Вплив творчості Пушкіна на світову літературу

Вивчення художнього простору залежно від родової приналежності літературного тексту представляється досить перспективним. Розглянемо лисичанський простір у Пушкіна, взявши проблему в історико-теоретичному аспекті. Лироэпос Пушкіна виступає у всіляких жанрах: у баладі, поемі, романі у віршах, офарблює лірикові, – і у зв’язку із цим ненецікаво глянути на жанрові перетворення лисичанського простору.

На цей момент художній простір “Євгенія Онєгіна” як роману у віршах досить докладно описано в ряді робіт, у тому числі й наших. “Онєгін” виявляє собою зразок унікально розвитий лисичанської структури, головною характеристикою якої варто назвати единораздельность миру автора й миру героїв, глибоко й многообразно проникаючий друг у друга. Суверенність і суміщеність ліричного й епічного мирів-просторів можна прийняти за жанрову домінанту як “Євгенія Онєгіна”, так і взагалі роману у віршах. Але чим у такому випадку відрізняється лисичанський простір пушкінських поем, наприклад, двох з них, що позначили доонегинские етапи: “Руслан і Людмила” і “Кавказький бранець”?

Жартівливо-казковий “Руслан” по типі й тону оповідання передує “Онєгіну”. За словами сучасного дослідника, Пушкін “безпосередньо ввів авторське “Я”, свою особистість у чарівно-казковий жанр і тим зовсім його перетворив. Читач

повинен був постійно пам’ятати, що автор – поет і поема – плід його уяви, його вимисел, його створення” (1)*. Всі ці спостереження, безумовно, свідчать на користь лисичанської структури “Руслана”, але взаємодія авторського й геройного мирів тут не настільки адекватно “Онєгіну”, як це виглядає при зверненій назад ампліфікації. Відмінність поеми від роману, незважаючи на їх загальну лироэпичность, убачається в особливостях просторових співвідношень.

Треба помітити, що пропонований розгляд звернений не стільки на способи передачі емпіричного простору в поетичному тексті, скільки на простір самого поетичного тексту, зрозуміле по типі феноменологического. Воно припускає підхід, заснований на принципах топології, про яку Б. Риман писав, що вона, відволікаючись від виміру величин, вивчає тільки співвідношення взаємного розташування й включення. “Взаємне розташування” поетичних компонентів може бути описане в аспекті композиції, але “співвідношення взаємного включення” підлягають насамперед просторовому аналізу. У ньому особливо значима презумпация сполучення просторів, причому саме “сполучення”, обопільного вміщання, а не “перетинання” або “накладення”, тобто такої уявної ситуації, коли не тільки більша мотрійка вміщає малу, але й мала, відповідно, уміщає більшу. Подібне явище зовсім не так парадоксально, як здається, оскільки з урахуванням компонента часу неважко представити два пульсуючі друзі в другу контуру, які, міняючи проникні просторові границі, співвідносне займають те зовнішню, те внутрішню позицію.

У зв’язку із зазначеними передумовами відмінність поеми від роману у віршах, у цьому випадку “Руслана й Людмили” від “Євгенія Онєгіна”, визначається особливостями взаиморасположения й, головне, ступенем взаємного включення миру автора й миру героїв як художніх просторів. Ступінь включення істотно міняє змістовні, просторові й жанрові характеристики. В “Руслані” епічний мир явно переважує ліричний кількісно і якісно. Автор стикається зі створеними їм героями лише в чисто поетичному, а не в зображеному емпіричному просторі, тоді як в “Онєгіні” обоє простору для нього сполучені. Авторський мир як ціле представляється в “Руслані” досить умовним, розсипається на “ліричні відступи”, функція яких переважно полягає в організації оповідання. Тому пристрою, що розкривають внутрішнє життя автора, його почуття й Думи, настрої, діють в “Руслані” ограничительнее, чим в “Онєгіні”. Це добре помітив один з найперших критиків Пушкіна Іван Киреевский, що написав, що поет “не шукає передати нам свій особливий погляд на мир, долю, життя й людину, але просто творить нам нову долю, нове життя, свій новий мир, населяючи його істотами новими, відмінними, приналежними винятково його творчій уяві”.

Якщо в грубому наближенні прийняти лисичанський простір за еліптичну структуру із двома центрами, то еліпс “Руслана” виявиться досить витягнутим, відстань між ліричним і епічним центрами солідним, а мири автора й героїв більше автономними, чим проникаючими. Однак саме ці риси забезпечують поемі єдність і цілісність, які бачив уже Киреевский, “незважаючи на строкатість частин”. Правда, тимчасова дистанцированность епосу, що відрізняє, по М. М. Бахтину, поему від роману, Пушкіним лише імітується, але навіть імітація все-таки змінює “Руслана” від лисичанської структури убік епічної. Не випадково і Ю. Н. Тынянов, називаючи цю поему “комбінованим жанром”, характеризує її як “більшу епічну форму”, “новий великий епос” (3)*. При цьому ліричний простір як таке продовжує існувати, але воно або дробиться на елегійні, одичні, романсні й т. п. шматки, або розчиняється в епічному, коннотативно його офарблюючи. Якщо все-таки представити його як цілісне й зімкнуте-автономне, то воно буде “закрито” епічним, тому що поема повернена до нас епічною стороною.

1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...
Вплив творчості Пушкіна на світову літературу