Вовчок Марко Кармелюк

I

Хто бував на Україні? Хто зна Україну?

Хто бував і знає, той нехай згадає, а хто не бував і не знає, той нехай собі уявить, що там скрізь білі хати у вишневих садках, і весною… весною там дуже гарно, як усі садочки зацвітуть і усі соловейки защебечуть. Скільки соловейків тоді щебече – і злічити, здається, не можна. Одного разу, у дорозі, вилучилося мені заночувати на селі, у маленькій такій хатці, у вишневім садочку. Приїхали ми пізно ввечері і зараз спати полягали. На селі хутенько, як сонечко закотилось, помовкли голоси і рух усякий позмер.

Усе округи дуже тихо було: чутно тільки порошать листя під віконечком, та леління води річкової коло млина, та десь недалечке хтось потихесечку дитину люляв – і очі стулялися. І вже почало снить і марить, що бистра річка, що як минали – в очі лиснула, приливає усе ближче та ближче, що дерева ростуть і шелестять не під віконечком, а над самісіньким узголов’ячком, і дитинка небачена, колисана узяла на себе лик прудкого, змореного хлопчика, а та, що його колисала,- лик молодої, ставної, задумливої козачки,- коли під віконечком соловейко у вишнях свиснув, трохи оддалік другий, третій, і вже не знаю, скільки їх почало посвистувать, наче вони б перегукувались. Перегукувались, перегукувались та потім як усі разом укупі защебетали – усе поглушили: ні шороху листя, ні леління води, ані колисання,- і весь сон одігнали, усю дрему й мару. Що зімкнеш очі, то щебетання, здається, голосніш розкочується та істніш.

Втома томить усе гірш, сон усе хилить міцніш, та ні втома том’яща, ані сон міцний не змогли сього щебетання. Лучче вже, думаю, устати та сісти посидіти коло віконечка. Узеньку вуличку як зараз бачу поперед собою і біленькі хатки з темними віконечками, через низькії ліси вишенник у білих сяючих квітах. Непевний світ місяця-молодика серпорогого, зорі меркаючі, і, як зараз чую, як було свіжо, пахучо й тепло… А щебетання гриміло й розкочувалося до самого світу – так-таки і не дали соловейки спати до ранку божого.

Ось така-то колись була деревня на Украйні. Невеличка була: усього хаток із двадцять і небагаті люди жили там.

У одній хатці, що вкрай стояла, к полю, жила удова, а у вдовиці був син, дитина єдина, і звали того сина Іван, а на прозвання Кармель. Смільчака такого, такого красеня, такого розумниці, як цей хлопчик удався, пошукати по цілім широкім і великім світі та ще удень, при ясному сонцеві, та ще із свічею пломенистою. Найглибші річкові пороги й нурти перепливати, у самісінькі пущі лісові забиратись, на височенні дерева узлізати, у самі пропасні яри спускатись, то йому було все одно, що вам або нам водиці іспити. Теж куди його послати, то найде дорогу, за що візьметься, усьому кінець доведе. А вже як товариш попросить об чім, то він, здається, з-під землі дістане, а не одмовиться. А коли бідолаха який убогий йому вклониться, то він, здається, голівонькою своєю наляже, а вже вдовольнить. Голод, холод, усяку біду і напасть він готовий прийняти для іншого. Що більш виростав той хлопчик, то він кращав та луччав, і оце він ріс-ріс і виріс, і як уступив він у вісімнадцятий рік, таким він зробився красенем невимовленим, невиписаним, що хто його уперше стрічав, то й стане перед ним й оніміє, і потім ніколи вже не зміг забути його обличчя красного. А мати – та зроду не примогла споглянути на його без усміху й без поцілунку. Жили вони сливе так само, як і всі люди на селі,- трохи заможні й від одних, трохи вбогше від других.

Тільки разом скоїлось лихо, біда прийшла на молодого Кармеля: що день в бога, що година у дні, Кармель усе смутніш та смутніш, а що за смуток такий, за ким і за чим – ніхто того не знає: ані мати, ні товариші, ні чужі люди.

Перше між товариством його голос чутніш од усіх, його сміх дзвінкіш од усіх, а тепер сміх його не розноситься, і голос його ледве почуєш, тай його самого сливе що не видати стало, хіба випадком стрінеться та зійдеться з товариством, блідий та мовчущий. Що було ввечері по роботі з товаришами походити, поговорити, то тепер він усе править куди-небудь од усіх заховатись – до гаю, або у поле. чи у степ далеко сам утікає.

Мати не прибере, що їй бути. зовсім стара (знудилася. Вже як вона собі голову мутила й журила, чи не хоче він того, іншого, п’ятого, десятого, сотого – усього, що тільки б її сила та воля йому дати,- ні, він нічого не жадає! Збоку дивували люди, що се таке з ним поробилося. Почали люди обсуждати та розбирати, й пішла чутка така, що се з того часу йому сталося, як почав він по чужих селах їздити та з чужими людьми знатись, й думали, що, може, подруживсь він з яким недобрим чоловіком та й смутиться й мутиться. Як тільки почула се його мати, зараз стала питати його: “Ти туди й туди їздиш; сину (а він їздив по сільських ярмарках, по хуторах, по деревнях й містах з житом, з усяким зерном, овощем, з плодом, своє власне, що було на спродаж, спродавати і теж людське часом наймавсь, возив, і було йому найлюбше приятство от такеньки де-небудь поїхати),- яких ти там людей бачиш?”

– Яких же я людей бачу? – одказує Кармель.- Багатих та вбогих.

– З якими ти людьми, сину, подругуєш? – пита мати.

– Мої друзі – вбогі бідолахи,- говорить Кармель,- от мої друзі!

Ну, мати вже зараз думає, що його хто-небудь з багачів обидив або скривдив, і зараз випитує:

– Моє ти сердечко миле, хто ж се тебе обидив, хто скривдив, кажи мені!

І вже обіймає його й до серця пригортає,- дожида тільки, щоб він їй поскарживсь, а вона тутеньки його й пожалує, і попестить, і покохає. Та він нічого не казав,- тільки подививсь на неї. Мати ще гірш тривожиться та непокоїться, і вже не знати, що думає й собі уявляє, як там обидили й скривдили їй сина, і усе “кажи” та “кажи” вговоряє його та благає.

– Ні,- говорить Кармель,- мене не обижали й не кривдили мене.

– Та чи так, мій голубе, срібло моє, злото моє. Чи справді не обижали?

– Поправді не обижали,- говорить Кармель.

– То чому ж ти такий в мене зробивсь? За чим сумуєш? Що бракує тобі?

Тоді й каже Кармель мамі:

– Скрізь,- каже,- скрізь, де я не піду, де не поїду, скрізь бачу вбогих людей, бідаків роботящих. От що мою душу розриває! От що моє серце розшарпує!

Мати почала його вговоряти та тішити якомога:

– Такеньки вже ведеться, бач, зроду-віку, та такеньки, мабуть, судилося, та нічого вже, здається, робити.

Тішила й вговоряла, як вміла, а де слів не вистачало, то вона замість їх ніженням та пестінням наділяла. Тільки що Кармель нічим не втішається, нічим не успокоюється.

Одного вечора – чудовий такий був вечір весняний, що сама веснянка на думку наверталась – одного вечора удова Кармелиха прилягла у своїй хатці й лежачи думала та горювала, що то за біда така з її Івасем. Сонечко вже закотилось, і зорі меркали у хатнє віконце, здалека заносилися дівочі голоси – співали веснянку, невповні розквітшії квітки ледве пахли, соловейки тільки ще своє щебетання наладжували, як почулася-хода тиха, двері хатні, розчинилися й увійшов Кармель у хату, оглянувсь по хаті, не зобачив неньку і сів коло віконця. Може, то від непевного світла вечірнього здалося удові, що він такий блідий – тільки здалося їй, що він страх блідий і вимучений, і серце в неї такеньки стиснулось тісно й такечки жалко їй стало своє дитя коханеє, що й голосу не найшлося слова вимовити до його. Мовчки й нишком-тихенько вона лежала й на його дивилася. А він дививсь у віконце, дививсь і заспівав… Ах, що то яка пісня була! Смутна та сумна, з повного та щирого серця виходила! Он ідуть дні за днями,
Часи за часами,
А я щастя не зазнаю,
Горе мені з вами!
Нещасливим уродився,
Нещасливим згину,
Мене мати породила
В нещасну годину.
І, здається, молодому
Нічого журиться,
А прийдеться молодому
З туги утопиться!
Болить моя головонька,
Оченьками мружу;
Сам не знаю, не відаю,
За чим же я тужу!
Вбогі люди! Вбогі люди!
Скрізь вас, всюди бачу,
Як згадаю вашу муку,
Сам не раз заплачу.
Весно моя, весняночко,
Усім несеш дари,
Тільки мені безщасному
Жодної відради!
Скрізь дивляться тії очі,
Що меркнуть від муки,
Скрізь, усюди потомлені
Простягують руки,-
Із-за квіту пахучого,
Як сонце злоститься,
З-за дерева веселого,
Як місяць ясниться –
Вдень, і вночі, і ввечері,
І всяку годину!
Я ж не маю порадоньки!
Я од журби згину.

Проспівав він та й замовк, і тоді ледве схаменулася стара мати і каже:

– Кармелю! Де, в кого ти навчився такої пісні?

Кармель іздригнувсь, почувши голос,- пізнав неньку й одказує їй:

– Сама ся пісня в мене склалась.

І вже які він пісні складував і як їх співав, господи, милий боже! Чарівничі се були чисто пісні! Іншому трапилося підслухати, як він співав, й дещо перейняти – тільки що не на веселі радощі сі пісні складені, і хто їх перейняв, хто почув, кожен голову схилить і задумається. II

Одного разу поїхав Кармель у чуже село, верст, може, за двадцять неміряних, у млин.

Вовчок Марко Кармелюк