Як доктор старців став “Ионичем”

Для всієї російської літератури характерне звертання до моральних проблем. У центрі її уваги завжди перебували вічні проблеми: добра й зла, пошуків сенсу життя, впливу навколишнього середовища на особистість людини й інші. У творах Чехова найбільше яскраво відбитий процес зміни человечесякий душі під впливом середовища й прожитого років. Хто не мріяв замолоду про таких возвишенних ідеали, як честь, рівність, братерство, воля, праця на користь общества! Але проходять роки, і часто людина забуває про їх, бажаючи тільки спокою й ситого, забезпеченого життя. Причини цієї соціальної хвороби Чехов показав у расрозповіді “Ионич”.

Дмитро Старців, молодий, талановитий лікар, приїжджає на роботу після закінчення університету в губернське місто С. Він работает у Деляже, що розташований у девяти верстах від міста Старців всіма силами намагається бути корисним людям, він майже не буває в місті, увесь свій час віддає роботі. Робота становить зміст його життя, заради її він забуває про себе. Але поступово все міняється.

В іншому расрозповіді Чехов висловила дуже вірну думку про те, що найчастіше досить швидко черствеют учителі й лікарі. Одноманітний будень, наповнені біскінцевими прийомами хворих, спочатку не дратують Старцева. Йому радять, як утвореному й інтелігентному человеку, частіше бувати в місті, запісаться в клуб, вхід куди доступний тільки вибраним.

Його знайомлять із сім’єю Туркиних, на думку місцевих обивателів, самої талановитої й незвичайної Чехов сатирично зображує цю “талантливость”: плоскі гостроти глави рємейства Івана Петровича, бездарна гра дочки Катерини й надумані романи її матері. Але все-таки після лікарні, грязних мужиків Старцеву приємно й спокійно було сидіти в м’яких кріслах і ні про що не думати. Доктор все частіше й частіше наведивается в цей гостинний будинок. Він полюбив дочку Туркиних, що у сімейному колі називають Котик Дмитро ревнує, із працею переносить розлуку, готовий на все для неї, але Котик лише кокетує зі Старцевим, не відповідаючи на палкі почуття закоханого.

Старців розуміє, що йому, солідній людині, непристойно тягатися по цвинтарях, одержувати записочки, як жовторотому гімназистові, і проте він носиться по всьому місту, розшукуючи фрак, щоб зробити речення Туркиной. Наприкінці цього нетривалого роману Старцевим, бути може, незаметале для нього, опановує тверезий розрахунок, він думає: “А приданого вони, мабуть, дадуть чимало”. Одержавши відмову, доктор переживает не занадто довго.

Йому було всіго лише “небагато соромно”, що всі так глупо й пішло скінчилося. Раніше в місті Старцева кликали “поляк надутий”, тим самим підкреслюючи його нелюдимость. Старців рідко з ким разговаривал у клубі, а частіше мовчачи їв, уткнувшись у тарілку, тому що не зустрічав понимания ні вком. Коли Старців намагався говорить про користь праці, те кожний почував докір собі.

Обивателі міста рівним счетім нічого не робили, витрачали час на карти, безглузді візити. Їде з міста Котик. Старців равнодушно довідається про цю втрату, вспоминая тільки одне: “Скільки турбот, однадо”. Із цього часу Дмитро втрачає интерес до роботи.

У місті в нього величезна практика, йому добре платять за візити. Він по вечорах любить уважати гроші, доторие заробив за день. У нього появляются “необразливі” страстишки: гра у віст, обжерливість, жадібність, байдужість.

Він уже не прагне допомогти ближнім, як раніше, і дозволяє собі кричати на хворих. У місті його вже по-домашньому називають “Ионичем”, тим самим принитравня його у своє середовище Чехов, показуючи сім’ю Туркиних, як би пропонує нам зробити висновок: “Есчи сама талановита сім’я в місті так бездарне й дурна, те які ж остальние?” Чехов нас попереджає: “Не поддавайтесь згубному впливу середовища, не віддавайте своїх ідеалів, бережіть у рєбе людини”. Процес духовного умирания Старцева тим тягостнее, що він вполне усвідомлює, у яке мерзенне болото погружается, але не намагається боротися.

Він мириться з навколишньою його вульгарністю. Навіть спогаду про любов не можуть візнародити душу Старцева. Котик, повернувшишись, бачить, як він змінився, але їй хочется заміж, тому вона чіпляється за минулі світлі мрії. Старців же вустало думає: “Добре, що я на ній не жнился”.

Йому вже не подобається і як сидить на ній плаття, і її манери, і абсолютно все в ній – справа в тому, що Старців уже давно вмер, і ніщо не може вивести його з духовной спячки. А Ионичу не жаль молодости, любові, що не збулися надій. Чехів написав історію нової форми важкої соціальної хвороби, про яку давно знала російська література. Ім’я цієї хвороби – духовна деградація личности. Як досвідчений лікар, Старців міг би поставити собі діагноз: розпад особистості в результаті втрати життєвих ідеалів.

Чехів, розуміючи трагізм дріб’язкової действительности, не раз у своїх оповіданнях повторял: “Немає нічочого тоскливее, образьтельнее вульгарності людського существования”.

Як доктор старців став “Ионичем”