Вірш А. С. Пушкіна “Село”

Щоб відпочити від суєт столичного життя, що дуже незабаром стала обтяжувати поета, “на лоні мирної тиші”, Пушкін улітку 1819 року їде в Михайловское, родовий маєток своїх батьків. Природу, до тиші якої так прагнув поет, у Михайлівськім він знайшов, але віддаватися на її лоні спокою, розслабитися він не зміг, тому що дуже гостро відчув тут, у Михайлівськім, і інше: жорстокість поміщицької сваволі й тягар неволі кріпосного народу. Побачене Пушкін втілив у вірші “Село”, у ній – всі його думки й почуття.

Вірш складається із двох частин. Тема й настрій першої частини різко відрізняється від Теми й настрою другий, але, незважаючи на це, частини тісно зв’язані між собою. Їх ріднить і поєднує закладена у вірші ідея.

Починається вірш описом мирного сільського життя. Від цих рядків віє тишею, спокоєм і прохолоддю:

Привітаю тебе, пустельний куточок,

Притулок спокою, праць і вдохновенья,

Де ллється днів моїх невидимий потік

На лоні щастя й забвенья!

З любов’ю й дуже докладно передає поет навколишній його пейзаж Михайлівського, нічого не вислизає від його допитливого погляду:

..люблю цей темний сад

З його прохолоддю й квітами,

Цей луг, заставлений запашними скиртами,

Де світлі струмки в чагарниках шумлять;

Скрізь переді мною рухливі картини:

Тут бачу двох озер блакитні рівнини,

Де вітрило рибалки

біліє іноді,

За ними ряд пагорбів і ниви смугасті,

Удалині розсипані хати,

На вологих берегах череди, що бродять,

Клуні димні й млини крилаті;

Скрізь сліди достатку й праці…

Перші дні в Михайлівський Пушкіна, відпочиваючи від всіх стомлюючих умовностей міського побуту, із захватом насолоджується знайденою волею. Тут же міркує юний поет над навколишньою його дійсністю й над змістом свого існування. Але поступово око його починають “різати” вузькі смужки полів, обшарпанные хати селян, голодні очі селянських дітей. З геніальною прозорливістю поета за зовнішнім спокоєм і благополуччям Пушкін бачить і іншу сторону сільського життя. І це побачене до глибини душі обурює його чуйне на всяку несправедливість серце. Так народжується друга частина вірша:

Але думка жахлива тут душу затьмарює:

Серед квітучих нив і гір

Друг людства сумно зауважує

Скрізь неуцтва вбивча ганьба.

Не бачачи сліз, не внемля стогону,

На пагубу людей вибране долею,

Тут барство дике, без почуття, без закону,

Привласнило собі насильницькою лозою

И праця, і власність, і час хлібороба.

Склонясь на далекий плуг, покорствуя бичам,

Тут рабство худе тягнеться по браздам

Невблаганного власника.

У цій частині вірша тон авторського мовлення різко міняється. У словах поета – гнів і обурення. Пушкіна люто викриває й засуджує панське насильство над працею кріпосного народу. Тим більше це обурює поета, що зовсім недавно цей так, що бідує тепер народ, приніс його країні перемогу у Вітчизняній війні 1812 року.

Пушкін страждає, що він нічого не може зробити для знедоленого й пригнобленого народу за допомогою своєї ліри, ще замисленої й безтурботної по-юношески. Поет дорікає себе за “марний жар” своїх колишніх віршів:

ПРО, якщо б голос мій умів серця тривожити!

Почто в груди моєї горить марний жар,

И не даний мені долею витійства грізний дарунок?

У заключних рядках вірш – роздум автора. І ще, мені здається, сумніву щодо того, чи перетворить коли-небудь мир, чи впадуть коли-небудь окови рабства, чи стане народ вільним:

Побачу ль, про друзі, народ непригноблений

И рабство, занепале по манію пануючи,

И над батьківщиною волі освіченої

ЧиЗійде нарешті прекрасна зоря?


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...

Вірш А. С. Пушкіна “Село”

Categories: Нові твори

Links