Художні здобутки японської прози
Ізольована від країн Західної Європи, орієнтована на збереження національно-культурної традиції Японія, починаючи з другої половини XIX ст., все активніше контактує зі світом ідей західної і слов’янської культур. Шлях, який проходить японська література кінця XIX – XX ст., багато в чому нагадує західний шлях літературного розвитку. В японській прозі також співіснують і змінюють один одного напрями, що є більш або менш близькими аналогами західного натуралізму, імпресіонізму, сюрреалізму, екзистенціалізму.
Ясунарі Кавабата (1899-1972) був
На початку своєї письменницької біографії Кавабата захоплюється ідеями західного модернізму і разом з іншими письменниками засновує в японській літературі напрям, що отримав назву неосенсуалізм (нагадує західний інтуїтивізм). Водночас не менш активно Кавабата намагається дотримуватись у своїх творах національної літературної та культурної традиції, ідеї якої у подальшій його творчості стануть домінуючими, найзначнішим
Ще одним визначним представником нової японської літератури був талановитий прозаїк, драматург, філософ і кіносценарист Кобо Абе (1924-1993). Представник модернізму (його творчість співвідносять з екзистенціалізмом) Абе увійшов у літературу наприкінці 40-х років. Справжній успіх письменникові забезпечили його повісті та романи, які починають з’являтися з початку 50-х років: “Стіна. Злочин Карума” (1951), “Жінка в пісках” (1962), “Спалена карта” (1967) та інші. Кобо Абе насамперед відомий як неперевершений майстер філософського роману-притчі, в якому тісно переплітаються реальність і фантастика, проблеми усього суспільства і окремо взятої людини. У своїх творах Абе намагається звертатися до найгостріших проблем людського буття, взятих у формі їх найгострішого вияву, підкресленого у романах за допомогою фантастики та гротеску. В центрі філософської тематики творів Абе – проблеми відчуженості, духовної, а часто й фізичної самотності людини в сучасному їй суспільстві. Суспільство постає у романах Абе як гнітюча і бездушна сила, байдужа або й ворожа до духовних прагнень людини. Водночас і сама людина, намагаючись знайти вихід із в’язниці бездуховного буття, потрапляє не в очікуване царство свободи, а в пастку власних ілюзій, які, по суті, є продовженням тієї абсурдності буття, від якої вона тікає.
Така ситуація змальована в романі Абе “Людина-коробка” (1973). Втеча від суспільства тут відбувається в екзотичний і, на перший погляд, навіть сміховинний спосіб: людина одягає на себе картонну коробку, яка доходить їй до пояса. Здавалося б, звичайне дивацтво, але у філософській площині воно призводить до кардинальної перебудови всієї психології, всього способу мислення людини-коробки, яка по-новому починає дивитися на світ, новими, вільними від нього, від його абсурду і жорстокості очима. З часом людей-коробок на вулицях міста стає все більше, але інші, “звичайні” люди, їх просто не помічають, вони для них – пусте місце, яким, за великим рахунком, є для них й усе інше їхнє оточення, усі люди, з якими вони спілкуються, підтримують зв’язки, але насправді долі яких їм байдужі. Таким чином, метафоричний образ коробки, яку на себе одягає герой, стає тут духовним символом відчуженості людини взагалі. Таким е невтішний висно-вок письменника щодо концепції людського буття. Водночас у романі є й оптимістичний символ. Це оголена жінка, що символізує життя в його природній чистоті, не спотвореній складними соціальними суперечностями. Ця жінка-життя в романі виступає як натяк на ту символічну силу, що здатна врятувати людину від абсурдності її буття за умови, що сама людина знайде в собі сили звернутися до неї за допомогою, вирватися з полону власних життєвих ілюзій.
2. “Література відлиги” в Росії
Значним явищем літературного процесу середини XX ст. стала також і так звана “література відлиги” в Росії – це непідцензурні літературні твори, які виходили за межі канонів офіційної літератури, наслідували кращі традиції російської літератури XIX – початку XX ст. (це був немовби місток, перекинутий від “срібного століття” російської літератури), відрізнялись волелюбним духом і піддавали безкомпромісній критиці негативні явища епохи сталінізму. Слово “відлига” щодо культурних і літературних процесів, які відбувались у цей період у СРСР, уперше вжив у 1954 р. письменник Ілля Еренбург, характеризуючи зміни, що наступили по смерті Сталіна в 1953 р. “Відлига” торкнулась більшою або меншою мірою всіх аспектів культурного життя країни, але найбільш яскраво засвідчила себе в поезії кінця 50-60-х років, у яку в цей час приходить ціле сузір’яталановитих поетів, їх називали “дітьми XX З’їзду”, поколінням 60-х або просто шестидесятниками. До цього покоління належать такі поети, як Роберт Рождественський, Борис Слуцький, Володимир Соколов, Олег Чухонцев, Белла Ахмадуліна, Юрій Казаков, Юнна Моріц, Олександр Городницький, Олександр Кушнер та інші, з числа яких найбільш резонансними і яскравими особистостями є Андрій Вознесенський та Євгеній Євтушенко.
Євтушенко писав про А. Вознесенського (нар. в 1933 р.), що той “увірвався в поезію, на відміну від багатьох з нас, відразу – з блискавичністю феєрверку”. З перших своїх поетичних збірок “Парабола” (1960) і “Мозаїка” (1960) Вознесенський намагається ствердити активну громадянську позицію, пов’язану з безкомпромісною критикою моральних та ідеологічних вад сучасного
(2 votes, average: 3.00 out of 5)