“Я в ньому хотів зобразити цю байдужість до життя й до її насолод, цю передчасну старість душі, які зробилися відмітними рисами молоді 19-го століття” А. С. Пушкін (На прикладі поеми “Кавказький бранець”)

1. Розчарування в колишнім житті. 2. Природний ключ до серця бранця. 3. Цілюща сила любові-. 4. Нові життєві питання. Ми завжди прагнемо до заборонного й бажаємо недозволеного. Овідій “Кавказький бранець” – перша романтична поема А. З. Пушкіна.

Поет багато працював над нею, перш ніж вона знайшла такі форми й наповнення. У первісній назві добутку в центрі був образ дикої природи цього куточка за назвою Кавказ. Подібне позначення – один з ознак романтичного тексту: створення на сторінках добутку місцевого колориту. Головний герой, що неодмінно протистоїть світла, повинен знайти заспокоєння саме в цій рідній для його душі стихії.

Саме вона звучить у такт його мелодії серця. Саме вона відгукується на будь-які нього щиросердечні пориви Але при подальшій роботі над добутком поема здобуває іншу назву – “Кавказький бранець”. Для романтичних добутків властиво певне двоемирие – зображення реального й ідеального простору.

У поемі Пушкіна теж спостерігається поділ художнього полотна на два мири. Один з них світський, з якого біг головний герой, а другий, на його думку, ідеальний – мир Кавказу. Але, незважаючи на те що бранцеві вдалося знайти родинну для своєї душі стихію, він однаково й у ній залишається залежним. Таке двоїсте наповнення й має сама назва добутку Але перед своїм добутком автор ставив і інше завдання: показати передчасну

старість душі, що була характерна для молоді того часу. І виражалася вона в розчаруванні до життя, до її прекрасних проявів у пору молодості.

Саме в цей момент людин бачить, що мир прекрасний, що його оточують чудові фарби й різні бали. Він самостійно виїжджає у світло, де може як показати себе, так і подивитися на інші. Але в листі КВ. П. Горчакову письменник пише про те, що в суспільстві на початку XIX століття панують зовсім інші настрої: “байдужість до життя й до її насолод” молоді, що є найбільш активною частиною суспільства.

Вона настільки розчарована в житті, що не може знайти для себе не тільки опору, але й змісту свого існування. Тому головний герой поеми намагається сховатися й утекти від світських умовностей. У його житті немає повноти, що дозволила йому радуватися життю і її проявам Він вирішує знайти волю від умовних оковів і простір для своєї душі на Кавказі, серед вільної й прекрасної природи. Але й тут герой виявляється простим бранцем. Він сам себе називає рабом.

Але рабом герой стає тільки наполовину. Йому не доводиться надягати на себе ту маску, що змушений був носити у світлі. Імовірно, тому довгі вечори бранець проводить у бесіді із черкескою.

Він залишається в цей момент самим собою, незважаючи на те що поруч із ним перебуває та, котра його любить. Але навіть вона зі своєю спрагою життя не може воскресити в його душі теплі нотки й відновити щиросердечну рівновагу. Не раптом зів’януть наша младость, Не раптом захвати кинуть нас, И несподівану радість Ще обіймемо ми не раз: Але ви, живі впечатленья, Первісна любов, Небесний пломінь упоенья, Не прилітаєте ви знову.

Але не людина, а природа знаходить заповітний ключик до серця бранця. Він захоплюється тією природою, у якій долею йому дане було виявитися. Її пишнота, простота, але в той же час велич вабили до себе його душу. Так бранець знаходить того, хто відгукується на його хвилювання долі. Це бура Її “немічне виття” звучить немов в унісон всім його стражданням.

І ми розуміємо, що в душі героя, незважаючи на те що він провів якийсь час удалині від світла, що заподіяло йому багато горя, триває гроза. Поступово бранець починає перейматися життям і побутом тих, хто живе в такий недоторканої різними світськими умовностями стихії. Він сам відзначає в їхньому побуті й стані ту простоту, який йому не вистачало в його колишнім житті. У них природно з’єднуються два таких, на перший погляд, протилежних миру.

Це, з одного боку, військова доблесть і набіги, а з іншого боку – гостинність у багать, навколо яких вони збираються по вечорах У цієї суперечливому відношенні до життя зовсім немає фальші. У кожному зі своїх проявів вони природні й неповторні. І передчасна старість душі для бранця немов відходить на другий план. У ньому немає розчарування в житті, що було характерно для героя на самому початку добутку.

Він поступово починає вписуватися в життя й побут черкесів. У цей час і дівчина намагається оточити його своєю любов’ю. Бранець починає зауважувати, що поруч із ним перебуває людина, що його любить і поважає Але він відговорює черкеску, що хоче з ним зв’язати своє життя. Без упоенья, без бажань Я в’яну жертвою страстей…

Але пізно: умер я для щастя, Надії примара полетіла; Твій друг отвик від сладострастья, Для ніжних почуттів скам’янів… Дівчина дорікає його в тім, що він міг би прикинутися й відповісти їй взаємністю. Але бранець не бажає знову одягати маску. Він розкрив свою душу для нового, хоч і мимовільного щастя.

Тому не хоче будувати його на неправді й обмані Бранець зміг захистити свій мир від нового вторгнення. Але герой зовсім не замислюється про те, що часточку того миру, з якого він біг, зберіг у собі. Тому, коли бранець відкидає любов черкески, він тим самим передає їй цю частку розчарування в житті. Вона теж, як і герой колись залишається самотньої у великому, вільної й вільному суспільстві.

Воно їй ні до чого, коли немає поруч людини, що міг би дарувати їй свою любов. Але автор показує, що вільна й вільна атмосфера, у якій жила черкеска, дає нові сили самої вирішувати свою долю. Вона не віддається суми й зневірі, які були характерні для бранця Ні, я не знав любові взаємної, Любив один, страждав один; И гасну я, як пломінь димний, Забутий серед порожніх долин…

Черкеска не бажає підкорятися такому настрою. Вона бере долю у свої руки й сама вирішує, як зруйнувати, якщо не для себе, то для свого улюбленого, той мир, про яке плаче його душу. Бранець же сам смог піти від того світла й впустити у своє серце волю й вільність гірського народу. Йому не вистачало тільки фактичної волі, тому що й у цьому прекрасному місці він залишався всього лише рабом. Його знову долає байдужість кжизни.

Герой ніяк не пробує собі допомогти, знаючи, що на шляху до волі є велику перешкоду у вигляді ланцюгів і глибокої ріки. У цей момент знову з’являється черкеска. Вона звільняє бранця, але не хоче піти з ним, тому що в його серце немає для неї місця.

Героїня не бажає миритися з жалюгідною долею тієї, кого він тримає поруч із собою тільки на подяку за порятунок. Вона перебуває зовсім в іншому суспільстві, що може зцілити її душу. Сам бранець бачив цей мир, наповнив свій мир новим змістом і впустив у нього волю й красу дикого краю. Але його не залишила “старість” і в цьому прекрасному місці Байдужість до життя продовжує жити в його душі. У нього був шанс якось змінити свою долю, подивитися на мир зовсім іншими очами, але він не захотів цього.

До черкески простяг він руки, Що Воскресло серцем до неї летів, И довгий поцілунок розлуки Сполучник любові запам’ятав. Кавказький бранець сам не зміг “відродитися” у цьому прекрасному куточку землі, куди так прагнув. У той же час на своєму життєвому шляху герой погубив і черкеску, єдину, хто міг пролити цілющий бальзам на його поранене серце.

Все мертво… на брегах заснулого Лише вітру чутний легкої звук, И при місяці у водах плеснувших Струмистий зникає коло. Герой одержав довгоочікувану волю, але не зміг зберегти ту часточку щастя, що була так можлива в його житті. Пушкіна дійсно описав усього в одному добутку передчасну старість душі молодого покоління.

Також він показав її згубну силу не тільки на молодь початку XIX століття, але й на все суспільство в цілому. Ця щиросердечна якість виявляється дуже отрутним: воно руйнує всі, до чого доторкається Письменник дуже чітко помітив хворобу молодого покоління, але не зміг знайти протиотруту. Поема, незважаючи на те що вона наповнена романтичним поданням про життя, не дає відповіді на це питання. Можливо, тому Пушкін не показує нам ні як зложилося подальше життя бранця, ні як він сприйняв свою волю.

У поемі говориться лише про те, що світанок він зустрів у шляху, на якому йому незабаром зустріли російські багнети. Пізніше А. С. Пушкін визнавався в тім, що це були його перші творчі досвіди Але вони відкривали дійсність того миру, у якому жив сам поет: “Все це слабко, молодо, неповно; але багато чого вгадано й виражене вірно”.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...

“Я в ньому хотів зобразити цю байдужість до життя й до її насолод, цю передчасну старість душі, які зробилися відмітними рисами молоді 19-го століття” А. С. Пушкін (На прикладі поеми “Кавказький бранець”)

Categories: Твори з української літератури

Links