Володимир Маяковський Хмарина в штанах

Володимир Маяковський
Хмарина в штанах
Перекладач: Микола Бажан
Джерело: З книги: Микола Бажан. Твори у чотирьох томах. Том ІІІ. Переклади. К.:Дніпро, 1975
Пролог
Вашу мисль,
Що на мозку замріялась раптом,
Як вигодований лакей на канапці бридкій,
Дратуватиму серце скривавленим клаптем,
Донесхочу виглумлю, нахабний та їдкий.
У мене в душі – жодного сивого волосу,
Немає ніжності старечих літ в ній!
Світ огро? мивши міццю голосу,
Іду – вродливий,
Двадцятидвохлітній.
Ніжні!
Ви кохання на скрипки

вкладаєте.
Грубіяни кладуть його на литаври й труби.
А себе, от як я, вивернути не здолаєте,
Щоб увесь був – самі лише губи!
Ідіть-но учитись –
В батисти віталень захована,
Поважна чиновнице ангельської ліги!
І котра губи перегортає розмірковано,
Немов куховарка сторінки куховарської книги.
Хочете –
Стану від м’яса скажений,
– і, мов небо, міняючись в тонах,-
Хочете –
Стану ніжний достеменно,
Не чоловік, а – хмарина в штанах!
Не вірю, що Ніцци існують прегарні!
Славити знову схотів я
Чоловіків, залежаних, як лікарня,
І жінок, заяложених, як прислів’я.
1
Ви гадаєте, це маячня малярії?
Було це,
Було в Одесі.
“Прийду о четвертій”,- сказала Марія.
Вісім.
Дев’ять.
Десять.
Ось і вечір
В нічну каламуть
Пішов од вікон,-
Згрудневілий,
Насуплений.
Всі канделябри регочуть та іржуть
В спину щуплу.
Зараз не впізнать мене, здоровила:
Жилаве громадище
Стогне,
Корчиться.
Що може хотіти отакенна брила?
А брилі багато хочеться!
Адже здоровайлові байдуже
І те, що з бронзи він,
І те, що серце – залізко відточене.
Вночі хочеться свій передзвін
Сховати в м’яке,
В жіноче.
І ось,
Велетенський,
Горблюсь у вікні,
Лобом до шибки розтопленої тулюся.
Буде любов чи ні?
Яка –
Велика чи малюсінька?
Звідки велика в такого тіла?
Мабуть, маленьке,
Сумирне любеня,
Воно шарахає від автомобіля.
Любить, коли коночки дзвенять.
Іще й іще,
Припавши до дощу,
Лицем до лиця обоє,
Жду й тремчу,
Обризканий громом міського прибою.
Північ, взявши ніж на скін,
Наздогнала,
Зарізала,-
Ото вам його!
Упало дванадцять годин,
Як з плахи голова закатованого.
На шибках дощовики сірі
Зіскавчались,
Плазують низкою,
Наче виють химерні звірі
Собору богоматері Паризької.
Проклята!
Що ж, замале іще горе?
Скоро криком перерветься рот.
Чую:
Нишком,
Наче з ліжка хворий,
Сплигнув нерв.
І от,-
Спершу почвалав
Трохи-трохи,
Згодом забігав
Стурбовано
Й чітко.
Один, потім вдвох і втрьох
Вибивають одчайдушну чечітку.
Звалилось на нижньому поверсі щось.
Нерви
Великі,
Маленькі,
Всілякі! –
Стрибають скажені,
І ось
Вже у нервів ноги заклякли!
А ніч по кімнаті тванюку простеле,-
Із твані не витягтись обважнілому оку.
Двері зраз залящали,
Неначе в готелі
Щелепів чути цокіт.
Увійшла ти,
Різка, мов “нате!”,
Мордуючи рукавичок замшу;
Промовила:
“Знаєте –
Я виходжу заміж”.
Що ж, виходьте.
Гаразд.
Покріплюсь.
Бачите – спокійний який!
Наче пульс
Покійників.
Пам’ятаєте?
“Гроші,
Любов,
Джек Лондон”, –
Так ви казали часто,
Я ж тільки й бачив:
Ви – Джіоконда1,
Яку треба вкрасти!
І вкрали.
Знову іду стрівати закохання вихорі,
Брів осяваючи дуги.
Що ж!
І в домі, що геть увесь вигорів,
Часом живуть бездомні волоцюги!
Дратуєте?
“Менше, ніж у жебрака є срібла,
У вас ізумрудів безуму сховано”.
Пам’ятайте ж!
Помпея загибла,
Коли Везувій було роздратовано!
Гей!
Панове,
Яким до вподоби
Блюзнірства,
Злочини,
Бійні,-
Чи бачили
Найстрашнішу подобу –
Лице моє,
Коли
Я
Абсолютно спокійний?
І почуваю –
“я”
Малим би для мене було.
Хтось із мене пнеться до нестями.
Алло!
Хто говорить?
Мама?
Мамо!
Син ваш повен прекрасного болю!
Мамо!
В нього серце палає.
Повідомте ж сестер, Люду та Олю,-
Він вже дійшов до краю.
Кожне слово,
І жарт, і мрія,
Що виригає він ротом крізь судому,
Викидається, наче гола повія
З горящого публічного дому.
Люди нюхають –
Печеня невже ж яка?
Назганяли народу,
Блискучі!
З касками!
Геть чоботища!.
Гукніть пожежникам:
На серце горяще лізуть з ласками.
Я сам.
Очі насльозені бочками витягну.
Аби от об ребра зіперся.
Виплигну! Виплигну! Виплигну! Виплигну!
Звалилися.
Не виплигнеш із серця!
На лиці спопелілому
Із губ – із багать
Вироста поцілуйко – обвуглене и невеличке.
Мамо!
Не можу співать.
Вогнем пойнялася серця капличка.
Обгорілі постаті чисел і слів
З черепа,
Мов діти із горящого горища.
Так жах,
Щоб за небо вхопитися,
Звів
“Лузітанії”2 руки зловіщі.
Наляканим людям
В кватирки лети,
Стоока заграво, рвися з пристані!
Крик мій останній,-
Хоч ти
Про те, що палаю, в століття вистогни!
2
Славте мене!
Я не пара великому і багатому.
Над усім, що зроблено,
Ставлю “nihil”.
Ніколи
Нічого не читатиму.
Книги?
Що книги?
Колись я думав –
Книги робляться так:
Прийшов поет,
Уста розтягнув у гримаску
І зразу заспівав натхненний простак,-
Будь ласка!
А насправді воно –
Доки взятися мають до пісні,
Довго ходять, щоб мисль, мовляв, не схибла,
І в мулі серця вовтузиться та кисне
Уяви йолопувата вібла.
Доки поет собі римами триндика,
Викип’ячує вариво з яложених клаптів,
Вулиця корчиться без’язика –
Їй нічим кричати й балакати.
Міст вавілонські вежі,
Запишавшись, зводимо знову,
А бог
Міста на поля та межі
Валить,
Змішуючи слово.
Вулиця мукою мовчки запихалася.
Крик сторчма вперся в пролиг.
Стовбурчились, в горлі застрягши з галасом,
Тулуби таксі та візників кволих.
Груди спішоходили.
Гірш за сухоти.
Місто дорогу тьмою замкнуло.
І коли –
Нарешті! –
В майданів прольоти
Тисняву паперті з горла зіпхнула,
Гадалося:
В хорах архангелового хоралу
Бог іде й прирікає до смерті!
А вулиця присіла і загорлала:
“Ходімо жерти!”
Гримірують місту Круппи і Круппики
Брови, наставлені сторч,
А в устах
Померлих слів розкладаються трупики,
Тільки два живуть і гладшають:
“наволоч”
Та ще якесь,
Здається – “борщ”.
Поети, розм’якнувши в тисняві,
Кинулись од вулиці з розпатланим чубом:
“Як двома такими виспівать
І панну,
Й кохання,
І квітку під дубом?”
А за поетами –
Цілі зливи:
Студенти,
Повії,
Підрядчики.
Панове!
Спиніться!
Не жебраки ви,
Ви не смієте жебрачити!
Нам, здоровезним,
З дужою хваткою,
Їх чавити треба, не слухати нишком,-
Їх,
Що присмоктались безплатним додатком
До кожного двоспального ліжка!
Чи їх нам уклінно просити:
“Дай снаги мені!”
Благати про гімни,
Про ораторії!
Ми самі творці у полум’янім гімні –
В шумі фабрики та лабораторії.
Чого шукатиму в Фаусті,
Що в феєричній ракетці
Шугає з Мефістофелем небесним паркетом!
Я знаю –
Цвях у моїй підметці
Жахливіший за фантазію Гете!
Я,
Найзлатоустіший,
Що з слова одного
Голод тамую неситому,
Кажу вам:
Найменша крихтинка живого
Коштовніша за те, що робив й робитиму!
Слухайте!
Мовить,
Стогнучи й кричачи,
Сьогоднішнього дня зойкогубий Заратустра!
Ми
З лицем-простирадлом, заспаним уночі,
З губами, обвислими, мов люстра,
Ми,
Каторжники міста-лепрозорія,
Де золото й бруд роз’ятрили проказу,-
Ми – як блакиття Венецій прозоре,
Вмите морями й сонцями відразу!
Плювать, що в Гомера
Й Овідія інші
Люди за нас,
І що ми – не ті.
Я знаю –
Сонце померкло б, уздрівши
Наших душ поклади золоті!
Жили й м’язи – певніш за молебні.
Нам не личить благати час!
Ми –
Кожен –
Стискаєм в руці велебно
Світів рушальний пас!
Оце повело на Голгофи естради
Петрограда, Одеси, Києва, Москви,
І кожен кричав
Аж до надсади:
“Розіпніть його!
Ви!”
Але мені –
Люди
Й ті, що завдали муки,-
Ви мені над усе дорожчі й ближчі.
Бачили,
Як собака лиже руку,
Руку, що його періщить?!
Я,
Заглумлений від сьогоднішніх людей,
Наче довгий,
Скабрезний анекдот,
Бачу того, хто горами часу гряде
І кого не бачить ніхто,
Де око в людини вривається куце,
Як орд голодних потік,
В терновім вінку революцій
Гряде шістнадцятий рік.