ЯК АБУ-КАСИМ ПОСПЕКАВСЯ ОСТАННЬОЇ ЛЮБОВІ І ЯКИЙ СКАРБ ЗАКОПАВ УНОЧІ

Я не знаю, як там тому,

У кого в розпалі злому

Кат всю шкіру з тіла здер;

Та, здається, менше-більше,

Ані ліпше, ані гірше

Касим чув себе тепер.

Він стояв, мов остовпілий,

На лиці, мов крейда, білий,

Радше жовтий, наче віск;

В голові його мішалось,

Серце в груді знай стискалось,

В ухах чувся шум і тріск.

Далі шепнув: “Боже, боже!

Що то людська злоба може!

Бий вас божий грім усіх!

Я знесу ті всі ругання,

Чень вас ще мої зітхання

Здують, мов ковальський міх!”

Так побожно він зітхнувши,

Вид тюрбаном завинувши,

Скулився, щоб геть іти;

Та в тій хвилі руки штири

З двох боків його вчепили:

“Гей, куди ж то справивсь ти?”

Абу-Касим аж здригнувся,

Зупинився, озирнувся,-

Бачить, се поліціянт.

Він держить його за поли

Та й кричить: “Агов! Поволі!

Пане, ось де є ваш фант!”

“Що за фант?” – “Ну, ваші капці

Пане, ми не голодранці,

Ми не ласі на чуже!

Ось вони, ще й на дрючині:

Нате вам їх! В тій хвилині

Забирайтесь з ними вже!”

Весь народ зареготався.

Абу-Касим не змагався,

Капці на коркоші впер.

Та й махає – та поволи!

Знов щось сіп його за поли

Та й кричить: “Що ж я тепер?”

Знов оглянувсь Абу-Касим

Та й аж весь здригнувся разом,

Мов в кропиву голий сів:

Се ж та баба, що з-за неї

Він зазнав біди

сієї,-

Щоб її де вовк ізїв!

Вся розпатлана і боса,

І брудна, і кривоноса,

В роті чорні зуби два,

Руки, мов граблі, худії,

Щоки, мов та грязь, сідії,

А голосить, мов сова.

Оттака-то краля мила

Абу-Касима вчепила,

Наче грішну душу кат:

З ним під руку забираєсь,

Примиляєсь, усміхаєсь,

Мов він муж її чи брат.

“Абу-Касимцю, мій друже!

Не смутись мені так дуже!

Вид свій милий розпогодь!

Вже ж тобі за всі ті страти

Скарб великий і багатий

В мні отеє дав господь.

Ах, я так тебе кохаю!

Все віддам тобі, що маю,

Всю себе тобі віддам.

Ох, як рада я безмірно!

Лиш мене люби ти вірно,

Рай правдивий буде нам!”

Абу-Касим, теє вчувши

Та хребет в дугу зігнувши,

Силкувався утекти,

Та бабиця не пускає,

Його к собі притискає

Та й говорить: “Що ж се ти?

Пощо так мене волочеш

Чи втекти від мене хочеш?

Чи забув, як випав суд?

Коли любиш, люби дуже,

Коли любиш, не жартуй же,

Сплату дай мені ось тут!”

Щоб від баби відчепитись,

Мусив Касим знов поритись

В своїм чересі як стій:

Триста пястрів добуває,

Важко стогне, і зітхає,

І дає, і мовить їй:

“Бий тебе суха коцюба,

Ти, красавице беззуба!

На отев та подавись!

На добро моє, натішся!

Шнур купи собі й понісся,

Лиш від мене відчепись!”

Баба гроші загорнула

Та на Касима зирнула,

Мов її він батька вбив.

“Ти без серця! Що монети!

Та чи справді ж так мене ти

Ані раз не полюбив?”

Люд регочесь, рака лазить,

Абу-Касим тільки й пазить,

Щоб від баби драла дать.

Сплюнув люто, відвернувся,

Між юрбою протиснувся

Та й попер, куди видать.

Біг отак, не зупинявся

І назад не обертався,

Бо мороз дер по хребті,

Аж додому причвалавши,

Двері всі позамикавши,

Відіткнув у самоті.

Відітхнувшн, відсапнувши

І на капці позирнувши,

Мало знов він не здурів:

Бачилось йому в тій хвили,

Що вони йому грозили:

“Впадеш через нас у рів!”

Абу-Касиму аж тісно,

В животі зробилось млісно,

В лівім вусі дзінь-дзінь-дзінь!

Рогом очі витріщає,

І на капці поглядає,

І тремтить увесь, мов тінь.

Далі каже: “Боже правий!

Певно, дух якийсь лукавий

В тії капці увійшов!

Вже ж я, певно, бідний, згину!

В нещасливую годину

З ним собі я в спір зайшов!

Що ж мені тепер робити?

Сього ворога не вбити,

Ні прогнати патиком.

Злого духа не підкупиш,

Ані іншим не відступиш,

Ні не кинеш геть тайком!

Та стривайте! Маю раду!

Чей же в більший гріх не впаду,

А позбудусь, може, зла!

В тії капці з добра-дива,

Певно, пакісна, злослива,

Грішная душа ввійшла.

Відбуває тут покуту

І на мене пізьму люту,

Певно, мусить мать за те,

Що над нею збиткувався,

А її не здогадався

В місце схоронить святе!

Адже ж кажуть мудрі люде,

Що душі такій не буде

Супокою, хоч пропадь,

Поки хто її зостанки

Із молитвою до ямки

Здогадаєсь закопать.

Грішна душечко покутна!

Ох, даруй, що баламутна

Мисль моя, мов те дитя,

Досі вперто так блудила

І тебе не нарядила

До спокійного буття!

Та тепер, свій гріх пізнавши,

Стільки кар за нього взявши,

Я, мов брат, мов рідний твій,

Ще сю нічку з молитвами

В затишку тебе до ями

Схороню на супокій!”

Хто б побачив, як наш Касим

У побожність вдаривсь разом,

Як над капцями прикляк,

Як молився, в груди бився,

Охав, на землі стелився,

Рік би: “Стікся, неборак!”

Е, та добре нам судити,

Як так збоку все слідити!

А стрібуй гіркої пить,

То весь світ тобі затьмиться,

І здуріти не дивниця:

Будеш капці хоронить!

Так до ночі промолившись

І водою окропившись,

Абу-Касим заступ взяв,

Капці завязав в мішище

І на близьке кладовище

Серед ночі почвалав.

Там, довкола озирнувшись,

Коло муру в лук зігнувшись,

Став глибоку яму рить,

Потім, капці в ню вложивши,

І присипавши, й прикривши,

Помоливсь і щез умить.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...

ЯК АБУ-КАСИМ ПОСПЕКАВСЯ ОСТАННЬОЇ ЛЮБОВІ І ЯКИЙ СКАРБ ЗАКОПАВ УНОЧІ

Categories: Нові твори

Links