Як жінок, він залишив книги / И полку з курною їхньою сім’єю/ Засмикнув жалобною тафтою

Ярем від панщини стародавньої/ Оброком легенею замінив…

Але цією єдиною реформою й обмежилася вся діяльність Онєгіна-Поміщика. І знову життя “без мети, без праць”. Доля посилає йому друга, він щиро привязывается до Ленскому. Онєгін і Ленский дуже різні, але разом вони персоніфікують те прекрасне, що було властиве молоді того часу: розважливість і поривчастість, скептицизм і мрійність, тверезий розум і романтизм. Але світські забобони привели до фатальної, непоправної події: дуелі й загибелі Ленского.

“Убивши на двобої друга”, Онєгін залишається один на один з борошнами совісті, тугою, розчаруванням у всім і в усіх.

У подавленому стані Онєгін залишає Село, відправляється в мандрівки. Але й це не рятує його: туга, нудьга й невдоволення собою тільки підсилюються. Це до якого ступеня розпачу повинен дійти людина, щоб вимовити от ці слова:

Навіщо я кулею в груди не поранений,/Навіщо не кволий я старий,/

Як цей бідний відкупник?/Я молодий, життя цілком міцне,

Чого мені чекати? Туга, туга…

На думку Бєлінського, Онєгін – багата, обдарована натура, але сили й можливості його залишилися без застосування. В Онєгіні Пушкін першим з російських письменників показав тип освіченого дворянина, що зложився в 20-е роки XIX століття. Ця частина дворянської інтелігенції уникала служити царату, але, у той же час стояла осторонь від

суспільної діяльності. Такий шлях, будучи своєрідним протестом проти політичної системи, неминуче прирікав героя на бездіяльність, пасивність, на загострену увагу до власних, егоїстичних інтересів і бажань. Недарма Бєлінський назвав Онєгіна “эгоситом поневоле”: бездіяльність, порожнеча й вульгарність життя душать його, але він так і не знає, чого йому хочеться, що йому треба для щастя, щиросердечного спокою й гармонії. Нова зустріч із Тетяною відкрила в герої здатність любити піднесено й жагуче. Але вірна боргу, вихована в традиціях народної моральності, Тетяна не здатна іншої людини – свого чоловіка: Але я іншому віддана;/ И буду століття йому вірна.

Онєгін знову самотній. Що чекає його спереду? “… Сили цієї багатої натури залишилися без додатка, життя без змісту, роман без кінця”, – так оченил Онєгіна й “поему” про нього великий критик Бєлінський.

Історію життя “зайвої людини”, людини здатного на багато чого й не свершили нічого, продовжив великий спадкоємець А. С. Пушкіна – Михайло Юрійович Лермонтов, створивши роман “Герой нашого часу”. Це підсумковий Твір Лермонтова, перший росіянин соціально – филосовский і психологічний роман у прозі. Як і у вірші “Дума”, автор намагається знайти відповідь на хвилююче його питання: чому молоді люди, розумних, енергійних, повні сил, не знаходять застосування своїх незвичайним здатностям і “в’януть без боротьби” на самому початку життєвого шляху. Історія життя Печорин, представника покоління 30-х років, трагічна доля його – відповідь на це питання. У передмові, до роману автор писала: “Це точно портрет, але портрет, солставленный з пороків усього покоління”. Як і у вірші “Дума”, Лермонтов у романі виносить суворий вирок своєму поколінню, дорікаючи його в байдужості, бездіяльності, у нездатності “блдее до великих жертв ні для блага людства, ні навіть для власного щастя”.

Лермонтов глибоко й всестороні розкриває внутрішній мир свого героя, сильні й слабкі сторони його натури, обумовлені часом і середовищем. Слідом за А. С. Пушкіним Лермонтов робить героєм роману типового представника утвореної дворянської молоді. Але іншим був час і інакше виглядали його “герої”. Це був період страшної миколаївської реакції, що наступила після розгрому грудневого повстання. “Чорною сторінкою в історії Росії” назвав цей період И. А. Герцен. Реакція не змогла заглушити голос М. Ю. Лермонтова, але час наклав свій відбиток відбиток на творчість великого поета, вона диктувало свої Теми, образи, настрої. За словами А. Герцена, “… те були сумніву, заперечення; думки, повні люті”.

Протиріччя між високою свідомістю дворянського интелигента, жагучою внутрішньою активністю душі й зовнішньою бездіяльністю, пропалюванням життя в маскарадному пеклі, у безглуздому існуванні привело до похмурих прокльонів ” Думи “, що пролунала як похоронна пісня загубленому поколінню:

До добра й зла ганебно байдужі,/На початку поприща ми в’янемо без боротьби:/ Перед опастностью ганебно легкодухі,

А перед властию – знехтувані раби

“Дума” – поетичне вираження проблем і думок роману “Герой нашого часу”.

Образ Печорина, головного героя роману, – вершина всього творчості Лермонтова. Письменник зміг створити образ героя свого часу, узагальнивши великий матеріал життєвих вражень, добре знаючи й розуміючи історичну сутність його дійсності, що оточувала.

Печорин – сильна особистість, у ньому багато виняткового, особливого: видатний розум, незвичайна сила волі. Роздумуючи про людей попередніх поколінь, повної віри, спраги волі, жагучих і полум’яних, Печорин зараховує себе до їхніх жалюгідних нащадків, які скитаются по землі без гордості й переконань. Відсутністю віри в подвиг, любов і дружбу й поражденная цим нудьга позбавляють для Печорина життя всякої цінності. Печорин відчуває в душі своєї “сили неосяжні”, і в той же час він не знає, навіщо живе, для якої мети народився. Автор не приховує недоліків і протиріч свого героя, але це були пороки цілого покоління. Трагедія парубка збільшувалася тим, що він змушений жити в середовищі, що нехтував і відкидав. Передова людина 30-х років XIX століття почувало себе “зайвим” у своїй країні й навіть у цілому світі. Але в реалістичному романі “Герой нашого часу” Лермонтов уже приводить свого героя до свідомості того, що хоча життя й приносить страждання, нестерпна “нудна”, але лише в ній людина може знайти щастя, випробувати й сум, і радість.

У цьому оптимізм і життєстверджуюча сила роману “Герой нашого часу”.

Таким чином, Чацкий, Онєгін, Печорин – типові представники певної історичної епохи, кожний з них – герой свого часу. Час визначив їхні загальні риси й ті розходження, які дозволили сучасникам побачити в Чацком будующего декабриста, в Онєгіні – “егоїста поневоле”, у Печорине “страждаючого егоїста”.

Для нас же, дітей бурхливого XX століття, ці герої цікаві й важливі своїми високими, людськими достоинтсвами: шляхетністю думок і прагнень, бажанням жити осмислено, для великої справи; приносити користь батьківщині й нроду, жичь чесно, по совісті. Ці людські якості вічні, а виходить, вічні й завжди будуть хвилювати читача герої А. Грибоєдова, А. Пушктина, М. Лермонтова.

1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...
Як жінок, він залишив книги / И полку з курною їхньою сім’єю/ Засмикнув жалобною тафтою