ВІНЬЇ, Альфред Віктор де

(1797 – 1863)

ВІНЬЇ, Альфред Віктор де (Vigny, Alfred Victor de – 27.03.1797, Лош, депар. Ендр і Луара – 17.09.1863, Париж) – французький письменник, член Французької академії.

Перша поетична збірка Віньї, нейтрально названа “Поемами” (“Poemes”), з’явилася 1822 p., через два роки після “Поетичних медитацій” Ламартіна. Вона знаменувала прихід у французьку літературу ще одного видатного поета-романтика, аж поета зовсім іншого, який ніс із собою інші теми й мотиви, інші жанрово-стильові форми та започатковував інші тенденції в її розвитку.

Життя і творчість Віньї позначені драматизмом, непросто складалася і його посмертна літературна доля. Нащадок старовинного аристократичного роду, що мав графський титул, Віньї постійно перебував у незлагоді з епохою чи, точніше з епохами, в які йому довелося жити й творити. За ним закріпилася репутація представника “аристократичного романтизму”, проте факти біографії і творчість Віньї не підтверджують цієї репутації, а, навпаки, суперечать їй. Як слушно зауважив один із дослідників, в літературі Віньї був не графом, а поетом, і звідси, додамо, “нестандартність” його світосприйняття та поведінки, що не вкладаються в соціологічні схеми.

Майбутній поет після закінчення ліцею готувався до вступу у Політехнічну школу, яка випускала офіцерів, коли до влади повернулись Бурбони. Виконуючи вимоги сім’ї

та дотримуючись звичаїв предків, 17-річний граф Альфред де Віньї вже без будь-якого конкурсу та спеціальної військової підготовки отримав звання молодшого лейтенанта, згодом вступив в елітний кавалерійський полк. У 1825 році, прослуживши вже і у гвардії, і в піхоті, Віньї оженився, взяв відпустку (а через два роки і назовсім пішов у відставку) і оселився в Парижі, щоб цілком віддатися літературній праці. Останні 25 років свого життя Віньї провів у маєтку в Meн-Жіро.

Становлення й перший етап творчості Віньї вибувалися в період Реставрації, в поновленій дворянській монархії Бурбонів. Віньї виявив критичне ставлення до Реставрації (в його поезії домінують мотиви самотності, відчуженості від реальності, песимізм) і співчутливий інтерес до революції 1830 р. Проте буржуазна Липнева монархія стала для нього ще більш неприйнятною, згадані мотиви посилилися в його творчості, та й сама ця творчість після 1835 р. різко пішла на спад. Він продовжував писати, але не так інтенсивно, як раніше, лише час від часу друкуючи поезії та поеми і все більше замикаючись у самотності. Рання, та й не тільки рання, поезія Віньї – поезія медитаційна, поезія самозаглиблення і роздумів. Свої думки та переживання поет об’єктивізує, вдається до епічних і драматичних сюжетів, до ролевих ліричних героїв. Власну заслугу перед французькою літературою він бачив у тому, що “першим запровадив композиції такого типу, які подають філософські думки в епічних або драматичних формах”. У цьому він спирався на здобутки інших західних літератур, що було помічено критикою, яка заговорила про “зовнішні джерела натхнення Віньї”. Так, після виходу книги “Античні та сучасні поеми” “Poemes antiques et modernes”, 1826), в основу якої покладена збірка 1822 p., Ш.-О. Сент-Бев писав: “Якщо добре їх пошукати, то це Біблія, Гомер, побачений очима Андре Шеньє, Данте, можливо, Мільтон, Клопшток, Оссіан, той же Томас Мур, але все це збиралося крапля за краплею і вилилося в концентровану, витончену та потужну структуру”.

Відчуженість від середовища, горда самота, загальний безвідрадний погляд на долю людини та людства, культ стоїчного страждання, світова скорбота, – все це звучить у Віньї голосніше й виразніше, ніж у будь-кого з французьких романтиків:

Покинь розумувать у марному свавіллі,

Будь мужнім завсігди в стоїчній простоті,

Без нарікань і скарг, як я, в своїм житті.

Благають і тремтять лиш боягузи ниці.

Злигоднів не цурайсь, твердий будь,

Наче з криці,

З недолею змагайсь, як вся рідня моя,

Страждай без скарг, борись і мовчки вмри,

Як я.

(Пер. М. Терещенка)

У цих заключних рядках знаменитої пізньої поеми Віньї “Смерть вовка” (1843) виражено символ віри, якого поет дотримувався все життя, і водночас це один із наскрізних мотивів його поезії.

Збірка “Античні та сучасні поеми” відкривається “Містичною книгою” – триптихом, що складеться з “Мойсея”, “Елоа” і “Потопу”, поем на біблійні сюжети. Віньї теж був властивий романтичний титанізм, і в триптиху він творить титанічні образи героїв, які в гордій і трагічній самотності високо підносяться над світом та людьми. Так, у поемі “Мойсей” змальовано величний образ біблійного народного вождя й пророка, наділеного незвичайною духовною силою. Але ця обраність не тільки підносить Мойсея над людьми, а й прирікає його на вічний холод самотності; і в монолозі, зверненому до Бога, він скаржиться на цей холод і просить “забуття у могильному сні”, щоб звільнитися від нього.

До найвідоміших поетичних творів Віньї належить поема “Елоа” на сюжет про “грішного ангела”, поширений у романтичній літературі (“Падіння ангела” А. де Ламартіна, “Кінець Сатани” В. Гюго, “Любов ангелів” Т. Мура, “Демон” М. Лєрмонтова, почасти “Каїн” Дж. Н. Г. Байрона тощо). Поміж згаданих творів поема Віньї найбільше перегукується з лермонтовським “Демоном”. У ній ангел Елоа, народжена зі сльози Христа, спускається в пекло до Сатани, сподіваючись врятувати його своїм коханням, але ця любов виявляється для неї згубною. Віньї створив у поемі титанічний образ Сатани, який у тотальній байдужості до світу творить зло, сам того не усвідомлюючи. Читачів вразили також “космічні пейзажі” поеми, не лише їхня неосяжність, а й колористичне багатство й тонке нюансування. “Тільки він, – захоплено писав Т. Готьє, – володіє цим перламутрово-сірим кольором, цим кораловим відсвічуванням, цими опаловими прозоростями, цією синявою місячного сяйва, що на тлі божественного білого світла стає нематеріальною”.

Мотиви та настрої, що визначились у перших поетичних збірках Віньї, залишаються домінуючими і в його пізній поезії, у збірці “Долі” (“Les destinees”), що вийшла посмертно. Збірка відкривається однойменною поемою, в якій звучить мотив всесилля і всевладдя долі, яка набирає обрисів античного фатуму. “З першого дня творіння // Тяжка й могутня ступня долі // Опускається на кожну голову й кожне діяння”, – такий урочистий і похмурий зачин цієї поеми, написаної “дантівським розміром”, терцинами. Ще масштабніше і трагічніше звучать у цій збірці ідеї самотності у світі людини, відкинутої і природою, і Богом.

Мотив відірваності людини від природи звучить уже в поезії В. 20-х років, але концентрованого похмуро-патетичного виразу досяг він у його пізній поезії, зокрема в поемі “Хатина пастуха. До Єви”. Тут “людському балагану” з його суєтністю і марнославством протиставлена природа – велична, прекрасна і водночас тотально байдужа до “комедії людської”, сповнена “льодового презирства” до неї. У цій поемі природа звертається до людей з такими безжальними словами: “Ви матір’ю звете, а я для вас – могила. // Не, знаю тих, кого я вже згубила, // Не чую, хто хвалу співає в тьмі часу”.

Але людина виявляється у Віньї відірваною не тільки від природи, а й від Бога. Ідея покину-тості людини Богом у Віньї прозвучала найбільш голосно й трагічно, зокрема в поемі “Оливкова гора”(1839). У ній Христос на Оливковій горі (Гетсиманський сад), охоплений страхом близьких смертних мук, молить Бога-Отця відкрити таємниці людського буття, життя та смерті, добра та зла, але “Даремно тричі він волав: // “Мій Боже!” У відповідь лиш вітер завивав”.

Однак слід сказати, що не всі поеми з останньої збірки Віньї сповнені такого песимізму та стоїчної скорботи. У деяких із них поет кидає й промінь надії, зокрема в поемах “Пляшка в морі” та “Світлий дух”, які є своєрідним заповітом наступним поколінням. У них він висловлює надію на майбутній тріумф людської думки та духу, гарантами якого виступають мислителі та поети.

Альфред де Віньї був не тільки поетом, а й прозаїком та драматургом. До речі, широковідомим у себе на батьківщині та за її межами він став завдяки своєму першому прозовому твору – історичному роману “Сен-Map”(“Cinq-Mars”, 1826), який з’явився того самого року, що й збірка “Античні та сучасні поеми”.

У своєму романі письменник звернувся до однієї з переломних епох французької історії, до 1-ої пол. XVII ст., коли всесильний міністр короля Луї XIII кардинал Рішельє перетворював Францію в абсолютну монархію, ламаючи опір феодальної аристократії. В основу роману покладена історична подія, що розігралася в 1642-1643 pp., – аристократична змова проти кардинала Рішельє, очолена фаворитом короля, молодим маркізом Сен-Маром. Ця змова, як і чимало попередніх, провалилася, найродовитіші її учасники вчасно вийшли з гри, а маркіз Сен-Map і його друг де Ту склали голови на ешафоті.

Центральними героями роману Віньї виступають Сен-Map і Рішельє, конфлікт між якими є визначальним, оскільки вони уособлюють різні історичні сили, різні політичні принципи й різні моралі. Проте Віньї не зводить твір до контурів головного конфлікту, як це було в класицистичній трагедії. Дотримуючись принципів історичного роману, він ставить своїм завданням змалювати життя епохи в його повноті, в його динаміці та розмаїтості, в його історичному та місцевому колориті. При цьому письменник показує, що це життя, в його, здавалося би, привільному розливі, пройняте створеною Рішельє поліцейською системою, яка є передвістям тоталітарних режимів XX ст. Всюди нишпорять агенти кардинала, поліцейські щупальця проникають в усі сфери життя – від королівського двору до міського дна.

В той день, коли в Ліоні страчують Сен-Мара, в Парижі волею автора зустрічаються Мільтон і Корнель, і майбутній секретар Кромвеля питає: “Чи не хоче Рішельє, підкопуючись під основи вашої монархії, створити в майбутньому республіку?”, на що автор “Сіда” відповідає: “Він не знає, що творить”. Тут Корнель висловлює думку автора роману, який вважав, що своєю діяльністю Рішельє готував революцію кінця XVIII ст. і, що найгірше, диктатури Робесп’єра та Наполеона.

У концепції роману “Сен-Map” важлива, якщо не визначальна, роль відводиться моральному фактору, що загалом характерно для тогочасної історіографії і для історичного роман> Прикладаючи моральні виміри до історії, Віньї засуджує Рішельє та його політику, яка виправдовує державною необхідністю будь-яке насильство та свавілля, несправедливість і аморальність. За романом Віньї, головний злочин Рішельє полягає у тому, що він відділив політику від моралі і своїм цинічним політичним прагматизмом поклав початок “ненормальному” історичному розвитку Франції, що призвело до катастроф у майбутньому.

Але й Сен-Map не ідеальний образ, як схильні були його тлумачити адепти концепції “аристократичного романтизму” Віньї. Якщо образ Рішельє однозначно негативний, то його антагоніст Сен-Map не є однозначно позитивним Йому притаманна складність і внутрішня суперечливість, яка, до речі, й робить його живим і динамічним. Благородний юнак, вихований у кращих аристократичних традиціях, Сен-Мар приїздить у Париж, де закохується в Марію Гонзага, принцесу крові, і, щоб здолати прірву, що відділяє його від коханої, втягується у придворні інтриги та політичне життя, стає фаворитом Луї XIII й очолює змову проти Рішельє. В міру цього втягування Сен-Map все більше віддаляється від своєї моральної природи, вдається до вчинків і дій, сумнівних з морального погляду, і не зупиняється навіть пере; злочином, змовою з іспанцями, які мали вторгнутися у Францію і прийти на допомогу заколотникам. Якоюсь мірою Віньї виправдовує героя його коханням до принцеси Марії, але цим не знімається його трагічна провина, яка дедалі посилюється і, зрештою, приводить героя до загибелі. Наприкінці роману відчуттям цієї провини проймається й Сен-Map, цим зумовлена його рішення відмовитися від порятунку та прийняти смерть.

Наступним прозовим твором Віньї був “Стелло” (“Stello”, 1832), роман, що складається з трьох повістей, об’єднаних спільністю задуму та ідейної концепції. Оскільки він має ще сюжетне обрамлення, одного на всі повісті оповідача й одного слухача, який час від часу вступає в дискусії з оповідачем, то це надає йому певної сюжетно-композиційної єдності й дозволяє назвати його романом чи, точніше, романом у повістях. На змістовому рівні цей твір цікавий передусім тим, що в ньому письменник порушує проблему митця та суспільства, яка глибоко хвилювала романтиків, у тому чисті й французьких.

Усі три повісті, які Чорний лікар розповіді є Стелло, це повісті про те, як різні суспільства та політичні системи занапащають поетів. А розповідають їх для того, щоб відвернути Стелло “від безглуздого прагнення віддати своє перо політичній партії”. Перша повість – розповідь про те, як поет Жільбер був знищений старим режимом”, феодально-абсолютистською монархією, друга – сумна історія англійського поета-передромантика Чаттертона, який став жертвою буржуазного суспільства, його “розумного егоїзму”, в третій ідеться про Андре Шеньє, відправленого на Гільйотину якобінською диктатурою, “людьми, які обжерлися вадою і впилися кров’ю на небачених політичних оргіях”.

Як бачимо, тему “митець і суспільство” Віньї зміщує значною мірою в політичну площину схиляється до негативізму в її трактуванні. Його роман, зрештою, демонструє, що всі суспільно-політичні системи чужі й ворожі митцям та мистецтву. “Кажу вам: особистість рідко буває неправою, суспільний лад – завжди”, – заявляє він устами Чорного лікаря. На переконання письменника, конфлікт між суспільством і митцем виникає неминуче, “оскільки будь-який суспільний устрій заснований на сміхотворній брехні, а мистецтво може бути прекрасним тільки тоді, коли воно народжується із найглибшої внутрішньої правдивості”. Завершується роман “Рецептом Чорного лікаря” на предмет того, “як відділити життя політичне від життя поетичного” і як митцеві “самотньо і священно виконувати своє призначення”.

Ще одним значним прозовим твором Віньї є “Неволя і велич солдата” (“Servitude et grandeur militares”, 1835), який за формою є теж романом-триптихом, але з більш ослабленими внутрішніми зв’язками між трьома повістями. Провідним мотивом цього твору є мотив трагізму долі солдатів-вояків, яких правителі використовують у своїх політичних іграх, що переростають у криваві війни. Скоряючись військовому обов’язку, вони змушені вбивати, протиприродно вбивати за наказом, але кожне таке вбивство лягає тягарем на серце та моральне сумління.

До сюжету повісті з роману-триптиху “Стелло” письменник повернувся у драмі “Чаттертон” (“Chatterton”, 1835), яка є його кращим і найвідомішим твором у драматичних жанрах. Загалом же на ниві драматургії він створив ще й історичну драму “Дружина маршала Д’Анкра”, яка тяжіє до трагедійного полюса, і комедію “Відбулася переполохом”. Крім того, в другій половині 20-х років він переклав французькою мовою шекспірівські “Ромео і Джульетту”, “Венеціанського купця” й “Отелло” з рідкісною для доби романтизму близькістю до оригіналу.

Повернення Віньї до сюжету “Чаттертона” пояснюється передусім тим, що тема долі митця в буржуазному суспільстві була цілком сучасною і найактуальнішою. У драмі гостро поставлене питання про неможливість існування поета в середовищі, де панують меркантилізм та бездуховність, і наголошується на його непотрібності та приреченості у цьому середовищі. “Я хотів показати, – писав Віньї про цю свою драму, – духовність, яка задихається в матеріалістичному суспільстві, в такому суспільстві, де жадібний ділок експлуатує розум і труд. Чаттертон – символ поета, Белл і Бекфорд уособлюють буржуазію, яка цінує лише промислову діяльність та гроші”. Тут дається взнаки певний вплив сенсімонізму, до якого Віньї виявляв інтерес у період Липневої монархії.

Драматизм долі Чаттертона в тому, що він не може порозумітися з суспільством, в якому живе, у них різні системи цінностей і різні мовні коди. “Хай навіть ваші вірші чудові, – заявляє йому Бекфорд, – але кому вони потрібні? Кому, питаю я вас?” Містер Бекфорд по-своєму щирий, принаймні він цілком упевнений, що вірші Чаттертона (й поезія взагалі) не мають справжньої вартості і є ніби забавою. Бекфорд не є якимось виплодом пекла, він на свій лад співчуває Чаттертону і навіть готовий допомогти йому заробити, але їх розділяє глуха стіна непорозуміння. У цій драмі йдеться не про опозицію митця суспільству взагалі, як у романі “Стелло”, а про його опозицію конкретному суспільству, що базується на владі грошей та утилітарних цінностях.

Українською мовою окремі твори Віньї переклали В. Щурат і М. Терещенко.

Д. Наливайко

1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...
ВІНЬЇ, Альфред Віктор де