зв'язує їх. Час від часу Кристоф їхав і вертався з наступною експедицією. А Сфінкс щораз чекав повернення цієї людини, якої ледве чи не вперше відчував рівним собі, близким собі. Йому навіть подобалися ці очікування. Він знав, що не самотній. Знав, що тепер у нього є друг, з яким можна не бачитися місяцями – що для такої істоти як Сфінкс, довгі тисячоріччя, що жив у глибокій самітності один-два-шість місяців! Це було неважливе. Сфінкс знав, що на цій планеті він тепер не один.
А тепер…
Сфінкс плакав.
Він не розумів, що могло відбутися. Він був готовий попросити прощення, але не розумів, у чому його провина.
Приїхав Кристоф як завжди веселим. Він був також привітний, також дотепний, також забавний.
А у один з вечорів, коли експедиція вже закінчувалася й усі археологи вже виїхали у Місто, Кристоф повернувся. Він часто так робив, тому Сфінкс був нездивований. Але цього разу Кристоф здався йому дивним.
- Знаєш, що Сфінкс… Я отут подумав… Я прагну попросити тебе про одне послузі…- почав археолог.
- Ну так у чому питання? - добродушно посміхнувся Сфінкс.
- Загадай мені загадку! - випалив Кристоф.
Сфінкс міг очікувати чого завгодно, тільки не цього. Спочатку він оторопів, потім, небагато подумавши, широко посміхнувся – Кристоф напевно жартує.
Але виявилося, що Кристоф не жартував.
- Ти хоча б знаєш, що за цим піде, якщо ти…?
Кристоф мовчачи кивнув.
- Але навіщо? - не витримав Сфінкс.
Кристоф промовчав.
Сфінкс почував, що щось валиться, валиться у нього усередині. Він нічого не розумів, не міг пояснити собі… Єдине, що він придумав, він відправив дивного, і як йому до цього часу видалося, зрозумілої людину у Місто, до наступного ранку.
Але що потрібно було робити далі, він не знав.
Уперше за кілька десятків років Сфінкс плакав. Його страшну пісню підхоплював вітер, несучи її далеко за пагорби.
Потім настала безвихідність. Сфінкс замовчав і тупо вп'явся на зірки – його єдині холодні співбесідниці за ці довгі роки. Він намагався не дивитися перед собою – пустеля злилася у єдину жовту одноманітність. Він не помітив і людину, що коштує перед ним. Скільки той уже стояв і коли підійшов – було неясне. Але раптом, серед нічного ландшафту, Сфінкс побачив щось, скоріше схоже на тінь, чому на міцну людську фігуру.
Сфінкс приготувався почути прийняте ще вчора (а може й раніше розв'язок), він не зважувався порушити мовчання першим. Та отут, вдивившись у нічну темень, він помітив на особі усе більш очертаемой фігури сльози.
- Ти ось що… Ти вибач мене… Я… дурень у загальному був…
Сфінкс мовчачи кивнув.
- Я не думав, що ти коли-небудь зможеш мене так скривдити, як зараз, – вимовив Сфінкс. - Але я розумію тебе. Я вибачаю тебе.
Над пустелею вставало сонце. Починався новий день. У одноманітності одноманітної природи Єгипту поруч із однієї з пірамід, що піднімаються, традиційно височіла фігура сфінкса. Поруч сиділа людей…