XIX століття: Сутінки Просвітництва

ХІХ ст. в історії людства було епохою настільки ж доленосною, наскільки динамічною та суперечливою. Розпочиналося воно під гуркіт наполеонівської артилерії, який чули Африка і Європа, Берлін і Москва, Аустерліц і Ватерлоо. Багато людей тоді ще вірили в те, що Бонапарт, цей “нікому не відомий бідний лейтенант, зробився володарем світу за допомогою тільки своєї шпаги” (Стендаль, “Червоне і чорне”). Проте, досягши влади, палкий поборник свободи й ворог монархії сам став імператором, тобто монархом! Красиві лозунги обернулися на кривавий терор, а “засновані “перемогою розуму” суспільні й політичні установи виявилися злою, сміховинною карикатурою на блискучі обіцянки просвітників”.

Після поразки Наполеона (1815) до Парижа разом із військами антинаполеонівської коаліції (як тоді жартували – “в багажі союзників”) повернулися Бурбони – члени королівської династії, що правила до Великої французької революції. Королем став Людовік XVIII. А одночасно з ними до країни повернулися також численні емігранти-арис-тократи, які свого часу втекли від революціонерів і втратили не лише маєтності, а й привілеї.

Аристократи-емігранти “нічого не забули, але нічому й не навчалися”, тож вони їхали додому з неприхованим прагненням помститися своїм кривдникам і негайно повернути не лише маєтки, а й колишню нічим не обмежену, абсолютну владу. Саме ті непрості для Франції часи зображені в романі Стендаля “Червоне і чорне” і повісті Оноре де Бальзака ” Гобсек “.

На початку ХІХ ст. перемога капіталізму над феодалізмом у більшості розвинутих країн світу ставала чимдалі очевиднішою. На зміну панування монархів і аристократів у Європі й США йшла влада “пана Дуката”, “грошового мішка”, яка триває й донині. Це був глобальний ідейно-політичний злам, незмірно більший, аніж загибель античного світу. Адже антична європейська цивілізація охоплювала переважно територію країн Середземномор’я та їх сусідніх колоній, натомість феодалізм поширився практично на половину земної кулі.

Просвітники боролися проти споконвічного гніту аристократів, але нове гноблення – не феодальне, а капіталістичне – виявилося аж ніяк не легшим за старе. Ідейні натхненники боротьби за “свободу, рівність і братерство” виступали проти безроздільного панування церкви над життям людини та суспільства, але новий тягар “золотого теляти”, гніт виснажливої гонитви за наживою виявився нічим не кращим за релігійний. Та він, власне, і перетворився на “нову релігію”, яку сповідували й сповідують мільйони людей в усьому світі.

Просвітники боролися за рівність усіх людей перед законом, а натомість несподівано отримали безмежну “любов до стяжання без жодної мети, стяжання задля стяжання” (I. Карпенко-Карий ), яка своєрідно “урівняла” представників усіх суспільних станів і верств. Так, саме прагнення до збагачення “зрівняло” і старого неосвіченого теслю Сореля, і провінційного аристократа, мера міста Вер’єра пана де Реналя, і викладачів і учнів духовної семінарії в Безансоні, і найвище паризьке дворянство (Стендаль, “Червоне і чорне”).

Мабуть, революціонери мають якусь магічну, до кінця не збагненну привабливість. Можливо, люди, які потерпають від гніту, але ніяк не наважуються повстати проти нього, з особливою повагою ставляться до тих, у кого на такий виступ стало сили й мужності? Так чи інакше, а на межі XVIII-XIX ст. авторитет революційної Франції у світі був надзвичайно високим. Персоніфікованим утіленням Великої французької революції став Наполеон Бонапарт. Частина Європи його обожнювала, інші – ненавиділи, але не ігнорував ніхто. “Екзистенційне відлуння” (певні знаки, месиджі, артефакти) тих буремних подій уже так давно й глибоко ввійшло в наше повсякдення, що часто ми його навіть не помічаємо. Так, дивлячись на статую Свободи (цей новочас-ний Колосс Родоський) у Нью-Йорку, ми не завжди пригадуємо, що цю величну споруду Сполученим Штатам Америки до 100-річчя Декларації незалежності подарувала Франція, яка (бажаючи ослабити свого споконвічного сусіда-конкурента – Велику Британію) підтримувала США в боротьбі за незалежність. Так само рідко придивляємося й до американської доларової банкноти, де в центрі зображена “Декларація прав людини і громадянина”, схвалена революційним французьким Конвентом 1791 р. А про те, що абсолютно неузгоджену систему одиниць вимірювання в Європі уніфікував Наполеон, пам’ятають лише фахівці. До цього в кожній країні була своя система мір. Так, відстань у Франції міряли льє, в Англії – милями, у Росії – верстами. І саме французи запропонували єдину й універсальну для всієї Європи та світу одиницю вимірювання – метр. У Парижі зібралася група авторитетних учених (з-поміж них уже знайомі вам енциклопедисти), які вирішили: нехай метром називається міра довжини, що дорівнює одній десятимільйонній частині чверті довжини меридіана, що проходить через Париж. Тоді ж за рішенням Наполеона з платини була відлита метрова лінійка шириною 25 мм, а товщиною 4 мм (еталон) і поміщена до архіву Французької академії наук, через що її назвали “архівним метром”. Задля пропаганди наукової величі своєї країни французи не поскупилися: тоді ж, окрім архівного метра, було вилито так само з платини (але вже з домішкою нікелю) 31 автентичний еталон для того, щоб надіслати в різні країни континенту. А що ж із вимірюванням ваги? Спробуйте не заплутатися, коли б вас попросили купити, скажімо, два фунти цукру або десяту частину від пуда борошна. Такий звичний нині кілограм – це вага одного квадратного дециметра води, узятої при температурі +4 °С з річки Сени. І знову Париж, Франція, Наполеон…

Після придушення європейських національних визвольних рухів у період “весни народів” до Росії міцно приклеївся ярлик “жандарма Європи”, а її імператор Микола І чимдалі більше асоціювався на Заході з “новим Наполеоном”, який хоче повторити спробу Бонапарта загарбати весь континент. Вельми символічно, що Микола І розпочав своє правління жорстоким придушенням вільнолюбства (виступу декабристів) у себе вдома. У художній літературі було запроваджено найсуворішу цензуру, придушення не лише вільнодумства, а й будь-якої самостійної думки, а у війську – так звану “паличну дисципліну”, тупу муштру, коли за найменшу провину жертву проводили через стрій солдатів, які забивали її палицями до смерті. Недаремно російський письменник Лев Толстой назвав імператора не “Миколою Павловичем”, а “Миколою Палкіним” (оповідання “Николай Палкин”). Подібні оцінки тогочасної ситуації знаходимо і в Тараса Шевченка (“Я не нездужаю”, 1858):

Не жди сподіваної волі – Вона заснула: цар Микола Її приспав. А щоб збудить Хиренну волю, треба миром, Громадою обух сталить, Та добре вигострить сокиру, Та й заходиться вже будить… Тарас Шевченко

Кінець ХІХ ст. порівняно з його початком був спокійнішим, а життя широкого загалу європейців стало заможнішим. Проте закінчувалося воно також під гуркіт гармат і залпи рушниць: у 1861-1865 рр. у США вирувала Громадянська Війна, одним із гасел якої було скасування рабства (тобто знову-таки боротьба за свободу й рівність). А в 1871 р. у Франції відбулася перша у світі пролетарська революція й була створена Паризька комуна. Ці події також знайшли широке відображення в художній літературі. Отже,

У ХІХ ст. скрізь відбувалися революції, точилася боротьба за свободу і письменники були в епіцентрі цього процесу.

XIX століття: Сутінки Просвітництва