Винниченко Володимир Кирилович Чекання

Пізно вранці, як сонце ставатиме на косарський обід, архірей має виїхати з Малих Вишеньок. Між Малими Вишеньками й Болотянкою в гаю, де кучерявляться дуплясті верби старезної, тінистої гребельки, проходить межа двох повітів.

Тут і чекають гостя – становий пристав Зеленкевич, болотнянський батюшка та поміщик з с. Великі Вишеньки Глюзінський.

У болотянського батюшки архірей зупиниться тільки на годину, щоб перепрягти коней і перемінить кучера. За Болотянкою є круча, з якої пристав не може доручити везти його преосвященство будь-кому,

для цього запрошено спеціяльного візника. А в Великих Вишеньках зупиниться у пана Глюзінського на довший час.

Кроків з п’ятдесят від греблі, на невеличкій могилі, стоїть стражник Кавун і пильно дивиться у далечінь. Там, геть-геть аж попід самими Малими Вишеньками, на другій могилі, неначе муха на паляниці, ледве помітно чорніє стражник Андросюк.

Тільки з’явиться карета архірея, Андросюк моментально запалює смолоскип – і телеграма готова.

Так за далеких козацьких часів передавалися грізні звістки про наближення татар.

Сонце помалу підбирається на косарський обід. Трудно йому, мабуть,

– розчервонілося, нагрілося, пашить теплом і блиском на всі боки.

Перед бричкою Глюзінського, в позі умильної пошани, мнеться співець з містечка Задрипаного, Семен Козолуп. На йому потертий фрак, вишивана сорочка та жовті черевики з чорними латками. Він крутить у руках рудого солом’яного бриля a la panama і слухає пристава. На виснаженім плескуватім лиці його з качиним носом написано і тривогу, і самовпевненість, і навіть вибачливу насмішку.

Пристав і батюшка хвилюються. Батюшка – неспокійно, тоскно, з виразом людини, яку ловлять. Пристав – заклопотано й весело, як чоловік, що сам ловить. На йому все блищить і горить: гудзики, погони, білий, як сніг полюсів, кітель, червоні, соковиті губи, циганські очі з синіми баньками, лакові чоботи. Він уже все оглядів і провірив.

Греблю направлено, дорогу вирівняно, а по бокале, як наказував, повтикано молоді деревця. Фасонисто й немов справжні деревця. Нагорода мусить бути обов’язково.

От тільки цей архаровець – Козолуп! Звірся на нього, а він тобі такий фортель одлупить, що не то що нагороди, а й світу не побачиш.

– Слухай, Козолупе, скажи ти мені щиру правду, – трохи не п’ятий раз питає Зеленкевич, – чи служив же ти у архірея? Останній раз, христом богом як чоловіка прошу, говори ж, сукин син, по правді: служив?

Козолуп стиснув одним плечем, посміхається й покірно одповідає:

– Служив, вашескородіє.

– За кучера?

– Так точно, за кучера.

Розмова ведеться навіть в тім самім порядку, але батюшка слухає її з напруженням і турботою. В каштановій натопірченій ряс;, насиченій густим духом нафталіну, та з замореним лицем і тоскними очима він похожий на засиджену квочку.

– А як же ти в півчих опинився?

– А по случаю восхітітєльного голосу, вашескородіє.

Тут Козолуп рішуче перекладає з одної руки в другу бриль і, маючи покласти кінець всяким сумнівам та малодушію, одверто й гаряче говорить:

– Дозвольте із’ясниться, вашескородіє! Скажу вам, как подобаєть правді. На певческоє заняття я перейшов, када говорить по справедливості, просто как воно образованноє й льогкоє. А весь мій тембер, вашескородіє, в кучерськім дєлі. їй-богу, вашескородіє! Пущай це необразованість, а я вам прямо признаюся – і більше нічево. І не стидюсь, ну що ж – хто до чого способний. Скажу так, вашескородіє. звиніть тольки, батюшка, за глупі слова мої, нехай мені скажуть: “Будь ти, Козолуп, за первого співця у архірейськім хорі або за кучера у послєднього поміщика”, так от, накажи мене бог, візьму кучера! Ій-богу!.

І Козолуп, немов сам собі дивуючись, стискує плечима й посміхається.

– Артист, виходить, – кива на нього батюшці Зеленкевич. – Так чого ж ти не служиш за кучера?.

– По слабості спиртних напитків, вашескородіє, – винувато зітхає й потуплюється Козолуп. – Не можу на пункті вдержаться. У мене пункт – полкварти, вашескородіє. Как удержусь – давайте віз пуху, на кур’єрських провезу і пушинки не розгублю. Ну, как перейшов за пункт – годі, злізай з некипажа. Тільки ви не сумнівайтесь, вашескородіє, за сьогоднішній день. Довезу, он як! Не за деньгами стало, вашескородіє. П’ять рублів, понятно, тоже пішки не ходять, ну, тольки ж. Давно вожжі в руках не держав, їй-богу! Голову, вашескородіє, даю, що в благополучності все буде. Вірте совісті.

Пристав все ще вагається:

– Чорта мені з твоєї голови. Завезеш кудись у кручу, а я що тоді з твоєю головою буду робить? Був такий случай торік в однім повіті, – повертається до батюшки Зеленкевич, – їхав от так само, як от тепер, архірей по єпархії. Ну, нічого. Тільки, розумієте, круча там по путі була, а внизу – став. Як у нас. Ну, спеціяльного кучера, от вроді Козолупа. Ну, ти, брат, не потискуй плечима, знаєм ми вас. Просять, розумієте, сукиного сина: серце, голубе, не підвези ж москаля. І що ж ви собі думаєте: завіз, падлюка, прямісінько в став!

– У став?! – з жахом шепче батюшка. Глюзінський ліниво й зневажливо посміхається під жовтими й рівними, як пучки житнього колосу, вусами. Мабуть, він зневажає й архірея, й цього жалюгідного попа, й пристава, з якими вліз у компанію.

– В самий ставок завіз, анафема! – сміється Зеленкевич. – Чи од страху, чи перестарався, чорт його знає. А пристава змістили. От тобі й головою ручався.

Козолуп вибачливо посміхається.

– Ми не спужаємся. На день по три архіреї возив. От тільки, вашескородіє, нащот півкварти звольте милость, як обіщали, побезпокоїться.

– А без цього не можеш? – з цікавістю і не без спочуття питає Зеленкевич.

– Нікак нєт, вашескородіє. Без півкварти ручательс-тва не даю. Це по совісті. Как півкварти не буде – амінь, без темберу повезу. Більше теж не треба. Ну, щоб з тембером – нада півкварти.

Батюшка від хвилювання не розуміє, і пристав пояснює йому. Потім вийма наготовлену пляшку горілки й дає Козолупові.

– На, бери. Я держу своє слово. Але гляди, брат, як що трапиться, такий тембер тобі пропишу, що й себе додому не довезеш. Чекай тут, нікуди не ходи, а то наклюкаєшся десь. А як проїде архірей – зараз же до батюшки.

Козолуп дуже охоче хитає головою, робить страшенно уважний вигляд, а сам тим часом обережно ховає горілку в кишеню. Потім непомітно одходить під верби, вибиває затичку, любовно обтирає пляшку й солодко п’є.

Сонце вже давно перетягнуло за косарський обід. Тіні від лоз, де стоїть бричка Глюзінського, скорочуються; Глюзінський починає позіхати й подивлятись на годинник. Батюшка все частіше й частіше витирає піт білою з рожевими яблуками хусткою.

Раптом на греблі чується стукіт коліс. Всі озираються й чекають. Незабаром у зеленім коридорі старих дуплястих верб з’являється селянський віз, запряжений парою шкапенят, похожих на дві тарані. На возі сидить дядько з широкою добродушною бородою, а за його спиною лежить хтось.

– Ну, от чортяка їх таки несе! – говорить Зеленкевич. – Що ж там той йолоп Микитенко? Сказано йому, дурню, нікого не пропускать по цій дорозі. Ей! Ти там! Куди? Завертай назад!

Зеленкевич кричить і махає рукою, але дядько їде собі далі. Він теж щось говорить, посміхається.

– Козолуп! Піди, брат, турни його к чортам собачим звідси. Хай другим шляхом їде. Ну, сволоч народ! Якраз йому тоді треба їхать, як не можна.

Козолуп хапливо зводиться, біжить до дядька, мотаючи хвостом фрака, й зупиняє коней:

– Повертай назад! Чуєш, що тобі приказують? Лізе!

У дядька зелений, розплесканий, як шапка старого гриба, картуз і сині, добрі очі. Він не перестає посміхатись і лагідно говорить:

– А мені господин урядник, спасибі їм, дозволили. Вперед препятствували, то правда, а потому согласились. “їжжай, кажуть, як їхнє благородіє господин справник.”

– Восхітітєльно, – нетерпляче й строго згоджується Козолуп. – А господин пристав тобі приказують звертай назад – і шабаш. Поняв?

Дядько охоче хитає головою, все дуже добре розуміє і знов говорить:

– Ну, я й поїхав. Атож. Думаю: просить буду господина пристава, а вони, спасибі їм, і дозволять. Мені в Задрипане. Стара моя заслабла, так на операцію везу, бог його зна, як воно вийде, ну тільки дохтур наказував па рано буть. А вже, горенько наше, й нерано. Задержали нас господин урядник. Задержали, хай господь милує. Ну, дякувать, випустили. Говорять: “Як господин пристав постановлять.”

Зеленкевичу надокучило чекать, і він кричить:

– Ну, що ж там? Козолуп!

Козолуп здригує, поспішно бере за мотузяні віжки й повертає коней назад:

– Ніззя. Не приказано. Ето архірею без надобності. У тебе жона, у мене бабушка, а їм нада проїхать. Другим шляхом шкандибай. Мало тобі дорог? Ач, рисаки які. Ну, ти, паршива, ще мені тут щулиться!

– Козолуп! – чується сердитий крик пристава.

Козолуп злякано кидає коней і підтюпцем біжить до брички.

Тоді дядько замотує віжки на люшню, зліза з воза й, розгладивши сорочку на грудях, з батогом у руці, іде за Козолупом. На возі він здавався вищим, тепер – це коротконогий, крем’язний і незграбний чоловік.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (1 votes, average: 5.00 out of 5)

Винниченко Володимир Кирилович Чекання