ВО, Івлін Артур


(1903 – 1966)

ВО, Івлін Артур (Waugh, Evelyn Arthur – 28.10.1903, Лондон -10.04.1966, Таунтон) – англійський письменник.

Во народився у Хамстеді в сім’ї Артура Во, директора видавництва “Чемпен і Холл”. Скептично ставився до професії та оточення батька. Навчався у Ленсінг і Хертфорд коледжах в Оксфорді, де його більше цікавила суспільна, ніж академічна праця. Його зацікавленість літературою та мистецтвом проявилася після зустрічі з X. Ектоном – майбутнім автором романів і поетичних збірок, книг з китайського театру та поезії, праць з історії. Не проявивши великої старанності, Во отримав третьорозрядний диплом і працював у різних місцях учителем. Цей досвід прислужився йому при створенні першого роману “Занепад і руйнація” (“Decline and Fall”, 1928), який одразу ж зажив популярності. Герой роману – студент-богослов Поль Пенніфезер випадково виявляється втягнутим у цілий каскад пригод, на вигадування яких Во неабиякий майстер. Уже в цьому першому романі проявився скептичний погляд Во на життя сучасного йому суспільства. І в наступних своїх творах він буде викривати його “занепад і руйнування”.

Роман був опублікований у рік одруження Во з Евеліною Гарднер після виходу збірки нарисів про прерафаелітів (1926). У 1930 р. Во розлучився і прийняв римське католицтво. У цьому ж році вийшов друком другий роман Во – “Мерзенна плоть” (“V’іїе


ВОdies”, 1930). За своєю тематикою, проблематикою, побудовою і тональністю роман співвідносився з тим, що робив О. Хакслі у “Блазенському хороводі” (1923) і Ф. С. Фіцджеральд у “Великому Гетсбі” (1925). Роман складається з безкінечних розмов, які ведуть люди різних соціальних верств у найрізноманітніших ситуаціях, що змінюються з кінематографічною швидкістю. У цьому романі, як і в багатьох інших творах того часу, вчувається відгомін Першої світової війни, що змусила молоде покоління поглянути на своє місце в житті по-новому. І молодь протиставляє себе зовнішньо респектабельному, але насправді пустопорожньому і беззмістовному існуванню дурноверхих і лицемірних старих аристократів. Щоправда, цей протест проти “святая святих” старого світу – влади грошей – виливається в нестримне їх розтринькування в гульбищах, що врешті-решт призводить молодих аристократів до нового спустошення і розчарування.

Пояснюючи загостреність деяких ситуацій, що створювало специфічний сатиричний тон розповіді, Во писав, що дія його роману відбувається в недалекому майбутньому, коли тенденції, характерні для суспільного життя, стануть помітнішими. У суто англійській, хоггартівській, манері Во тонко відчуває грань між живим характером і карикатурою, ніколи не переступаючи її.

Наступні романи Во вибудовує за схемою, сформованою у двох перших романах: молода людина з чистими помислами входить у зіпсований, забреханий світ і стає каталізатором для процесів, які цю грань виявляють. Така колізія – герой, котрий протистоїть суспільству, – склалася ще в середньовічному крутійському романі. Але в порівнянні з цим видом роману в героя XX ст. змінився знак: тепер він не крутій, котрий обдурює всіх, а герой, котрий захищає від усіх світ високих людських цінностей. І герої Во не усвідомлюють себе при цьому героями чи трагічними особистостями, вони просто живуть у незатишному світі. Наявність героїв-протагоністів відрізняє їх від героїв романів О. Хакслі, де “всі однаково праві і однаково неправі”.

Водночас Во усвідомлює і намагається передати парадоксальність ситуації, у яку потрапили його юні герої – “втрачене покоління”, за визначенням Е. Хемінгвея, – як глибоко не осмислюй і не обурюйся ним, і не бунтуй проти нього, твої зусилля і твій біль виявляються даремними. Невипадково одним з епіграфів до роману Во взяв епізод із “Задзеркалля” Л. Керролла (1871): “Якби я була не справжня, – сказала Аліса, ладна розрюмсатися, крізь сльози, настільки все це було безглуздим, – я б не могла плакати”. – “Ти, сподіваюся, не думаєш, що це справжні сльози? – перервав її Твідлдуі вельми зневажливим тоном”. Справжні людські страждання, радощі та печалі виявляються несправжніми. Ця атмосфера романів Во готує і ж певної міри вже представляє постмодерністську втраченість та абсурдність буття.

Ця сама відчуженість сповнює і роман;; “Жменя праху” (“A Handful of Dust”, 1934 “Чорна біда” (“Black Mischief, 1932), дія якого відбуватиметься в Африці, “Сенсація”(“Scoop” 1938). У ці роки Во виступав також як журналіст, подорожуючи Африкою і Південною Америкою, Абіссинією, вже захопленою Б. Муссоліні. Во відчував неблагополуччя, що панує в світ. недарма один із героїв “Мерзенної плоті” – отець Ротшильд – ще у 1930 р. “передбачив Другу світову війну.

У 1937 р. Во одружився вдруге з кузиною першої дружини Лаурою Херберт і мешкав з нею спочатку в П’єр Корте, в Глостерширі, а потім у Комб Флорі в Сомерсеті, де вони виховували шістьох дітей.

У роки війни Во пішов добровольцем служити в Королівський флот, був у складі армії на Криті, потім – у Югославії. Свої воєнні враження відобразив у романах “Більше прапорів” (“Put Out More Flags”, 1942), “Перервана робота” (“Work Suspended”, 1942), “Повернення у Брайдсхед” (1945), створеній після війни трилогії “Шпага честі” (“Swoid of Honour”, 1965), яка виходила друком частинами і складається з романів “Чоловіки при зброї” (“Men at Arms, 1952”) “Офіцери та джентльмени” (“Officers and Gentlemen”, 1955) і “Беззастережна капітуляція” (“Unconditional Surrender”. 1961). У цих романах Во продовжував змальовувати героїв-одиночок, які знемагають у світі. якого не можуть прийняти, а всі намагання протистояти цьому світові призводять їх лише до самотності. Щоправда, у цій самотності, хай нещасливій, вони прагнуть вести цілком гідне існування. І опорою їм стає рукотворна краса: стародавня архітектура чи декоративні гроти, які слугують для них знаками-підтвердженнями того, що вони аж ніяк не самотні у своєму прагненні до краси, гармонії та досконалості.

У “Поверненні у Брайдсхед”, над яким Во працював у 1944 р. після поранення, він показав драму молодого чоловіка Чарлза Райдера, який намагався відшукати вірну дружбу, прагнув любові, але люди, що зустрічалися на його шляху, недалекі і зовсім не самовіддані, їм нічим відповісти на щирі і сильні почуття героя. Во показує, наскільки втрачають і обкрадають себе аристократи, приносячи в жертву живі людські почуття заради умовностей і гаданої респектабельності. Він доводить, що подібна бундючність не лише нерозумна, а й несе у світ холод і зло. Мисляча і чутлива людина в цьому світі. переконує Во, приречена на те, щоб стати циніком. Про власні розчарування можна говорити лише іронічно. Тон розповіді визначає підзаголовок роману: “Святі і богохульні спогади піхотного капітана Чарлза Райдера”, і розпочинається вона із зізнання героя: “Тут померла любов поміж мною та армією”.

У 1948 р. з’явилася повість Во “Незабутня” (“The Loved One”) з підзаголовком “Англо-американська трагедія”. У цій повісті В. вийшов на одну з найскандальніших і, на перший погляд, огидних ліній у розвитку постмодернізму – некроестетику. Але слід визнати, що змалювання мертвого тіла в постмодерністській традиції – це доведена до логічного завершення теза про велич людського духу і безмежність пізнання: якщо ти безстрашна і непогамовна на шляху пізнання людина, зумій, подолавши страх і неприязнь, вдивитися у найнеприродніше – бездушне людське тіло, у те, що з ним відбувається. Ця лінія розвитку постмодерністської думки за своїм спрямуванням протилежна іншій, що намагається прослідкувати життя душі, яка покидає тіло. Погляд Во на цю сферу існування виявляється прискіпливішим і проникливішим, глибшим і відважнішим, аніж погляд О. Хакслі. Обидва вони змалювали пишні, доглянуті кладовища, прикрашені чудовими пам’ятниками і статуями. Але О. Хакслі зробив це, щоб підкреслити страх перед смертю свого героя, а Во, щоб показати, як поєднані смерть, індустрія і бізнес, як почуваються люди, котрі обслуговують ці зв’язки.

Підзаголовок повісті “Англо-американська трагедія” передбачає іронічність тону всієї розповіді і звучить як пародійний. І в цій заданій автором тональності аж ніяк не сприймається трагічно загибель героїні, мало що здатної зрозуміти, яка приймає за твори свого залицяльника вірші, котрі той переписує з хрестоматії. її самогубство – фарс, пародія на трагедію, яку може переживати людина. Але воно й звинувачення інтелектуалам, які претендують на розуміння того, що навколо них відбувається, але не здатних ані бачити, ні оцінити страждань людини, котра є поряд, ані передбачити, ні попередити трагічний крок, який справді трагічний, якщо поглянути на ситуацію зсередини.

У романі “Випробування Гілберта Пінфолда” (“The Ordeal of Gilbert Pinfold”, 1957) Во з не меншою іронією і навіть сарказмом зміг подивитися збоку на самого себе. Він створив образ 50-річного знаменитого католика-романіста, опасистого випиваки, котрий страждає від безсоння, нудьги та відрази до навколишнього життя, котрий подається в круїз на Цейлон, щоби звільнитися від прогресуючих галюцинацій, але зазнає нового наслання, уявляючи себе то гомосексуалістом, то євреєм, то фашистом, то кар’єристом. У цьому романі перетинаються різноманітні простори, світи та реальності.

Таким самим холодним спостерігачем щодо себе самого Во постає на сторінках щоденників, опублікованих в 1976 p., через десять років після смерті письменника М. Дев’ї.

Є. Чорноземова



1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...


ВО, Івлін Артур

Categories: Біографії

Links