Він так і залишився холодним уламком біля серця дівчини

П’єсу “Пігмаліон” Б. Шоу написав, орієнтуючись на античний міф про Пігмаліона. На далекому острові Кіпрі жив цар Пігмаліон, якому було дароване богами вміння вирізьблювати. Талановитий володар острова насолоджувався красою природи, умів виробляти чудові витвори, але мав одну дивну рису – він ненавидів жінок. Одного разу він вирізьбив із слонової кістки (за іншими версіями – з мармуру) скульптуру жінки. Статуя була така прекрасна, що Пігмаліон закохався у власний витвір. Дні і ночі просив Пігмаліон богиню Афродіту, щоб вона оживила

скульптуру. Змилостивилася Афродіта, вдихнула життя в чарівну Галатею. Статуя ожила, стала земною жінкою неперевершеної краси і була вірною дружиною Пігмаліона.

Шоу назвав свою п’єсу “Пігмаліон” і можна було сподіватися на щасливу казкову кінцівку п’єси. Але драматург приголомшує фіналом, він парадоксально все змінює.

Ми знайомимося із творцем – професором фонетики. Він нагадує Пігмаліона: у нього захоплення – фонетика, за допомогою якої він може змінити людину. Він бере природний необроблений матеріал, “грудку бруду” і витворює довершеність, може з квіткарки зробити герцогиню.

До того ж професор не любить жінок – недарма він самотній. Спочатку події розвиваються відповідно до міфу: із бідної вуличної квіткарки, доньки сміттяра, професор береться “виробити” справжню герцогиню, навчити її розмовляти правильною англійською мовою. Еліза виявляється здібною ученицею, і за якихось там півроку професор “продемонстрував” своє творіння у високому світському товаристві. Еліза навчилася мови, манер, вона зросла духовно, професор звик до цієї дівчини і йому важко без неї обходитися. Як бачимо професор Хіггінс – фахівець, він добре вміє виконувати свою справу, він витворив чудову Галатею. Можливо, він і покохав Елізу, але старанно це приховує? Остання сцена п’єси переконує нас у тому, як необхідні одне одному наші герої: вони хоч і сваряться, сперечаються, але за цим проглядає їхнє взаємне почуття, бажання бути зрозумілими. Легкий подих Кохання кружляє над Елізою і Хіггінсом. Професор фонетики звертається до Елізи: “Залиште мені вашу душу…”. Саме її душа, присутність дівчини, її голос так нобхідні цьому чоловікові. Але Шоу зовсім не збирається тішити наше серце. Не за Хіггінса, та й не за Піке-рінга зможе вийти заміж Еліза – драматург подарує їй жениха Фредді. Сяйво Елізиного щирого серця зігріє своїм теплом не майстерню творця, а дім простакуватого буржуа.

Із чим же залишився Пігмаліон, який так і не зігрівся біля гарячого серця Галатеї? Він залишився архіПігмаліоном – тим, якого не чарують дівчата, не вражає краса, не зваблює кохання. Для аристократа містера Хіггінса Еліза залишилася простою квіткаркою, здібною дівчинкою, людиною з іншого соціального кола. Можливо, якби вона була не донькою сміттяра, а ученицею-аристократкою, професор зумів би розправити стиснуті крила свого кохання. Але Еліза – нерівня. Вона може бути прислугою, продавщицею, навіть “герцогинею”, але дружиною вона бути не може. Для дружини їй не вистачає “статусу”, “блакитної крові”. Для когось це не має значення і цей “хтось” може кохати тому, що серце його не може інакше. А для Хіггінса, певно, все це має значення. Галатея має душу, сповнена краси, чарівності, наділена розумом, але Пігмаліона це не розчулює, він залишається “холодним” уламком”. Бернард Шоу змалював не міфічну, казкову ситуацію. На мій погляд, це реальність. Уявимо собі міфічний фінал п’єси: Хіггінс одружується з Елізою. Ми радо дочитали останню сторінку, полегшено видихнули, побачивши щасливу закохану пару. Але я стою на позиції автора. Бо уявімо тепер реальне життя. Чи буде “комфортно” молодятам удвох? Хіггінс завжди буде пам’ятати “сміттярське” минуле своєї дружини і при своїй грубості не раз їй нагадає, що вона не що інше, як “самовпевнена комаха” або “гнилий качан капусти”. У вищому світі швидко дізнаються про походження “герцогині” – дорога туди теж буде закрита.

Та й Елізі я б не радила виходити заміж за Хіггінса. Це закопмлексований, егоїстичний цинік, який не помічає краси, добра поряд із собою. Він закоханий у фонетику, і все інше йому ні до чого. Для нього є важливим експеримент і результат експерименту, він не хоче задуматися над подальшою долею Елізи, вважаючи, що після науки можна буде “викинути її назад у канаву”. Професор Хіггінс – це “автобус”: усі розбігаються перед ним, а йому начхати на всіх. Еліза називає свого учителя грубіяном, дияволом, бездушною людиною… То чи варто шкодувати, що така “чудова пара” не склалася?

Літературна критика вважає, що це парадокс. А я погоджуюсь із Шоу, який сказав, що найбільший парадокс – це наше життя. Як на мене, то все правдоподібно: казочка була в дитинстві, а тепер здоровий глузд. У кого він є, той шукає чогось справжнього, земного, гармонійного, у кого немає – кидається в сіті мерехтливих вогників. Але вогники, крім того, що мерехтливі, можуть бути ще й світлячками: уночі вражають нас своєю незвичайністю, а вдень виявляються звичайними черв’ячками (як в оповіданні Є. Носова). Що з того, що пані Боварі та Анна Кареніна кинулись утілювати свою мрію в життя – чого вони досягли? То навіщо нам ще одна нещаслива сім’я? Шоу сказав, що шлюб – це лавина, яку юнак та дівчина обрушують на себе, потягнувшись за прекрасною квіткою.

Так, професор Хіггінс так і залишився “холодним уламком біля гарячого серця дівчини”, бо “великий секрет полягає не в тому, щоб мати погані чи добрі манери, чи взагалі якісь особливі манери, а щоб бути на один манер з усіма людськими душами; тобто, поводитися так, ніби ти на небі, де немає пасажирів третього класу й панує загальна рівність”.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (1 votes, average: 5.00 out of 5)

Він так і залишився холодним уламком біля серця дівчини