Віра в щасливе майбутнє України (за віршем “Заповіт”)


“Заповіт” – один з найпоетичніших маніфестів гуманізму, Цей вірш – неповторне поетичне звернення Кобзаря до сучасників та наступних поколінь.

Поет роздумує над долею рідної України, яка хвилює його найбільше. Він ніби забув про особистий мотив, яким розпочав вірш, смерть для нього не Страшна.

Тарас Григорович Шевченко мріє про те, щоб Дніпро поніс у “синє море кров ворожу”:

І лани, і гори –

Все покину і полину

До самого Бога

Молитися…

Великий Кобзар говорить про уявний пам’ятник для себе, яким має стати степова могила, де він просить себе поховати. Цей пам’ятник повинен бути дуже високим, щоб поет завжди бачив сивий Дніпро, всю Україну. Проте Шевченко не оцінює свою творчість, не шукає в ній того, що може принести йому славу прийдешніх поколінь.

Поета цілком задовольняє те, що в майбутньому – “в сім’ї вольній, новій” – його згадають “незлим, тихим словом”. Найбільший його заповіт нащадкам – це порвати кайдани, вибороти волю. В останніх строфах думка спрямована до суспільних подій, звучить заклик до повстання:

Поховайте та вставайте,

Кайдани порвіте

І вражою злою кров’ю

Волю окропіте.

Усі помисли й тривоги Тараса Шевченка пов’язані з прийдешньою долею народу. Бачити український народ вільним, незалежним – це основне його бажання, головна мрія життя.

Любов


до рідної України в поезії Тараса Шевченка (за віршами “І виріс я на чужині…”, “Сонце заходить, гори чорніють…”)

Відбуваючи покарання на засланні, криючись від наглядачів, написав Тарас Шевченко хвилюючий вірш “І виріс я на чужині…”, в якому згадує свою поїздку в Україну, у своє рідне село. У тому “найкращому” селі, в таких дорогих серцю місцях він побачив пригнічений народ, що стогнав у неволі:

У тім хорошому селі

Чорніше чорної землі

Блукають люди; повсихали

Сади зелені…

Цей сумний пейзаж глибоко вразив поета, викликав у нього гострий біль і осуд. Поет вважає, що є один шлях до здійснення заповітної мрії трудящих – шлях розправи з гнобителями народу, щоб “не осталось сліду панського”. Кожний рядок вірша пробуджував свідомість народу, розпалював у ньому ненависть до гнобителів і закликав до боротьби з панами.

У поезії “Сонце заходить, гори чорніють…” Шевченко передав глибокі почуття, викликані розлукою з рідним краєм і важкими умовами солдатського життя. Мас чарує прекрасна картина вечора, який змінюється ніччю, і на небі з’являються зірки:

Сонце заходить, гори чорніють.

Пташечка тихне, поле німіє.

Ці картини природи глибоко хвилюють поета, викликають у нього найрізноманітніші почуття, пробуджують любов до рідних місць, з якими його розлучено. І він уже “серцем лине в темний садочок на Україну”. І тоді “ніби серце одпочиває” від цих спогадів. Вечірня зоря викликає у поета такий біль і печаль, що навіть “сльози кануть”.

Любов до рідного народу допомагала Шевченкові долати всі труднощі та перешкоди. Його карали, не дозволяли жити в Україні, забороняли писати і малювати, але він не облишав мрії про відродження Вітчизни, про її щастя, свободу.



1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...


Віра в щасливе майбутнє України (за віршем “Заповіт”)

Categories: Твори з української літератури

Links