Володимир Дубровский, образ Марьи Кириловны й Троекурова

Читаючи про дозвільний времяпрепровождении юного Володимира в колі своїх друзів, представляєш, забігаючи наперед, цього парубка в недалекому майбутньому отаким самовдоволеним, глухим до чужих лих, а часом і жорстоким паном подобою Кирилы Петровича Троекурова. Але дуже незабаром починаєш розуміти, що подання ці були помилковими, тому як Володимир Дубровский теперішній син свого батька: такий же чесний, справедливий, чималий. Час, проведений у кадетському корпусі, анітрошки не вплинуло на вроджені й закладені батьком у дитинстві шляхетні

якості. Довідавшись про хворобу Андрія Гавриловича, син, ні мінути не коливаючись, направляється до нього в маєток. Дуже корить він себе за те, що довго не одержуючи листа від батька, сам не удосужился довідатися про його здоров’я.

Батьківщина для юного Дубровского це не просто слово. Під’їжджаючи до рідного дому, дізнаючись рідні й знайомі з дитинства місця, він дивився навколо себе із хвилюванням неописаним. Усе в ньому викликало трепет і біль: і берізки, які при ньому тільки що були посаджені біля забору, а тепер стали високими гіллястими деревами, і двір, ніколи прикрашений трьома правильними квітниками.

Розчулення й жалість викликала у Володимира добра його нянька Єгорівна, що при зустрічі юнак обійняв з неприхованою любов’ю. Про зустріч Володимира й Андрія Гавриловича написано всього кілька слів: …Владимир з жаром обійняв батька свого. Але й цих декількох слів досить для того, щоб зробити висновок: сыновнее серце за настільки довгу розлуку не охолонуло, воно повно жалості, любові й жалю. Більше того, у цих декількох словах, якими автор передали зустріч батька й сина, на мій погляд, весь Володимир пряма, стримана, небагатослівний точна копія свого батька.

Довідавшись про причину хвороби Андрія Гавриловича, про те, як обійшовся з ним Троекуров, молодий Дубровский збирається мстити. Зносити образи не в його правилах. Але образа не засліпила Володимира: улаштовуючи на дорогах розбої, він піддає переслідуванню тільки винних, на його думку, людей, тих, які через гроші втратилися своїх людських якостей.

Властиве Дубровскому й почуття товариства. Піймавши на дорозі прикажчика із грошима для гвардійського офіцера, він не відібрав ці гроші, а повернув їх назад. Потім, при зустрічі з матір’ю цього офіцера, він скаже: Знайте, що Дубровский сам був гвардійським офіцером, він не захоче скривдити товариша.

Про шляхетність і доброту Дубровского говорить і той факт, що всі жителі колишнього маєтку батька відразу перейшли на його сторону й готові були скласти за нього свого голови. Але прийняти таку жертву Володимир не погодився. Розуміючи приреченість свого і їхнього положення, Дубровский наприкінці повести велить селянам розійтися й упокоритися. Це найкраще, що міг він для них зробити.

Дубровский сильний, сміливий, безстрашний. Навряд чи найдеться той, хто стане спростовувати наявність цих якостей у парубка. Але зате як боязким і стриманим здається він нам на сторінках, присвячених зустрічам його з коханою дівчиною Машею Троекуровой. Любов для Дубровского почуття чистий, піднесене, обман і любов для нього несумісні. Тому й зізнається Володимир Маші, хто він насправді, залишаючи за дівчиною право вибору.

Якщо зібрати все вищесказане про Дубровском воєдино, те вийде образ досить привабливий. Саме таким: чесн, шляхетним, смілив, добрим і ніжним хотів показати свого героя А. С. Пушкін. Що стосується особисто мене, те, познайомившись із життям і творчістю поета, я й самого Пушкіна бачу саме таким.

На сторінках повести А. С. Пушкіна Дубровский ми зустрічаємося із двома найбільше повно змальованими жіночими образами: Маші Троекуровой і няньки Володимира Дубровского Єгорівни. Ні різниця в літах, ні приналежність до різних станів не заважають цим жінкам здаватися нам однаково привабливими.

Що стосується головної героїні повести, Марьи Кириловны Троекуровой, те, на мій погляд, образ її перегукується з образом головної героїні іншого добутку А. С. Пушкіна Тетяною Ларіній. У Дубровском це просто, якщо можна так виразитися, начерки, обрису того улюбленого образа, яким стане згодом для автора Тетяна. У моєму поданні Маша Троекурова й Тетяна Ларіна це портрет однієї й тої ж жінки, на в першому випадку виконаний тільки чорно-білими фарбами, а в другому яскравий, барвистий, із усілякими відтінками.

Який же була Маша Троекурова, якщо змогла так цілком і безроздільно заволодіти серцем молодого й шляхетного розбійника, що був вихованця кадетського корпуса Володимира Дубровского. Сказати красуня недостатньо, тому що навколо так багато красунь, що приховують під маскою бездоганної зовнішності черству душу. У Марье Кириловне, навпаки, усе було гармонійно. Рано, що втратила мати, що виросла на самоті на лоні природи, з дитинства загадкові й таємничі сюжети, що вбрала в себе, усної народної Творчості, якими буяли оповідання доброї няньки-селянки, а потім, вкусив насолоду сентиментальних романів, якими Маша, повзрослев, зачитувалася, зробили її лагідної, чуйної й мрійливої.

Батька свого Марья Кириловна почитала, але друга й порадника в ньому, як це часто буває між родителями й дітьми, не знайшла. Кирила Петрович хоч і любив її до божевілля, але обходився з нею із властивим йому норовливістю, те намагаючись догоджати найменшим її примхам, те лякаючи її суворим, а іноді й жорстоким звертанням. Упевнений у її прихильності, ніколи не міг він домогтися її довірчості.

Коли в маєток до Троекуровым з’явився молодий учитель для зведеного брата Маші й час від часу став давати уроки музики і їй, те незабаром дівчина знайшла в ньому героя свого роману. Махаю скорили в молодому вчителі його шляхетність, ретельність і особливо його хоробрість: Уява її було уражено: вона бачила мертвого ведмедя й Дефоржа, що спокійно коштує над ним і спокійно з нею що розмовляє. Вона побачила, що хоробрість і горде самолюбство не належать винятково одному стану… З дитинства звикла бачити у своєму будинку чоловіків, схожих поводженням на свого батька: владних, розгульних, думаючих тільки про гроші й наживу, у вчителі Маша знайшла повну протилежність. Ніколи що не мріяла про багатство, що звикло задовольнятися малим, і, навпаки, що високо цінувала духовне багатство людини, Маша відчула в парубку родинну натуру, і серце її безмовно піддалося його манливому серцю.

Довідавшись незабаром, що вчитель Дефорж це не хто інший, як Дубровский, відомий розбійник, якого давно вже розшукує поліція, Маша хоч і злякалася, але не відреклася від нього. Довідавшись про думку батька видати її заміж за нелюбимого, але богатого людини, Маша зважилася на втечу з Дубровским. Але долі було завгодно відняти в неї останній шанс бути з улюбленим: втеча не вдалася.

Мертвотно-бліда Махаючи-Наречена, на особі ні кровинки. Коштуючи у вівтаря, Марья Кириловна нічого не видала, нічого не чула, думала про одному, із самого ранку вона чекала Дубровского, надія ні на мінуту її не залишала…. Але чуда не трапилося Дубровский не приїхав. Обряд був зроблений

И коли, уже після церкви, за каретою почулися лементи погоні, і Дубровский зі своїми людьми спробував звільнити Марью Кириловну, молода княгиня, зібравши всі свої сили, із твердістю стала проти, сказавши при цьому, що вона вже повінчана, вона дружина іншого.

Точно так само, як і Тетяна Ларіна з Євгенія Онєгіна, Маша не боїться зізнатися, що любить Дубровского, і точно так само, як Тетяна, не може зрадити того, кого назвала перед Богом своїм чоловіком. А вся справа в моралі, у почутті боргу й відповідальності, на яких Маша виросла і які міцно вбрала в себе. Честь і борг для неї дорожче любові. У цьому й достоїнство головної героїні Дубровского, і життєва драма


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (1 votes, average: 5.00 out of 5)

Володимир Дубровский, образ Марьи Кириловны й Троекурова