Виклад роману Генрика Манна “Вірнопідданий”

Особливо яскраво, своєрідно виявилася його сатирична майстерність в “Вірнопідданому”. Зовні цей роман побудований як традиційний роман-біографія, що відтворить обов’язкові віхи життєвого шляху пересічного німецького буржуа: раннє дитинство, гімназія, столичний університет, відхилення від служби в армії, диплом доктора права, одруження з розрахунку, політична кар’єра в провінційних масштабах…

Але Манн недарма назвав свого героя Дидерихом Гесслингом (“хесслих” по-німецькому означає: потворний, огидний). Герой і його життя виродливі, страшні, це типове породження будуючи Німеччини того часу, у якій панував хижацький і розбійницький пруссько-юнкерський імперіалізм. Генріх Манн угадав тип фашиста. “Роман зображує попередню стадію розвитку того типу, що потім досяг влади, – писав Манн пізніше. – І лише захоплення й використання влади дозволили цьому типу розкрити повністю свою огидну сутність”. Майже за 20 років до того, як це відбулося, письменник проникливо побачив цей тип у німецькій дійсності й оголив його духовну низькість.

Головні риси Дидериха Гесслинга – плазування перед сильними й деспотизм стосовно слабкого. Вони природно з’єднуються в ньому з жадібністю, діляцтвом, ворожістю культурі й усякому творчому початку. Дидерих не має потреби ні в поезії, ні у філософії. “Німецький народ, славу богу,

більше не народ мислителів і поетів, – самовдоволено затверджує Гесслинг, – він прагне до сучасним практичним цілям… щирий німець – насамперед людина справи”.

Крок за кроком простежує автор життєву історію Дидериха. Уже в дитинстві його відрізняють боягузтво й плазування. “Коли йому траплялося поласувати або збрехати, він доти терся біля… конторки, лестячись і робко заглядаючи батькові в очі, поки пан Гесслинг, зачувши негарне, не знімав с© стіни тростина”. У школі Дидерих кориться строгим учителям, знущається з добродушного й із задоволенням розповідає батькам про розправи з учнями, навіть якщо він сам був жертвою, “тому що така була його натура, що приналежність до безособового цілого… радувала його, і влада, холодна влада, у якій він сам брав участь, хоча б як страждаюча особа, становила його гордість”.

Ставши студентом, він вступає в мілітаристську націоналістичну організацію “Нова Тевтония”, члени якої проводили час головним чином у шинках: “Він відразу відчув себе породженим для цієї ролі… Пити або не пити, сидіти, стояти, говорити або співати – все це здебільшого залежало не від нього. Усе робилося по команді, і той, хто не відставав від її, жив у світі із самим собою й з усім світлом… До кінця вечора в нього з’являлося відчуття, що всі вони – одне велике тіло, що потіє. Він розчинився в корпорації, що думала й хотіла за нього. І це робило його чоловіком, піднімало у власних очах”. М. Манн воістину вгадує тут виречення, що утовкмачувалися фашистами в голів німецьких солдатів: “Фюрер думає за тебе”, “Фюрер наказав, ми випливаємо за ним”, “Німеччини потрібні не поети, а солдати”, “Інтелігенція – це покидьки нації” і т. д. Дидерих випробовує “захват самознищення”.

Але він занадто любить себе, щоб служити в армії; проливаючи лицемірні сльози, він симулює хворобу, що звільняє його від військової служби. У свій рідний Нециг (вигаданий письменником місто) Дидерих вертається після університету із самим переможним видом. Вуси його підняті догори під прямим кутом, як у кайзера Вільгельма II; душу вірнопідданого тішить себе цією подібністю, досягнутою за допомогою хитрувань столичного перукаря.

Поховавши батька, Дидерих вступає у володіння фабрикою. Нециг у цей момент перебуває як би на облоговому положенні. Боротьба за вплив у місті між буржуазно-ліберальними й імперіалістичними колами досягла останньої стадії. Залишки ліберальних настроїв витісняються нахабним імперіалістичним духом, чому в міру сил сприяє й Гес-слинг.

Подальша життєва практика Дидериха Гесслинга багаторазово підтверджує його нездатність на людяні спонукання. Раб і тиран одночасно, він веде завзяту вивертку боротьбу з конкурентами й “крамолою”, не гребуючи ніякими подлостями й широко використовуючи демагогію. Багаторазово й різко Генріх Манн оголює контраст між претензіями Геслинга і його щирою сутністю.

От, наприклад, сцена демонстрації безробітних у Берліні: вони йшли “повільним, розміряним кроком”, “мовчачи стояли, засунувши руки в кишені й піднявши плечі під дощем, що падав на їхній полинялі пальто”. І отут верхи на коні на,, дорогу виїжджає кайзер. Побачивши його в Дидериха захоплює – подих, очі світяться захватом перемоги, “начебто він сам проїжджав повз всіх цих нещасний, які давилися власним голодом”. Він вибігає назустріч кайзерові, зриває з голови капелюх, широко розкриває рот для вітання, “але лементу не пішло. Занадто круто зупинившись, він поскользнулся й із усього розмаху плюхнувся в калюжу, задерши ноги серед мутних бризів…”

Або інша сцена. У Нециге відкривають пам’ятник імператорові. Всі місцеві багатії й чимало іменитих гостей з Берліна зібралися на це торжество. Дидерих починає вимовляти підготовлену їм патетичне мовлення. Раптом вибухає гроза: гримить грім, блискають блискавки, на місто обрушуються потоки холодної зливи. Дидерих ховається під трибуною – вимоклий до нитки, з обвислими “кайзерскими” вусами, він сидить там навпочіпках у брудній калюжі.

Знову й знову Генріх Манн у моменти, здавалося б, вищого торжества Дидериха Гесслинга в буквальному значенні шпурляє його в бруд, символічно виражаючи цим його брудну сутність і незначність. При цьому письменник постійно підкреслює небезпеку, що люди подібного типу представляють для доль країни.

У зв’язку з образом Гесслинга часто говориться про “настирливий захід” трупного смороду: розвиваючи традиції сатири Гейне, Г. Манн зображує реакцію як гниття, огидні миазми. І недарма в сцені грози чутний мотив революційної відплати: “…імущ і освічені потрапили в таке плетіння, що їм уже ввижалися носяться над їхніми головами

Уламки ниспровергнутого ладу разом з вогнем небесним… Добродії офіцери пускали в хід зброя проти всякого, хто вставав у них на шляху… Вдобавок до всього серед цього безнадійного хаосу полковий оркестр без кінця грав “Слався у вінку перемог”, грав навіть після того, як було зім’ято військове оточення, а разом з ним і весь миропорядок, грав як на потопаючому кораблі, возвещая смертний страх і загальну погибель”.

Що почалася була журнальна публікація роману вже влітку 1914 р. була припинена. Такий роман не міг не бути затриманий цензурою. Він був виданий після революції 1918 р. Гітлерівці ж кинули цю книгу у вогонь разом з іншими утворами Г. Манна, разом з добутками багатьох письменників-гуманістів минулого й сьогодення.

“Вірнопідданий” став однієї з перших книг, випущених видавництвом “Ауфбау” (“Будівництво”), створеним на сході Німеччини в 1945 р., майже відразу після розгрому гітлеризму.

1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...
Виклад роману Генрика Манна “Вірнопідданий”