Як виявив би себе козацький дух в інших історичних умовах

Глибоким трагізмом наповнена Історія моєї держави. Не раз і не два наші волелюбні народи був жорстоко обманутий у своїх найсвітліших очікуваннях. Найкращі розуми націй – Тарас Шевченко, Іван Франко, Леся Українка, Михайло Драгоманів, Володимир Винниченко, Михайло Грушевський всю силу, весь свій дарунок, всю життєву енергію присвятили тому, щоб не згас у нашого народу казацько-лицарський дух, щоб незалежність України свершилась.

Можна лише дивуватися життєлюбству українців, їх родової генетичної стійкості й витривалості. Адже стільки жахів пережито, стільки сатанинських зусиль прикладалося, щоб зруйнувати цю ненависну режимникам, Катеринам і Валуевим, Николаям і Сталинам, усе ще волелюбну (і завжди – козацьку!) Україну. Так, багатьох продажних людей було виплекано, щоб їхніми руками руйнувати прадідівські храми, винищувати саму пам’ять про козацьку республіку, у всьому сфальшувати нашу історію, серед білого дня палити найбагатші книгосховища, позбавляючи нас найбільш дорогих святинь, намагаючись задушити й у дорослих, і в дітей саме звучання рідного заповітного слова

Однак, не все вдалося вандалам і руйнівникам, тому що не під силу їм виявилося вбити душу народну, переможний і непокірливий козацький дух. Що ж втрачено? – іноді запитую себе. Ядерному Чорнобилю передувало руйнування культури, коли цілі покоління людей були позбавлені

власної історії й власної мови, що навіть не чули про те, яку розправу зробили після Полтавської битви царські шибеники над населенням Батурина або скільки українців загинуло голодною смертю під час голодомору 30-х років XX сторіччя. Отож, ми повинні відродити генетичну пам’ять, почуття гордості, повинні торкнутися байдужі душі запашним евшан-зельем рідного слова!

Софія й Золоті ворота князівського міста, Видубецкий монастир і Києво-Печерська лавра, стародавній Поділ і сивий Славутич^-Славутич-дніпро-славутич… Все це – національні символи культури й історії, без яких не мислю майбутнього рідного народу. Сюди століттями йшли прочани, щоб поклонитися святим місцям, сюди поспішає сучасне покоління, щоб духовно з’єднатися зі своїми предками. Помолоділа столиця обновилася. Повернула назву колишнім вулицям: Владимирська, Ярославов вал, народила нову Площу Незалежності. Реставрує й відновлює величні храми, перед якими хочеться впасти на коліна й вдячно молитися Богу за те чудове бачення. Проходячи недавно Хрещатиком, я німіла від краси, хотілося говорити пошепки. Як добре, що ми живемо в незалежній Україні, маємо визнану в цілому світі, сучасну столицю з більшим розумовим потенціалом, центрами індустрії, вищими навчальними закладами, театрами, іноземними посольствами. Чого тут тільки не побачиш, не почуєш! Особливо пісні… У них біль, і туга, і мрії про кращий. Звучать гітара й передзвін бандури в підземних переходах, падають у шапку “мідяки”. Київ співає, заробляючи на скибу хліба. Щемить серце, але звучить думка: “Поїсти, а значить існуємо”.

Українець Не може жити без пісні й без рідної мови. Але як рідко чутно її на вулицях столиці! Хочеться крикнути: “Прийдіть у себе! Не закреслюйте духовних джерел!”


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...

Як виявив би себе козацький дух в інших історичних умовах

Categories: Нові твори

Links