Виклад у прозі поеми Лермонтова “Мцыри”

Мцхет – древня столиця Грузії, заснована там, “де, зливався, шумлять,/ Обійнявшись, начебто дві сестри,/ Струменя Арагвы й Кури”. Відразу, у Мцхеті, і собор Светицховели з усипальницями останніх царів незалежної Грузії, “вручивших” “свій народ” єдиновірної Росії. З тих пор (кінець XVII в.) і осіняє благодать Божа багатостраждальну країну – цвіте вона й благоденствує, “не побоювався ворогів,/ За гранню дружніх багнетів”. “Один раз російський генерал/ З гір до Тифлису проїжджав; Дитини полоненого він віз./ Той занедужав…” Розуміючи, що в такому стані живим він дитини до Тифлиса не довезе, генерал залишає бранця в Мцхеті, у тамтешньому чоловічому монастирі

Мцхетские ченці, праведні чоловіки, подвижники, просвітителі, вилікувавши й охрестивши підкидька, виховують його в істинно християнському дусі. І здається, що завзята й безкорислива праця досягає мети. Забувши рідну мову й привыкнув до полону, Мцыри вільно висловлюється по-грузинському. Учорашній дикун “готовий у кольорі років виректи чернечу обітницю”. І раптом, напередодні врочистої події, приймак зникає, непомітно вислизнувши з монастирської міцності в жахливу ту годину, коли святі батьки, злякавшись грози, стовпилися, як агнці, навколо вівтаря. Утікача, природно, шукають всією монастирською раттю й, як ведеться, цілих три дні. Безрезультатно.

Однак через

некоторбе час Мцыри все-таки знаходять зовсім випадково якісь сторонні люди – і не в глибині Кавказьких гір, а в найближчих околицях Мцхета. Пізнавши в без почуттів лежачому на випаленої спекою голій землі юнакові монастирського служку, вони приносять його в обитель. Коли Мцыри приходить у себе, ченці учиняють йому допит. Він мовчить. Його пробують насильно годувати, адже втікач виснажений, начебто переніс довгу хворобу або виснажливу працю. Мцыри відмовляється від пиши. Догадавшись, що упертюх свідомо квапить свій “кінець”, до Мцыри посилають того самого ченця, що колись виходив його й охрестив. Добрий старий щиро прив’язаний до підопічного й дуже хоче, щоб його вихованець, раз вуж йому судилося вмерти таким молодим, виконав християнський борг упокорився, покаявся й одержав перед кончиною відпущення гріхів

Але Мцыри зовсім не кається в зухвалому вчинку. Навпаки! Він пишається ним як подвигом! Тому що на волі він жив і жив так, як жили всі його предки – у сполучнику з дикою природою – зіркі, як орли, мудрі, як змії, сильні, як гірські барси. Беззбройний, Мцыри вступає в єдиноборство із цим царственим звіром, хазяїном тутешніх дрімучих лісів. І, чесно перемігши його, доводить (самому собі!), що міг би “бути в краї батьків/ Не з останніх молодців”. Відчуття волі повертає юнакові навіть

Те, що, здавалося б, назавжди відняла неволя: пам’ять дитинства. Він згадує й рідне мовлення, і рідний аул, і особи близьких – батька, сестер, братів. Більш того, нехай і на коротку мить, життя в сполучнику з дикою природою робить його великим поетом. Розповідаючи ченцеві про те, що бачив, що пережив, блукаючи в горах, Мцыри підбирає слова, разюче схожі на первозданність могутньої природи отчого краю. І тільки один гріх обтяжує його душу

Гріх цей – клятвопорушення. Адже колись, давно, ще отроком, утікач заприсяг самому собі страшною клятвою, що втече з монастиря й відшукає тропу в рідні межі. І от він начебто б дотримується правильного напрямку: іде, біжить, мчиться, повзе, карабкается – на схід, на схід, на схід. Увесь час, і вдень, і вночі, по сонцю, по зірках – на схід від Мцхета! І раптом виявляє, що, зробивши коло, вернувся на те саме місце, звідки почалася його втеча, подвиг Втечі, У найближчі околиці Мцхета; звідси рукою подати до його монастирської обителі, що притулила! І це, у розумінні Мцыри, не проста прикра помилка. Роки, проведені в “в’язниці”, у катівнях, а саме так сприймає приймак монастир, не тільки фізично послабили його тіло

Життя в полоні погасила в його душі ” промінь-путівник”, тобто те безпомилково вірне, майже звірине почуття своєї стежки, яким від народження володіє кожний горець і без якого в диких безоднях центрального Кавказу ні людина, ні звір вижити не можуть. Так, Мцыри вирвався з монастирської міцності, але тої внутрішньої в’язниці, того стиснення, що цивизаторы побудували в його душі, йому вже не зруйнувати! Саме це жахливе трагічне відкриття, а не рвані рани, нанесені барсом, убивають у Мцыри інстинкт життя, ту спрагу життя, з який приходять у мир щирі, а не прийомні діти природи. Уроджений свободолюбец, він, щоб не жити рабом, умирає як раб: смиренно, нікого не проклинаючи. Єдине, про що він просить своїх тюремників, щоб поховали його в тім куточку монастирського саду, звідки “видний і Кавказ”. Його єдина надія на милосердя прохолодного, з гір вітерцю, що віє,-а раптом донесе до сирітської могили слабкий звук рідного мовлення або обривок горянської пісні…

А. М. Марченко


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...

Виклад у прозі поеми Лермонтова “Мцыри”

Categories: Нові твори

Links