Характеристика добутку Матренин двір Солженицина А. И


“Улітку 1953 року з курної гарячої пустелі вертався навмання – просто в Росію”. Ці рядки відкривають оповідання Солженицина “Матренин двір”, дивний сплав документа й високої художньої прози. У рукописі, щоправда, вказувався 1956 р., але, за порадою Твардовского, Солженицин перемінив дату з міркувань цензури, перемістив дію в часи хрущовської відлиги. Оповідання багато в чому автобиографичен.

Після звільнення з табору Солженицин приїхав у середню Росію працювати вчителем, де й зустрівся з майбутньою героїнею оповідання В. Астафьев назвав оповідання “вершиною російської новелістики”, воно вважав, що вся сучасна “сільська проза” вийшла з “Матренина двору”. В основі оповідання – випадок, що розкриває характер головного героя. Через трагічну подію – загибель Матрени – автор приходить до глибокого розуміння її особистості. Лише після смерті “виплив переді мною образ Матрени, який я не розумів її, навіть живучи з нею пліч-о-пліч”.

Письменник не дає докладного, конкретного портретного опису героїні Лише одна портретна деталь постійно підкреслюється – “промениста”, “добра”, “перепрошуюча” посмішка Матрени. Уже в самій тональності фрази, підборі “фарб” відчувається авторське відношення до Матрене: “Від червоного морозного сонця ледве рожевим залилося заморожене віконце сіней,


тепер укорочених, – і грів цей відсвіт особа Матрени”. І далі – пряма авторська характеристика: “У тих людей завжди особи гарні, хто в ладах із совістю своєї”. Мовлення Матрени плавна, співуча, що починається “якимось низьким теплим мурчанием, як у бабусі в казках”.

Увесь навколишній світ Матрени в її темнуватій хаті з великою російською піччю – це продовження її самої, часточка її життя Всі тут органічно й природно: і шарудливі за перегородкою таргани, шерех яких нагадував “далекий шум океану”, і колченогая, підібрана Матреной з жалості кішка, і миші, які в трагічну ніч загибелі Матрени так металися за шпалерами, начебто сама Матрена “невидимо металася й прощалася отут з хатою своєї”. Через художні деталі розкривається образ головної героїні. Це, наприклад, улюблені Матренини фікуси, що “заповнили самітність господарки безмовної, але живою юрбою”, фікуси, що рятувала один раз Матрена при пожежі, не думаючи про вбоге нажите добро.

Переляканою юрбою” завмерли фікуси в ту страшну ніч, а потім назавжди були винесені з хати. Багато горя й несправедливості довелося сьорбнути Матрене на своєму столітті: розбита любов, смерть шістьох дітей, втрата чоловіка на війні, пекельний, не всякому мужикові посильна праця в селі, важка неміч-хвороба, гірка образа на колгосп, що вичавив з її всі сили, а потім списав через непотрібність, залишивши без пенсії й підтримки У долі однієї Матрени сконцентрована трагедія сільської російської жінки. Але не озлилася на цей мир Матрена, зберегла добрий настрій, почуття жалості до іншим, як і раніше промениста посмішка просвітлює її особу.

“У неї був вірний засіб повернути собі добрий настрій – робота”. За чверть століття в колгоспі наламала спину собі вона неабияк: копала, саджала, тягала величезні мішки й колоди, була з тих, хто, по Некрасову, “коня на скаку зупинить”. И все це “не за гроші – за палички. За палички трудоднів у заслиненій книжці обліковця”. Тим не міні пенсії їй не покладалося, тому що, як пише з гіркою іронією Солженицин, працювала вона не заводі – у колгоспі.

І на старості років не знала Матрена відпочинку: те хапалася за лопату, то йшла з мішками на болото вкосити трави для своєї грязно-білої кози, то відправлялася з іншими бабами красти тайкома від колгоспу торф для зимового розпалювання. “Гнівалася Матрена на когось невидимого”, але зла на колгосп не тримала. Більше того – по першому ж указі йшла допомагати колгоспу, не одержуючи, як і колись, нічого за роботу Та й будь-якій далекій родичці або сусідці не відмовляла в допомозі, без тіні заздрості” розповідаючи потім постояльцеві про багатий сусідський урожай картоплі. Ніколи не була їй робота в тягар, “ні праці, ні добра свого не жалувала Матрена ніколи”.

І безсовісно користувалися всі навколишні Матрениним безкорисливістю. Сестри, зовиця, прийомна дочка Кира, єдина в селі подруга, Фаддей – от ті, хто був найбільш близький Матрене, хто повинен був зрозуміти й по достоїнству оцінити цієї людини. І що ж? Жила вона бідно, убого, самотньо – “загублена баба”, виснажена працею й хворобою.

Рідні майже не з’являлися в її будинку, побоюючись, очевидно, що Матрена буде просити в них допомоги. Усе хором засуджували Матрену, що смішна вона й дурна, на інших безкоштовно працююча, вічно в мужичі справи що лізе (адже й під поїзд потрапила, тому що хотіла підсобити мужикам, протягти з ними сани через переїзд). Правда, після смерті Матрени відразу злетілися сестри, “захопили хату, козу й піч, замкнули скриня її на замок, з подкладки пальто попатрали двісті похоронних рублів”. Та й піввікова подруга – єдина, хто искренно любив Матрену в цьому селі, проте, ідучи, не забула забрати с. собою вязаную кофточку Матрени, щоб сестрам вона не дісталася.

Зовиця, що визнала за Матреной простоту й сердечність, говорила про цьому “із презирливим жалем”. Нещадно користувалися всі Матрениной добротою й простодушністю – і дружно засуджували її за це. Матрена була самотня усередині великого суспільства й, що найстрашніше, – усередині малого – свого села, рідних, друзів. Виходить, негаразд те суспільство, що придушує кращих.

Доля закинула героя-оповідача на станцію з дивним для російських місць назвою – Торф-Продукт. Уже в самій назві – дике порушення, перекручування споконвічних російських традицій. З окремих деталей складається цілісний вигляд російського села. Поступово відбулася отут підміна інтересів живої, конкретної людини інтересами казенними Уже не пекли хліба, не торгували нічим їстівним – стіл став убогий і бідний. Колгоспники “до самих білих мух усе в колгосп, усе в колгосп”, а сіно для своїх корів доводилося набирати вже з-під снігу.

Новий голова почав з того, що обрізав всім інвалідам городи, і величезні площадки землі пустували за заборами. Довгі роки жила Матрена без рубля, а коли надоумили її домагатися пенсії, вона вже й не рада була: ганяли її з паперами по канцеляріях кілька місяців – “те за крапкою, то за комою”. Більше досвідчені в житті сусідки підбили підсумок її пенсійним митарствам: “Держава – воно хвилинне. Сьогодні, бач, дало, а завтра отимет”. Відбулося перекручування, зсув самого головного в житті – моральних підвалин і понять Жадібність, заздрість друг до друга й озлобленість рухають людьми.

Коли розбирали Матренину світлицю, “усі працювали, як божевільні, у тім жорстокості, яке буває в людей, коли пахне більшими грошима або чекають великого частування. Кричали один на одного, сперечалися”. Тяжке враження залишає картина: “Облітали листи, падав сніг – і потім танув. Знову орали, знову сіяли, знову жали. І знову облітали листи, і знову падав сніг…

” “И йшли роки, як плила вода… “, от і не стало Матрени, “убитий рідна людина”. У будинку Матрени востаннє зібралися всі рідні й знайомі. І виявилося, що йде Матрена з життя, так ніким і не зрозуміла, ніким по-людськи не оплакана Навіть із народних обрядів прощання з людиною пішло теперішнє почуття, людський початок, вони неприємно вражають своєю “холодно-холодно-продуманою” упорядкованістю.

На поминальній вечері багато пили, голосно говорили, “зовсім уже не про Матрене”. За звичаєм проспівали “Вічну пам’ять”, але “голосу були хрипкі, разни, особи п’яні, і ніхто в цю вічну пам’ять уже не вкладав почуття”. Найстрашніша фігура в оповіданні – Фаддей, “ненаситний старий”, що втратив елементарну людську жалість, обуревает спрагою наживи Фаддей замолоду був зовсім інший – не випадково ж його любила Матрена. І в тім, що до старості він змінився невпізнанно, є якась частка провини й самої Матрени. І вона це почувала, багато чого йому прощала.

Адже не дочекалася вона Фаддея із фронту, поховала в думках раніше часу – і озлився Фаддей на увесь світ, зганяючи всю свою образу й злість на дружині, знайденої їм другий Матрене. На похоронах Матрени він був похмурий однією тяжкою думою – урятувати світлицю від вогню й від Матрениних сестер. “Перебравши жальновских, – пише автор, – я зрозумів, що Фаддей був у селі такої не один”.

А от Матрена – така – була зовсім одна Смерть Матрени неминуча й закономірна, це якийсь рубіж, обрив моральних зв’язків, початок розпаду, загибелі моральних підвалин, які кріпила своїм життям Матрена. Первісне (авторське) назва оповідання – “Не коштує село без праведника” – несло в собі основне ідейне навантаження. Твардовский запропонував нейтральну назву – “Матренин двір”. “Матренин двір” – символ особливого пристрою життя, особливого миру.

Матрена, єдина в селі, живе у своєму світі: вона влаштовує своє життя працею, чесністю, добротою й терпінням, зберігши свою душу й внутрішню волю По^-народному мудра, розважлива, що вміє цінувати добро й красу, усмішлива й товариська, Матрена зуміла протистояти злу й насильству, зберігши свій “двір”. Гине Матрена й валить цей мир. І комусь захистити Матренин двір, ніхто навіть не замислюється, що з відходом Матрени йде з життя щось дуже коштовне й важливе, що не піддається поділу й примітивній життєвій оцінці.

Гіркий фінал оповідання: “Всі ми жили поруч із нею й не зрозуміли, що є вона той самий праведник, без якого, по прислів’ю не коштує село. Ні місто. Ні вся земля наша”. Праведниця Матрена – моральний ідеал письменника.



1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...


Характеристика добутку Матренин двір Солженицина А. И

Categories: Шкільні твори

Links