Хіба ревуть воли, як ясла повні? (Скорочено) – Нема землі
Коли так – тижнів, може, через два після того, як кликали Чіпку у волость, – знову прибігає десятник, загадує знову йти у волость та вже не самому Чіпці, а з Мотрею. Чіпка не послухав: матері сказав сидіти дома, а сам мерщій почимчикував.
Не вспів він ступити на поріг у волості, не вспів сказати “добридень”, як писар до його з бумагою:
– Ось з суду бумага за вашу землю!.. Велено одібрати у вас і оддати
Луценковому небожеві…
Чіпка – сам не свій. Дивиться то на писаря, то на бумагу: чи бумага бреше, чи писар?
– Як же
– Присудить – присудила, – каже писар, – та, бач, парубче, є й над громадою старші. Громада присудила, а суд – од судив!
– То це так і оддать землю??!
– Авжеж!
– Та ні, не буде цього! (…)
Він сам себе, землі під собою не чує… Міряє він хату – то вздовж, то впоперек, б’є об поли руками, ніби сам собі приговорює:
– Та ні, не буде сього!.. Брешуть вони… Я вас знаю… знаю, бісових
Сутяг!.. Підсипав писареві блудяга… і є земля! Та ні!.. Мене сим не під
Ведеш. .. Я сам своє знаю… допитаюсь свого…
Горлянці рукою), а землі не дам!..
Порівнявшись з матір’ю, став, узявся в боки, глянув на неї…
– Виймайте гроші, які є! – гукнув зопалу.
– Які гроші? – здивувалася Мотря.
– Які є, всі виймайте… у город піду – позиватись.
– Де ж у нас гроші? Хіба ті п’ять рублів, що за овечат вторгувала… Там у скрині, в сувої заховані… Візьми, коли треба. (…)
Сонце вже стояло на вечірньому прузі, як підходив Чіпка до Гетьманського. (…)
Лежить Чіпка у хаті на долівці, не спить, качається. Душно йому, варко; по жилах бігає гаряча кров; гаряче полум’я пашить з рота; а в голові – одна думка ганяється за другою… То йому привиджується
Бдача: земля знову його; він такий радий, і мати рада: де попустив свого!.. І Галя йому любенько ввижається… Що не кажи, а Галя дівчина гарна! От, якби така жінка… Радіє Чіпка від однієї згадки… Аж ось повіяло холодним вітром з другого боку… Нема землі!., проходився дурно… марно втратився… Мати плаче, – це їй, старій, знову прийдеться на чужім полі тинятись… А самому як?.. Пропало все!.. То знову він хазяїн… іде поруч з Галею… Вона йому Любо глянула в вічі, усміхнулася… А лихий ворог позавидував йому – одняв землю, закрив своєю нечистою рукою її милий образ… Що ж тепер йому зосталося?.. (…) І встає перед ним людська неправда… Бачить він: вона, як павутина, заснувала цілий світ, – ніхто не виплутається з її тонких тенет… (…) “Господи, Боже! де ж твоя правда?.. – шепче Чіпка. – Де її шукати?..” Аж ось, здається йому, павутина і його основує, – от-от – і він в тенетах! Він рвонувся, кинувся… Хочеться йому забутися, заснути. Перевернувся він з боку на бік… Сон – як відьми вкрали!.. (…)
XV. З легкої руки
Уранці устав Чіпка з досадою в серці, з дурманом у голові. Узяв просьбу, поклонивсь Порохові, пішов у суд. (…)
Секретар Чижик (…) увійшов у двір, обпираючись на довгий ціпок, як обпираються старці. Люди поздіймали шапки. Він озирнув усіх своїм мишачим поглядом і підступив до людей. (…) Дійшов і до Чіпки:
– Ти чого?
– З прошенієм.
– Об чім?
Чіпка подав до рук прошеніє. Секретар шморгнув носом; витяг лівою рукою з-за пазухи з червоними розводами чорну хустку, обтерся і став потихеньку читати прошеніє…
– Нічого не буде! – віддаючи назад прошеніє, одказав він, навіть не глядя на Чіпку.
– Як? – здивувався той.
– Так… документів нема!
– Та нам же громада цю землю одсудила…
– То що, що громада?..
– А в його хіба є? – запитав Чіпка про свого супротивника. Секретар глянув, як п’ятака дав, і знов шморгнув носом.
– Підожди, – сказав він Чіпці, ідучи в хату.
Жде Чіпка годину, жде дві, жде вже й три… (…) Коли це – виходить сторож:
– Іди до секретаря! – сказав і повів Чіпку аж через три хати, де сило
Багато судовиків. (…)
Секретар неймовірно глянув на Чіпку.
– Знаєш що?.. – почав він і запнувся. – Як п’ятдесят рублів, то й діло
Можна поправити…
– Х-хе!.. – хекнув Чіпка, не то усміхаючись, не то дивуючись.
– Чого ти хекаєш? Чіпка мовчав.
– А де ж та правда, коли так?! – уголос подумав він. Секретар зміряв
Його з голови до ніг своїм мишачим поглядом, котрий, здавалось, казав:
“Ой, який же ти молодий та зелений!”
Чіпка глянув на секретаря: очима вони стрілись. Мишачий погляд не видержав палкого та гострого і в одну мить перебіг на діло. Знову мовчанка.
– Ну, чого ж ти стоїш?.. І мене не держи, й себе…
– Рука б мені одсохла от по сю!., – скрикнув Чіпка, показуючи на лікоть правої руки, та й повернув з хати, не доказавши. [
– Ов-ва!! – гукнув секретар услід йому. – Гарячий який… Гляди лиш, щоб не опікся! – докінчив він, йдучи за Чіпкою. (…)
Випили ще, ще… Очі в Чіпки налилися кров’ю, у чоловічках засвітили огні… Коло серця – немає ні міри, ні ваги тому, що там діється!.. Горілка змішалася з страшною злістю – і запалила серце… Аж знемігся Чіпка. Сів на триніжку коло столу, схилив на руку голову – і заснув… (…)
Чіпка проспав до обідньої пори. Прокинувся, підвівся… У голові – і дурман, у грудях – згага… (…)
Поніс Чіпка у Піски задурманену голову, ще дужче помучене серце… Тепер уже не жевріла в душі надія, не піднімала вгору його духу, не гнала вперед, як у город. Одна неправда та втрата – втрата всього наймилішого, найлюбішого – пекла його серце… Він ішов, ледве здіймаючи ноги…
Надвечір доволікся до москалевого хутора, до своєї землі… Його обдало холодом, потім обсипало жаром… Порівнявшись з хутором, він спинився… “Не чуть… нема… все пропало!.. Ще вчора бачив… ще вчора… Мабуть, і вона зна… Карай же вас смерть нагла, прокляті…” Він придав ходи в ноги.
Поминув свою землю, навіть не глянув на неї… Далі та далі… Уже сонце зовсім сіло… Уже смеркло, як дійшов він до Пісок… З неба блищали ясні зорі; по селу то там, то там світилося у невеличкі віконця світло; а в Гальчинім шинку топилось у печі, – здавалось, горіла хата зсередини… Ось і його двір. Кругом тихо; у хаті темно, не світиться… “Мабуть, мати спить, – подумав він. – Нехай же спить!..” І повернув до шинку. (…)
Аж перед світом приплівся Чіпка додому, ледве на ногах стоячи, – п’яний-п’яний, п’яніший землі…
Як глянула Мотря на його, то й перелякалася…
– Що це, сину?!., на яких це радощах?.. Чіпка сів на лаві, схилив голову…
– Де це твоя свитка, шапка?.. Заходив, кажеш, не тільки гроші, та й те…
– Свитка?., шапка?.. Нема?.. Нащо вони?.. Навіщо все, коли… у. у… у… – завив на всю хату, мотнув розкудланою головою, засвітив повними сліз очима.
Материне серце мов хто в жмені здавив… Давай вона його умовляти:
– Навіщо це ти, сину, сам собі лихо робиш? Це ж ти сам себе з світа зживаєш!.. Плюнь ти на ту землю!.. Що ж робити? Жили ж он без землі кільки літ, та хліб їли… й тепер не сидітимемо без його… Ти тоді малий був, – сама пучками та ручками заробляла, – та не померли з голоду… А тепер – не те, що тоді!.. Тепер і ти заробиш, і я допоможу… Що ж робити? На все його святая воля!
– Ет, толкуй!.. Немає тепер у мене нічого – ані-ні!.. Що тепер я?.. Людський попихач, наймит?.. Пропало… все пропало! І добро, і душа пропала… бо немає правди на світі… немає між людьми… Тепер моє щастя
– ось-ось було, та… уплило!.. – Чіпка розвів руками – і задумався… –
А все люди, все люди… Вони в мене й батька одняли, людоїди; вони мене
Ще змалечку ненавиділи – з іграшок прогонили, йшли повз хату,
Одхрещувались… Я малим був, а все бачив… За чортеня щитали… Я чорт…
Е-е… Я чорт… над чортами чорт!.. А баба учила мене людей дрощати, а дід
– любити… Дурні! дурні! не стоять вони слова доброго… їх мучити…
Му… морр…
Та – пуць на землю… Так і захарчав…
Мотря – встала; витягла з-під себе ряднину, укрила нею Чіпку, перехрестила його, сама перехрестилась, лягла на голому полу, та сон уже не йшов їй на думку… Сплили перед нею давні лихі роки; пригадала вона свою криваву працю; перескочила її гадка на свого чоловіка-москаля… Де він? що з ним сталося?.. Може, розпився, розволочився, та так де-небудь під шинком Богу й душу віддав… Глянула на сина, що, як той сніп, лежав на долівці – харчав, і стиха прошептала: “Господи! сохрани його й заступи!”
Прокинувся Чіпка – вже геть підбилося сонце. Голова крутиться; коло серця пече, мов гадина смокче кров з його… Походив він, походив по хаті, не глянув навіть матері в вічі, вийшов, ніби до худоби, тай потяг – не в загороду, а прямісінько до Гальки… На третій день – знову на ослоні в шинку. На четвертий – там його й сонце праведне стрітило, там і ніч темна привітала…
(1 votes, average: 5.00 out of 5)