Внутрішня духовність людини в романах Толстого й Достоєвського

Толстой і Достоєвський зближаються у своєму розумінні багатошарове психології людської особистості, причому її внутрішнім ядром, як уже говорилося вище, вони вважали вільну духовність, що проявляється як внутрішній голос совісті. Саме тому моральні спонукання часто залишаються на рівні відчуття або почуття й зміст духовної еволюції героїв-персонажів зводиться до усвідомлення внутрішнього змісту як своєї життєвої програми. Внутрішня духовність людини виявляється письменниками шляхом зображення складних зчеплень свідомого й несвідомого в переживаннях і поводженні літературного героя

У романах Достоєвського внутрішній соціально-психологічний конфлікт особистості припускає розбіжність і навіть боротьба свідомих її устремлінь і до кінця ще не усвідомленого морального почуття. Саме свідомі устремління, приобретя форму теорії, наприклад у Раскольникова, стають пристрастю, непереборним потягом до руйнування й падіння, гордим звеличуванням свого “я”. Тому, коли літературний герой після болісної виснажливої боротьби готовий до морального відродження, ця пристрасть до самоствердження, підкріплена теорією, звертається в підсвідому силу і якось проявляється в поводженні, робить його своїм слухняним рабом, бездушним механізмом. Саме таким рабом став Розкольників напередодні й у момент злочину

Достоєвський, уважає М. Бахтин, здійснює діалогічне відношення до свого героя: “Слово автора про героя організовано в романах Достоєвського, як з л у про присутньому, що чує його (автора) і здатному йому відповісти”18. Саме це положення вченого викликає найбільший сумнів: адже слово автора стосується й таких відчуттів героя, таких внутрішніх рухів, які не є предметом його свідомості, і тому герой у цьому випадку не в змозі відповісти на авторське слово. Стихія ірраціональних сил у людині не має адекватного вираження в його слові, а проривається мимоволі в поводженні, у жестах, мімічних змінах, мимовільних, некерованих. Глибинні шари психіки, неусвідомлені героєм і тому не виражені його словом, стають об’єктом авторського розуміння й зображення. “Значеннєвий надлишок”, властивий, на думку М. Бахтина, тільки авторам “монологічного” роману, свойствен, і Достоєвському, творцеві “поліфонічного роману”.

Говорячи, що Достоєвський “все вводить у кругозір самого героя”, М. Бахтин як би не зауважує, що, крім свідомого центра – ідеї, є ще підсвідоме життя. Теоретичні побудови героя, що розкриваються в діалогічних спілкуваннях з іншими, не вичерпують, однак, усього “складу” його особистості. Теорія героя, пов’язана з підсвідомим потягом до “руйнування” і “самозапереченню”, вступає в протиріччя з найбільш глибинним ядром особистості, що розуміється письменником як духовна субстанція. Внутрішній соціально-психологічний конфлікт і є основним предметом зображення в романах Достоєвського. Причому конфлікт далеко не статичне протиставлення помилкових індивідуалістичних поглядів і частково підсвідомого морального почуття. Внутрішній конфлікт украй суперечливий і динамічний, тому що свідомість не відділена від несвідомого непрохідною стіною, у свою чергу, свідоме йде часом у підсвідому глибину. Достоєвськ-художник з геніальною майстерністю зумів зобразити динамічний зв’язок між обома сферами нашої свідомості

Достоєвський бачить героя-персонажа в єдності свідомих і несвідомих проявів, у складних зчепленнях цих двох сфер свідомості, їхнього динамічного зв’язку, і тому слово письменника про героя полновеснее, объективнее, достовірніше. Тому герої Достоєвського – не тільки суб’єкти власного, безпосередньо значущого слова, але й об’єкти авторського осмислення й аналізу

Діалектичні процеси щиросердечного життя Достоєвському вдалося показати по-своєму, не по-толстовски. Товстої зображував плин психологічного процесу, найбільш хиткі зв’язки й відносини дрібних часток щиросердечного життя, їхні вигадливі зчеплення й перетворення, нещадним аналізом добирався до останніх глибин особистості, чітко виявляючи найперші прояви внутрішньої свідомості, ще найбільш дифузійні, словом, “діалектикові душі

Достоєвський же своїми засобами зображував боротьбу протилежних початків в особистості героя: світла й тьми, індивідуалістичних свавільних домагань і прихованого протес-га морального почуття. Людина дається в стані хаосу, руйнування, заперечення, але найчастіше й з перспективою майбутнього відновлення. Ірраціональні стихії опановують людиною всупереч його совісті, миттєво прокидаються в ньому й ведуть до руйнування, до самозаперечення. Але, дійшовши до останньої риси, людина все-таки виявляє первозданну духовність і також стрімко віддається “покаянню”.

Достоєвський шукає в людині той абсолютний, первинний початок, що протистоїть вихру його порочних страстей і служить станом “воскресіння” і братнього єднання із собі подібними. От чому письменника тягне до “глибин душі людської”. Він оголює загальнолюдські основи внутрішнього життя соціально-типових характерів. Психологічний аналіз визначається пошуками тієї вільної духовності, що і стане станом його “відновлення”. По думці письменника, “покаяння” виступає зовсім безперечним і самоочевидним: “…у відновлення російська людина йде із самим величезним і серйозним зусиллям і на негативний колишній рух своє дивиться із презирством до самого себе…”.

М. Бахтину вдалося розкрити саму основну, домінуючу особливість психологічної майстерності Достоєвського: поліфонізм роману позначився у твердженні чужого “я”, у внутрішній самостійності героїв: вони “не тільки об’єкти авторського слова, але й суб’єкти власного, безпосередньо значущого слова”. Достоєвський умів об’єктивно художньо побачити й показати героя як іншу, як чужу особистість, не зливаючи з нею свого голосу, не роблячи її простим об’єктом авторської свідомості. Всі стійкі, об’єктивні якості героя, зокрема соціальна типовість “стає об’єктом рефлексії… його самосвідомості; предметом же авторського бачення й зображення виявляється. сама функція цієї самосвідомості”.

Письменник відмовився “перетворювати живої людини в безмовний об’єкт заочного завершального пізнання”. Герої Достоєвського “відчувають свою внутрішню незавершеність, свою здатність як би зсередини перерости й зробити неправдою будь-яке завершальне їхнє визначення. Поки людина жива, він живе тим, що ще не завершено й ще не сказав свого останнього слова”. Достоєвський – супротивник зовнішніх стійких визначень людини, що узагальнюють психологічних характеристик, тому що він зображує героя на порозі останніх рішень, у момент кризи, як величину, що не збігається сама із собою. У ньому є щось внутрішньо незавершене, і тому він має у своєму розпорядженні можливість вийти за межі своєї соціальної типовості й тим спростувати всяке завершальне визначення себе

Внутрішня духовність людини в романах Толстого й Достоєвського