Художник і літератор Тарас Шевченко в контексті європейських мистецьких напрямів


Вивчення творчості Шевченка-поета в історико-літера-турному контексті його епохи ставить не менш важливе завдання – освоїти мистецький контекст, в якийувійшов Шев-ченко-художник, а відтак осмислити оригінальність і співмірність його творчого шляху з пошуками художників того часу. Адже яскраві й динамічні процеси в мистецькому житті усіх країн Європи опосередковано сприяли тому, що український творець-універсаліст величезний потенціал мистецтва слова і пластичного мистецтва спрямував на те, щоб людина, разом із етнокультурним середовищем, актуалізованою історичною пам’яттю й близькою їй природою, усвідомила свою силу найперш задля здобуття національної незалежності й соціальних свобод.

Шевченко позиціонував себе, вибудовуючи власну програму творення за тезою ” Історія мого життя становить частину історії моєї батьківщини”, передусім якпоета-ху-дожника (що суттєво – і в якості поета, і в якості художника), відповідального за Майбутнє свого народу. Д. Чижевсь-кий наголошував, що, утверджуючи мистецтвом самототожністьукраїнства, Шевченко “естетично одкри-ває, що українська нація є, – вже тим він з’єднує партику-ляристичні одиниці та групи, які є хаосом, а не єдністю”.

Естетичне послідовне й свідоме творення образу нації Шевченком надзвичайно багатовимірне та органічне. Значну роль відіграла тут і синкретична


метамова романтизму, явища поліфонічного, і самий дух епохи, який поза іноетніч-ною для художника культурою Російської імперії, де він формувався й творив, диктував йому магістральні ідеї часу та способи їх втілення. Першочергово універсалізм культури романтики (І. Юдкін), здатної поєднати культ неповторного індивідуума з началом безособистісним, колективним, а індивідуальний бунт з розчиненням у стихії народного, родового, національного, уже своєю природою був націлений на руйнування канону й стереотипу.

Соціально-політичні зрушення в Європі на початку XIX ст. також сприяли дисиміляційним процесам в культурі, зокрема критиці логічних, естетичних і моральних абстракцій. Простота була проголошена як гасло, відтак у візуальних мистецтвах прикметним став рух супроти офіційного академічного класицизму

Прообраз нового мистецтва окреслився в ранній творчості англійця Томаса Гейнсборо, який походив з родини сукнопря-дильника і, хоча прославився як портретист, підняв т зв. низькі жанри шляхом зображення одухотворених пейзажів (лісна околицях Суффолка, ринок, краєвид з коровами) та дітей (“Селянські діти”, 1787). У його малюнках особливо багато жанрових сцен з сільського життя та пейзажів сільських околиць. Такі самі Теми були в центрі уваги Джорджа Морланда, котрий обирав сюжети спершу пейзанського штибу (гравюра “Хлопчики, які крадуть фрукти в саду”, олійне полотно “Застава”), а пізніше писав колоритні сцени з життя селян, яким властивий м’який ліризм: “Ковток вина” (1790), “Біля дверей трактиру” (1790-і),

“Коні в конюшні” (1791), “Свині”, “Цигани”, “Сільський краєвид”. Сільські пейзажі Морланда, незважаючи на те, що він комбінував їх з одних і тих самих елементів (дерева і кущі, галявини і хатки повторюються в багатьох ландшафтах), втілюють властиву йому “легкість і щирість в передачі краси природи”.

Подібна тематика близька французькому митцеві Ж.-Б. Шардену синові столяра, якого називали “воскреслим голландцем” зате, що обирав сюжети з паризького народного життя: змальовував дітей, які граються, пралю, служницю, яка чистить овочі, куховарку – й умів у буденній рутині відшукати поезію. Витіснена академізмом лінія, що йшла від голландців XVIII ст. (зокрема Корнеліуса Трооста з його сніданками, весіллями) й від жан-ристів-венеціанців Ротаріта П. Лонгі, котрі писали шевців, антикварів, школярів, від А. Ватто і його поезії бідних покинутих місцевостей, фрагментів сільської природи, робітників або селян, що їдуть кам’янистою дорогою, таЖ.-Б. леПрена, який писав сцени в казармах, – ця лінія простоти, підхоплена художниками за епохи соціальних заворушень, почала визначати магістральний шлях мистецтва.

У статті “Шевченко як маляр і польське мистецтво” С. Крзакевич справедливо вважав типологічну подібність художніх устремлінь Шевченка і окремих польських митців, взаємну спорідненість ідей важливішою за безпосередні контакти. Він зіставив українського митця з художниками польськими, які творили на межі XVIII – XIX ст., і, як приклад, згадав Я. Норбліната О. Орловського, котрі подеколи відтворювали життя селянства. Проте дослідник відзначив, що “за профілем своєї творчості” Шевченкові найближчий його сучасник Ян Фелікс Піварський, котрий “з великою любов’ю до селянина, як і Шевченко, змальовував сцени з селянського життя” й мав такий самий “по-тягдо гравірувального мистецтва як найбільш відповідного способу художнього вислову”. Подібним чином П. Білецький порівняв Твори Ддольфа Тідеманда на теми побуту норвезьких селян-рибалок і Рудольфа Йордана (“Сватання на Гельголанді”, 1834) з українським митцем, наголосивши при тому, що “Шевченко заслуговує на перше місце середусіх цих майстрів”.

Зіставлення такого плану можуть бути набагато ширшими, адже загальнокультурні процеси відбувалися в одному напрямку. Так, в 20-х роках XIX ст. у всіх країнах Європи митці, умовно кажучи, почали відмовлятися від зображень селян у надуманих позах, а пейзажисти рушили з майстерень на пленер в ліси й поля. Жорж Мішель, якого також називали спадкоємцем голландців (1773 – 1843), першим “увійшов” у природу, зображаючи околиці Парижа, дерева, вітряки. Така ж об’єктивна манера була властива надзвичайно уважному до природи Шарлю де ла Бержу: обидва вони близькі Шевченку-художнику, особливо в його ставленні до природи. Так Ш. де ла Берж, який за ідеал живопису мав писання з натури, до дрібниць розробляв рисунок, зберігав єдність і гармонію композиції, не перевантажував її атрибутами. Його твори “Захід сонця” (1839) чи особливо “Пейзаж з деревом” (1840-і роки), близький до акварелі Шевченка “Джангисагач” (1848), свідчать про типологічну близькість митців. Як і Шевченко, він відзначався благоговійним ставленням до природи, був іі скрупульозним дослідником, навіть перед смертю вимагав, щоб йому приносили гілки дерев і кору, й зарисовував їх, вивчаючи на дереві всі жилки й шари.

Аналізуючи контекст, в який увійшов Шевченко, І. Франко в статті “Тарас Шевченко” (1891) відзначив появу в 1840-х роках майже в усіх країнах Європи письменників, у творах котрих “мужик являється героєм, життя його стається головним предметом, канвою талановитих творів літературних”.

У європейському мистецтві ХІХ ст. було немало художників, котрі походили з вищих верств суспільства та опрацьовували тему простолюду на кшталт О. Венеціано-ва, “пейзанську” манеру котрого не сприймав Шевченко [7, 74]. Такими були дрезденський рисувальник Людвіг Ріхтер, який чарівливо зображав німецьке народне життя, передусім родинну ідилію. Графік Леон Петі з великою симпатією відтворював сцени сільського життя – розмову ба – бусь, поважних сільських суддів, брандмейстерів; назагал усідерева, вулички, дороги, зображені ним, єтиповою поезією села.

Згодом цю лінію продовжив ровесник Тараса Шевченка Генріх Лейтс (1815 – 1869), якого називали Ван Ейком ХІХ ст. Він наслідував традиції фламандської школи, звертав особливуувагу на зображення деталей, як і Шевченко, любив відтворювати фактуру листя, трави, різноколірних плит старовинних фасадів.

У французькому малярстві кращим художником села вважався Жуль Бретон, відомий і своїм поетичним даром. Упродовж 1850-х років він створив низку ідилічних полотен, що мають аналогії з багатьма словесно-зображальними фрагментами з шевченківських повістей: “Збирачки колосків” (1855), “Молебень у полі” (1857), “Встановлення розп’яття на цвинтарі” (1859). З 1861 р. художник мінімалізував тему й писав переважно силуети сільських дівчат на тлі вечірнього спокійного горизонту (“Повернення з поля”, “Вечір перед святом”, “Зі снопом”). Скажімо, в повісті-Шевченка “Наймичка” є цілком живописна картина в стилі Бретона: надвечір’я на берегах Сули, група дівчат у вінках з колосків, на їхньому тлі – “цариця жнив”, освітлена “розпеченим сонцем, що заходить”. І на живопис Бретона значний вплив мала поетична творчість Шевченка, відгомін його поезії відчутний у всіх полотнах художника.

На противагу Жулю Бретону, поза рамками класичної шко – ли сільську тему в французькому малярстві повнокровно представили художники, селяни за походженням, Жан Франсуа Мілле, Густав Курбе та син шевця Теодор Руссо. Типологічно їхня творчість подібна до манери Шевченка.



1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...


Художник і літератор Тарас Шевченко в контексті європейських мистецьких напрямів

Categories: Нові твори

Links