Винниченко Володимир Кирилович Хто ворог?


Ранок. Сонце, підкрадаючись обережно, одним оком визирає з-за далекого ліска й мов огляда, чи все на місці.

Але все, як і вчора було. Так само внизу, оперезаний Дніпром, ліниво лежить собі на широкому лузі городок; так само, пригорнувшись до нього, сміється своїми дрібними біленькими хатками село; так само широко, просторо, вільно.

Так само й тут, на вигоні, над городом, де лежать ці сірі, білі, чорні купи робітників. Тільки тепер не чути вчорашніх співів та гомону: вони всі сплять – і полтавці, й київці, й орловці, й могильовці, дівчата, хлопці і старі. І так само, як і вчора, “кацапи” лежать окремо від “хахлів”.

Холодно. Трава сива, тіні довгі. Незграбні купи, розкидані по вигону, прикриті то білими ряднами, то рудими свитками, не ворушаться. З-під ряден визирають тільки ноги, взуті й босі, порепані, червоні, з чорними, як підошви, п’ятами. І звичайно, хлопчачі ноги поруч з дівчачими. Іноді якісь ноги заворушаться, підведеться якась розкудовчена, сонна голова з облущеним від сонця носом та щоками, почухається і знову пірнає під рядно або свитку, підгорнувши під себе ноги.

Тихо. На Дніпрі десь далеко-далеко гуде пароход. Сонце, упевнившись, що все на місці, поважно і спокійно випливає з-за ліска. Десь хтось голосно позіхає і плюється. В одній купі заворушились і забалакали. Коло бараків, лицем до сонця, стоїть дядько і, позіхаючи та чухаючи


спину, молиться богу. Довга тінь його хитається за ним і нахиляється. Над бараком, де їдять, стелеться дим; двері до пекарні розчинені, а на порозі стоїть обшарпана собака і приязно махає хвостом.

Сонце підбивається все вище. Купи меншають, зате на вигоні стає людніше. Дехто вже снідає, дехто сидить на клунках і чухмариться. Недалечке одної купки полтавців хтось розіклав огонь; коло нього сидять поважні дядьки і, гріючи руки, балакають. Не київці, бо одягнені у все чорне та широке й балакають помалу, з павзами, з попльовуванням у вогонь, задумливо й поважно.

– Так, кажете, ви Таращанського уїзду, – помовчавши, говорить один, крутячи цигарку.

– Таращанського, – зітхає дядько в солом’яному рудому брилі, сумно дивлячись у вогонь.

– Та-а-к. – лизнувши цигарку, муркає курець. Потім бере заскарублими пальцями жарину, закурює цигарку і, пихнувши нею, каже: – А ми – Звинагородсь-кого.

– А як на врожай? – помалу повертаючи до сумного дядька голову, бовкає курців сусіда, похмурий, чорнявий чолов’яга.

– На врожай? Та врожай, хвалить бога, нічогенький. Та яке з того утишеніє, ко, ли нема на чому родити!. На долоні ж не вродить?

– А то вже так.

Мовчання. На вигоні стає дедалі людніше й шумливіше. Там, посідавши кружка коло якогось клунка, снідають; там умиваються, обхлюпуючи одне одного й регочучись; там моляться богу, з натиском прикладаючи пучки до лоба й грудей; там бігають, переплигуючи через сидячих і лежачих, лаючись та огризаючись. Вигін живе, а сонце радісно сміється до нього.

– Так-так. – спльовуючи у вогонь, зітхає курець. – Утишеніє, коли в кишені є. Чи врожай, чи неврожай, а як у кишені бряжчить, то й бог на небі добрий. Так-так. А чи й у вас була забастовка?

– Забастовка?. Та була.

– Ну?.

Сумний дядько мовчить і дивиться в вогонь; потім безнадійно посміхається й каже:

– Та що?. Побили йому яконовію, спалили скирти, а йому те й за вухом не свербить: заштраховано!

Дядьки дивляться на нього, потім сумно, безнадійно хитають головами й мовчать.

– Заштраховано? – перепитує курець. – Так-так. Мовляв, чорт вас бери, робіть собі забастовки, скільки хочете, а я собі свої гроші таки візьму. Так-так. Як то кажуть, добре чорту в дудку грати, сидячи в болоті: одну злама, другу виріже. То так і панам, 0-хо-хо-о!

Коло жвавих полтавців, як звичайно, крик, регіт, сварка.

– Та дай йому, Мотре, щоб аж за дев’ятими ворітьми гавкнув. Якого чорта чіпляється?

– Та невже? От не дав бог жабі хвоста, а то б усю траву витолочила. Скажіть, яка вона гостра!

– А така, що не тягни свитку, бо як потягну, то аж дідуньо присниться. Рудий шершень!. Устав, то й ходи собі з чортами, а до людей не чіпляйся!.

– А лови, лови! Перепиняй. Тю!

– Ачхи, білява! Почому зуби?

Коло бараків стоїть юрба й щось чи розглядає, чи слухає когось. Вона все більшає й потрохи присовується на цей кінець.

Дядьки задумливо мовчать. Ступнів за шість од них лежать “кацапи” в білих свитках, у личаках, в кольорових сорочках мало не до колін. Вони добули десь окропу і, посідавши на клунках, п’ють чай з бляшаних кухликів. Руді, веснянкуваті, попечені лиця у них серйозні, спітнілі й мовчазні.

– Так-так. – зітхає курець. – Хазяйствечко якесь маєте?

Сумний дядько зиркає на нього й посміхається:

– Та маю. в очкурі.

– Та й усього? Е! Такого хазяйства у всякого є. Бідують, значить, і у вас?

– Бідують не бідують, а мовляв, якби не “ох”, то давно б іздох.

– Так-так.

Юрба все наближається, сміючись і голосно балакаючи. Дехто з “кацапів” устав і без картуза підходить до неї.

Один з дядьків зітхає, підводиться й каже:

– Горе-море; пий його – не вип’єш.

– А не вип’єш, – охоче згоджується курець, – Не вип’єш! Багато його, того горя. Б-ба-гато. А жити треба; хоч потрошку, а треба.

– Нічого! – посміхається сумний дядько. – Аби живі, а голі будемо.

– А будемо.

І всі сумно змовкають, дивлячись у вогонь.

Юрба насовується. Серед неї видко якогось чоловіка в сукняному “кацапському” картузі з цапиною борідкою й жовтим, тоненьким носиком. Він, видко, несе щось важке в одній руці, бо схилився на один бік і посовується дуже помалу, щось викрикуючи й обертаючись до юрби.

В юрбі сміх і палкі балачки. Коло чоловіка в “кацапському” картузі йде молодий парубчак з білявим чубом, підстриженим “по-кацапському”, і з веселим, круглим, кирпатим лицем. Під пахвою йому три булки, які він обережно щохвилини оглядає.

Юрба зупиняється коло дядьків. Чоловік ставить додолу велику кошолку з булками, підніма догори якусь засмальцьовану торбинку, трусить нею і, повертаючи голову на всі боки, кричить:

– Эх! Вот игра так игра! За копейку целую булку! Целую французскую булку за копейку! Кто желает? Эх, кто желает! Ну-ка! Землячки! Ну-ка! К чайку-то булочки! А? Подходи, подходи.

– Серега! – кричить до “кацапів”, підводячись навшпиньки, кирпатий “кацапчук” з булками. – Во! Гляди!

Він підніма догори булки й показує їх Серьозі – гарному високому парубкові з сірими, твердими очима. Той швидко підводиться й підбіга до юрби.

– Вре-е? Внграл? – сміється він.

– За копейку! – хвалиться той, стріпуючи волоссям. – Грай!

– Боюсь.

Їх слухає якийсь дядько в жовтому брилі, в жилеті з салдатськими гудзиками, з іронічними, тоненькими губами.

– Не бійсь, грай, – посміхається він до Серьоги одними куточками губів, – дурням щастя.

– Как? – не розуміє Серьога, але дядько вже не дивиться на нього.

– Зх, поскорей! Есть один, еще два. Кто желает? Есть один, еще два! Ну-ка, зеленьїй картуз, подма-зывайсь. За копейку целую булку!

“Зелений картуз” спершу соромиться, потім нерішуче озирається до товариша в рудій чумарці й хита на торбу:

– Спробувать?

Руда чумарка серйозно дивиться пукатими блискучими очима на будочника й нічого не відповідає.

– Нате!. Я буду грать! – просгягаючи копійку, раптом просовується з юрби дівчина в білій хустці з карими, чистими очима. Вона трохи засоромлена й схвильована.

– Маладец девка! Есть два! Давай третьяго! Эх, давай третьяго!. Ну-ка, земляк! Выграл три, выграй еще!. Вымай копейку!

– Не-е. довольно. – крутить головою кирпатий “кацапчук”.

– Е, кацап не дурак! – басом протягує мордатий вугрюватий парубок у широкому новому брилі. – Він тільки вигравати й любить.

– А чего ж? – сміється кирпатий. – А дураки пу-щай проиграют!

– “Дурра-кі-і”, – озираючи його з ніг до голови, зневажливо протягає мордатий. – Ще базіка, лапацня нещасна!.

Серьога твердо дивиться на нього і стискує губи.

– А тебе досадно, что ты проиграл?. – сміється знову “кацапчук”.

– “Доса-а-дно”. Якби я виграв, то не трусився б так, як ти, за копійкою. Зраділо, що булку побачило.

– Эй, дяденька! – вмить звертається “кацапчук” до булочника. – Я играю!. На копейку.

Він підбира вище під пахву булки, рішуче витяга гаманець і обережно виймає копійку.

Комплект склався, і в юрбі стає тихіше. Всі цікаво стежать через плечі одно одному, а булочник весело трусить торбу, щось приговорює й підносить її дівчині. Дівчина з серйозним схвильованим лицем засовує в торбу руку й довго копирсає там.

– Тягни вже! – обзивається хтось із юрби. – А то все щастя забереш!

– Е! Щастя – як трясця: кого схоче, того й нападе. Його не потягнеш. Хай вибира.

Дівчина криво посміхається й помалу витяга руку. Булочник, приговорюючи, простяга торбу другому, а всі цікаво зазирають до рук дівчини, де лежить маленька виточена діжечка з цифрою 21.

– Ну, пропала копійка! – рішуче постановляє хтось. – Малий нумер.

Дівчина з ніяковою посмішкою дивиться на всіх і зазира до рук другому. У того -8.



1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...


Винниченко Володимир Кирилович Хто ворог?

Categories: Твори з української літератури

Links