Вірш М. Ю. Лермонтова “Молитва”


Вірш Лермонтова, написане вже наприкінці творчого шляху в 1839 році, названо “Молитва”. Може здатися дивним таку назву: молитва-це проникливе звернення до Бога віруючої людини, це століттями освячена традиція християнства. Молитви, які читають віруючі люди в церкві і вдома, створювали в давнину християнські подвижники, визнані потім святими людьми, батьками церкви. Звичайно, кожна віруюча людина може звернутися з молитвою до Бога, знайшовши в своєму серці, в своїй душі потрібні слова – але такі слова не вимовляються перед іншими людьми, а тим більше не з’являються у пресі.

Але в літературі все ж є приклади того, як молитва стає визначенням особливого жанру вірша, що зберігає основні риси православної молитви. Зазвичай такі вірші належать перу глибоко віруючих поетів, таких, як І. С. Нікітін, А. К. Толстой, К. Р. (Костянтин Романов). Але можна ля віднести Лермонтова до таких поетам?

На перший погляд, ця думка виглядає абсурдною. Адже з ім’ям Лермонтова тісно пов’язаний демонічний мотив у поезії, над поемою “Демон” він працював майже все своє життя: розпочато вона була в 1829 році, а останній варіант закінчений лише в 1839 році-і це восьма редакція! У лермонтовською ліриці багато віршів, присвячених демону і пов’язаних із цим образом. Можна сказати, що поет все життя прожив під страшним поглядом цього похмурого духу зла. Про демонізм


самого Лермонтова говорили багато його сучасників, саме таким “занепалим ангелом” вважав його Вл. Соловйов. Цілком ймовірно, що у всіх цих висловлюваннях є деяке перебільшення, частка художньої фантазії. Але цілком очевидно, що російська романтик Лермонтов в цьому відношенні продовжує традиції західноєвропейського романтизму, перш за все Байрона, для якого богоборчий і демонічний мотиви були дуже характерні.

Вплив Байрона, безсумнівно, позначилося як у романтичному пафосі, стилі, гак і в ідейній основі лермонтовською поезії, особливо ранньою. Але все ж Лермонтов був правий, коли стверджував:

Ні, я не Байрон, я інший,
Ще невідомий обранець,
Як він, гнаний світом мандрівник,
Але тільки з руською душею.

Чи не ця “російська душа” надихнула Лермонтова на створення такого проникливого вірша, як “Молитва” 1839? Чи не вона наповнила його тієї неповторної щемливої і в той же час заспокійливою інтонацією, яка так схожа справжньої молитві російської людини? Слова його, подібно молитві в російській церкві, ллються з самого серця поета і звучать, як спів:

У важку хвилину життя
Тісниться ль в серце смуток.
Одну молитву дивну
Тверджу я напам’ять.

Історик Ключевський, який написав статтю про творчість Лермонтова під назвою “Смуток”, доводить у ній, що за своєю ритміці, загальному інтонаційному малюнку пізня лірика Лермонтова дійсно наближається до народної першооснові. Її ведучий тон Ключевський називає “смуток-туга” і бачить у Лермонтову основоположника того нового світовідчуття, відбитого в поезії, яке поєднало в собі романтичні і народно-православні основи.

Але як же тоді бути з лермонтовським Демоном? “І гордий демон не відстане, поки живу я, від мене” – так думав юний поет. Але минув час, і в 1839 року Лермонтов з ним “розправився – віршами”. Тепер він вільний і відкритий для “святої красу” “слів живих”. Це дуже важливі для розуміння загального змісту вірша епітети. Адже слово, освітлене “силою благодатній”, володіє дивовижними можливостями: як крапля дощу в пустелі оживляє паросток, воно, падаючи навіть в саму черству, омертвілу душу, відроджує її, приносить їй заспокоєння, знімає тяжкий тягар сумнівів:

З душі як тягар скотиться,
Сумнів далеко –
І віриться, і бідкається,
І так легко, легко

Цю дивовижну легкість душі, очищеної сльозами покаяння, Лермонтов зміг осягнути тільки в кінці свого життєвого шляху. Що заважало йому? Демон сумніви-він тепер вигнаний: “З душі як тягар котиться / Сумнів далеко.. “
Смуток, яка раніше була схожа розпачу, бо поет не вірив у можливість існування благодаті в світі? Так, і це було. І тоді зовсім інші звуки були в його “Молитві” 1829 року:

Не звинувачуй мене, Всесильний,
І не карай мене, благаю,
… … … … … … … … … … …
За те, що рідко в душу входить
Живих слів твоїх струмінь.
… … … … … … … … … … …
За те, що світ земний мені тісний,
До тебе ж проникнути я боюся,
І часто звуком грішних пісень
Я, Боже, не тобі молюся.

То чи справді були “грішні пісні”, але поетові було дано сказати і інше слово, звернене в “Молитві” 1837 року до “теплої заступниці світу холодного”. Це слово поки що не про себе, “не про порятунок, не перед битвою, / Не з вдячністю иль покаянням”. За свою “душу пустельну” поет ще боїться вимовити слова благання, зверненою до Бога, але він просить Богоматір бути небесною покровителькою “діви невинної” Як це вже схоже на віру російського народу, “за одного своя” страждає і молиться. І як точно вгадано Лермонтовим, що завжди жило в душі слов’янських народів; заступництво у важку хвилину життя “треба шукати у тієї, яка розуміє всі людські страждання – у Божої Матері.
А до кого звернена “Молитва” 1839? Лермонтов не говорить про це, ми не знаємо, що це за “молитва дивовижна”, про що вона. Та й не так важливо, щоб це почули ми, – адже поет звертає молитву до Небес, де він вже знайшов здатність “бачити Бога” Головне, щоб ми почули “благодатну силу”, “співзвуччя” цих “слів живих”, перейнялися ними, як сам поет, відчули, нехай і незрозумілу, але “святу принадність” цих звуків. І тоді для нас теж відкриється те дивний стан, яке так точно висловив поет:

І віриться, і бідкається,
І так легко, легко.



1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...


Вірш М. Ю. Лермонтова “Молитва”

Categories: Твори з української літератури

Links