Як Ф. М. Достоєвський доводить помилковість теорії Родіона Раскольникова?

Коли допомогти собі ти зможеш сам, Навіщо волати з мольбою до небес? Нам вибір даний. Ті праві, хто посмітили; Хто духом слабшав, той не досягне мети… В. Шекспір У романі “Злочин і покарання” Достоєвський розповідає історію вбивства, доконаного заради перевірки теорії, що зложилася в голові злиденного студента. Родіон Розкольників ображений несправедливим пристроєм навколишнього світу, де гинуть мільйони слабка й беззахисних (як сім’я Мармеладових), а процвітають тисячі безсовісних негідників (як Свидригайлов і Лужин). Як же виправити суспільну несправедливість?

Розкольників, сидячи на горищі у своїй кімнаті, схожої на труну, голодний, озлоблений, обмірковує цей “вічний” питання. Своє рішення він викладе в статті “Про злочин”. Навчання на юридичному факультеті університету не пройшло для нього даром. У його голові вибудовується ряд історичних діячів, які прославилися тим, що дали своїм народам нові закони, скасувавши (“переступивши”) колишні: Ликург (законодавець Спарти), Солоний (законодавець Афін), Магомед (за законами шаріату дотепер живуть ісламські країни), Наполеон (по Кодексі Наполеона Франція живетпочти двісті років).

Ці “злочинці” облагодіяли свої народи, залишили по собі вдячну пам’ять на століття. Тепер зрозуміло, що всіх людей Розкольників, відповідно до своєї теорії, розділив на дві групи:

більшість – “тварин тремтячі”, які можуть тільки підкорятися й виконувати закони-накази, і одиниці – “право имеющие”, ці створюють закони й мають влада веліти “всім мурашником”. Бідний студент, сам испитивающий приниження від убогості, уважає, що гідне завдання для надлюдини – ні більше ні менше як “благо людства”.

Надлюдина повинен для “загального щастя” усунути суспільне зло, символом якого для Раскольникова поки стає противна, зла, марна старушонка процентщица Алена Іванівна. Чи припустимо заради щастя більшості знищити “непотрібне” меншість? На це питання Розкольників відповідає своєю теорією так: припустиме й повинне, адже це “проста арифметика” (1, VІ). Достоєвський же доводить у романі, що арифметичні підрахунки стосовно людей неприйнятні.

Письменник показує, як умоглядна теорія головного героя послідовно спростовується самим життям. По-перше, теорія Раскольникова не може бути втілена в життя, тому що з’єднує в собі непоєднувані цілі й засоби Як єхидно зауважує Свидригайлов, “у теорії ошибочка вийшла” (5, V). Надлюдина, на думку головного героя, повинен так втрутитися в долю людства, щоб нехай жорстокими, кривавими, аморальними засобами, але домогтися воцаріння у світі моральності й справедливості. За ідеєю про “загальне благо” у теорії Раскольникова проступає “ідея Наполеона” – одного обранця, що коштує над людством і пропонує всім свої закони. Однак по-справжньому встати над людьми Раскольникову не вдається, тому що має в душі прекрасна якість – людинолюбство. Розкольників, незважаючи на презирство до “мурашника”, не може равнодушно пройти повз п’яну дівчинку на Конногвардейском бульварі, хоча потім сам лає себе: “Хіба не дивовижно, що давеча я ввязался в історію з дівчинкою…

” (1, ІV). Катастрофа теорії Раскольникова почалося, коли Соня у відповідь на його визнання в убивстві заплакала: її сльози переважили в душі героя всю “логіку ідеї” (5, ІV). По-друге, принижені й ображені, заради яких головний герой задумав стати надлюдиною й облагодіяти мир, відкидають його благодіяння. Розкольників, крім баби процентщици, зненацька вбиває лагідну й безмовну Лизавету, так що “проста арифметика” не спрацьовує.

Коли вбивця пояснює Соні мотиви свого злочину (“Я адже не людини вбила, а воша!”), вона не розуміє їх і викликує: “Це людина-те воша!” (5, ІV). Соня не приймає бунту Раскольникова, вона не хоче рятування за всяку ціну, ипоетому вона – особистість По думці Достоєвського, вона втілює у романі народний початок: терпіння, смиренність, безмірну любов до людини й Бога. Тільки народ (в образі Соні) може засудити “наполеонівський” бунт Раскольникова, змусити його підкоритися моральному суду совісті й піти на каторгу – “страждання прийняти” (5, ІV).

По-третє, Достоєвський зіштовхує свого героя з людьми, що розділяють його думку щодо сверхличности і юрби. Першим “теоретиком” стає передбачуваний наречений Дуни – Петро Петрович Лужин, що міркує: “Наука говорить: возлюби, раніше всіх, одного себе, тому що геть усе на особистому інтересі засноване” (2, V). З погляду Лужина, щоб у державі було більше щасливих людей, потрібно підняти рівень заможності. Тому що основою економічного прогресу є особиста вигода, те кожний повинен про неї піклуватися й збагачуватися, не турбуючись сильно про любов до ближнього й про інші романтичні бредні. Лужинский заклик до особистої наживи – логічне продовження ідеї Раскольникова – “сильному все дозволено”.

Головний герой розуміє це й формулює акуратному й самовдоволеному Петру Петровичу суть його “економічної” теорії: “Доведіть до наслідків, що ви давеча проповідували, і вийде, що людей різати можна…” (2, V). Другим героєм, що допускає “кров по совісті”, є Аркадій Іванович Свидригайлов. Він, щоправда, уже не теоретик, а практик. Цей пан уже звільнився від “принципів” і “ідеалів”, для нього життя вже не має змісту: жити нудно й нецікаво. Від нудьги він робить і добро (забезпечує дітей Катерини Іванівни), і зло (убиває дружину, що заважає його роману з Дуней), – добро й зло для нього вже нерозрізнені.

Обоє – Розкольників і Свидригайлов – дозволяють злочин, тому вони “одного поля ягоди”, як справедливо зауважує Аркадій Іванович Але Свидригайлов свикся з убивствами, а головний герой усе ще тримається за “справедливість”, за “високе й прекрасне”, за “Шиллера” (6, ІІІ), хоча вже виправдує злочин, якщо воно приносить користь (! ) людству. Отже, Розкольників зустрічається з людиною, що не обмірковує, не примірить до себе ідею про “кров по совісті”, а живе по ній. І життя, і думки цього “” надлюдини, щопереступила, жахлива. Досить згадати його бесіди з убитою дружиною або його подання про вічність (загробному світі) як про закопчену лазню з павуками вуглах.

По-четверте, проти теорії Раскольникова повстає “натура людська”. Чому особистість усякої людини священна? Логічно довести цю істину неможливо – такий моральний закон, закон людської совісті. Відразу після вбивства головний герой не випробовує каяття, але дуже швидко починає почувати себе як би “відрізаним” (2,11) від людей. Холодне відчуження панує в нього в душедаже стосовно близьких родичів: з улюбленою матір’ю він почуває себе ніяково, скованно.

Власна совість, по переконанню Достоєвського, мстить йому за порушення морального закону. Найбільше послідовно захищає “людську натуру” (3, V) Разумихин: він принципово відкидає будь-які теорії насильства над людьми, тому що життя завжди набагато складніше, ніж це здається теоретикам “Дійсність і натура є важлива річ, і ух як іноді самий прозорливий розрахунок підсікають!” (4,V) – вторить Разумихину Порфирій Петрович. Слідчий виявляється прав: колишній студент, під впливом Соні, доносить на себе, приймає покарання-страждання за злочин, якого, по його власному переконанню, не робив.

Адже поки ніхто не довів йому помилковість його теорії, прозріння для нього наступить тільки на каторзі Так совість (моральний закон) протестує проти пролиття крові й перемагає в Раскольникове розум, що виправдує кров. Підбиваючи підсумок, слід зазначити, що Достоєвський побудував свій добуток так, щоб довести приреченість бунту Раскольникова проти миру, навіть такого з, несправедливого, якої він показаний у романі. На думку Достоєвського, перебудова миру по “логіці” і “розуму” (по теорії) неможливо, тому що ні в якому суспільстві не уникнути зла, поки не зміниться сама людина. Підпорядкування ідеї (теорії), як би вона не була споконвічно логічна й гуманна, веде до вбивства й самітності, що й трапилося з Раскольниковим.

Для Достоєвського очевидно, що розподіл людей на “тварин тремтячих” і “право имеющих” помилково. У романі герої, що ставляться, по теорії Раскольникова, до “тварин” (Соня, Дуня, Пульхерия Олександрівна, Мармеладов, Катерина Іванівна, Разумихин) не примітивні, а складної й глибокої особистості А герої, які, по теорії Раскольникова, мають “право на кров”, зовсім не ” титани-благодійники людства”, а дрібні негідники (Лужин) або божевільні егоїсти (Свидригайлов). З погляду письменника, ідеальною людиною є не законодавець, “переступивший” старі закони, а Соня Мармеладова, здатна на жертовну любов, здатна розуміти й озиватися на чужий біль.

На відміну від Раскольникова з його нелюдською теорією, Соня переконана, що всі люди мають однакове право на життя; на відміну від Лужина, вона вважає, що особисте щастя не може бути єдиною метою існування, сьогодення щастя людина осягає через страждання-любов. Ці переконання підтверджуються авторським зауваженням в епілозі: “Їх воскресила любов…” Засуджуючи бунт у принципі, тому що він веде до вбивства людей, Достоєвський, однак, показує у романі неминучість бунту, що неминуче випливає з несправедливого пристрою суспільства Проте письменник затверджує значимість будь-якої особистості, а отже, рівноцінність всіх людей, незважаючи на їх реальну соціальну й матеріальну нерівність. У цьому проявляється високий гуманізм Достоєвського

1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...
Як Ф. М. Достоєвський доводить помилковість теорії Родіона Раскольникова?