ВІЙОН, Франсуа


(1431 або 1432 – бл. 1463)

ВІЙОН, Франсуа (Villon, Francois – 1431 або 1432, Париж – бл. 1463) – фран-цузький поет.

Достовірних фактів з життя Війона відомо мало. Дата народження поета відновлюється лише за авторським згадуванням у віршах, а замість року смерті багато хто з дослідників зазвичай ставить риску. Син бідної вдови, Війон, напевно, виховувався в домі дядька-священика, від якого успадкував прізвище і чию турботу згадував із незмінною вдячністю. У дванадцять років він уже був студентом підготовчого факультету Паризького університету. Такий ранній початок студентського життя не повинен дивувати. У середньовічної людини були інші виміри часу, аніж наші. Франсуа Війону було відміряні лише близько тридцяти років.

Час був бурхливим. Коли Війон народився, щойно закінчилася Столітня війна між Англією і Францією, а саме в той рік, коли він з’явився на світ, була спалена на вогнищі народна героїня Жанна Д’Арк, яку Війон згодом в одній з найкращих своїх балад назве “доброю лютеранкою”. Наслідки війни країна відчувала довго. Увійшли вони і в поезію Війона – картинами руйнації, бродяжництва, насилля. Війон розумів, що Середньовіччя закінчується, що неминучі нові, ренесансні часи, і передчував їхнє наближення.

Поезія Війона вся пронизана відчуттям нестабільності і невлаштованості буття. На розломі часів і його власне життя є ланцюгом


злетів і падінь. Про факти цього життя говорить перш за все судова хроніка. Бакалавр, а потім і магістр мистецтв, Війон, котрий після закінчення університету заробляв на прожиття ненадійним заробітком переписувача паперів – клерка, потрапив у 1455 р. в погану історію. Захищаючись від священика Сермуаза, який напав на нього, він у сутичці вбив його і змушений був утекти з Парижа. Ця бійка через жінку, мабуть, відіграла в житті Війона фатальну роль. Але можна припустити й інше – до біди поета призвів його характер, запальний, хисткий, вразливий. Таке трактування особистості Війона широко побутує на його батьківщині. Багато хто з дослідників саме з Війона відкривають ряд т. зв. “проклятих поетів”. Особисто Війон часто й самокритично висловлювався про вроджену слабкість характеру. Але не забував при цьому й про владу обставин. Голод і бездомність після втечі з рідного міста штовхнули його в оточення волоцюг – злодіїв-кокійарів. Проте після того як Сермуаз, помираючи, визнав винуватцем бійки тільки себе, виправданий судом Війон виявився співучасником вже навмисного злочину. Разом з двома спільниками він вчинив крадіжку зі зломом – нічне пограбування Наваррського колежу – і знову покинув Париж.

У ніч грабунку він написав свій перший знаменитий твір – “Ле” (“Lais”, із фр. “laisser” – “покидати”), відомий як “Малий заповіт” (“Petit testament”), серію прощальних віршів з огляду на тривалу розлуку з близькими та рідними. Через декілька місяців, у 1457 p., Війон з’явився на короткий час при дворі Карла Орлеанського, де взяв участь у поетичному змаганні, влаштованому герцогом, також поетом. Для альбому балад під назвою “У спразі гину біля водограю” він написав “Баладу поетичного змагання в Блуа”. Звертався й до інших титулованих осіб – найбільше за допомогою, яка приходила нечасто. Для нього своїм залишався світ кокійарів, злодійський жаргон яких він засвоїв настільки, що ним писав і вірші. Деякі рядки з цих балад зостаються й донині нерозшифрованими. З 1460 р. Війон то очікував суду, то перебував у тюрмах особливо суворого режиму. Тоді створив свій найзначніший твір – “Великий заповіт” (“Grand testament”) – підсумок тридцятилітнього життя. Його амністували завдяки щасливому випадкові, знову необгрунтовано засудили в 1462 р. за підозрою в крадіжці, розплутали давню справу про пограбування Наваррського колежу, і за ним тривко зберігається репутація рецидивіста, людини пропащої. У судовому мотивуванні його вислання з Парижа, підписаному 5 січня 1463 p., так і сказано: “Беручи до уваги лихе життя…” Це останній зафіксований запис про Війона. Потім сліди його загубилися остаточно.

Факти біографії поета відобразилися і в його творчості. Війон – лірик. “Ле” розпочинається точною датою та іменем автора. Про начитаність Війона свідчить його звернення до римського письменника Флавія Вегеція Рената, який жив у IV ст. Нарешті, те, що Війон називає себе не “метром” (маючи вчену ступінь, це було б цілком правомірно), а школярем – натяк на своє низьке суспільне становище і водночас позиція людини, яка відмовляється розпрощатися зі студентською богемою і вольницею, з правом на зубоскальство і пустування, людини передренесансної епохи. Особливо яскраво це прослідковується у “Баладі прикмет”:

Я знаю – мухи гинуть в молоці,

Я знаю добру і лиху годину.

Я знаю – є співці, сліпці й скопці,

Я знаю по голках сосну й ялину,

Я знаю, як кохають до загину,

Я знаю чорне, біле і рябе,

Я знаю, як Господь створив людину,

Я знаю все й не знаю лиш себе.

(Пер. Л. Первомайського)

Уже перша строфа першого твору Війона свідчить про те, що Війон – постать трагічна, жертва долі і часу, але трагізм цей – особливий. Війон у віршах живе і грає. А грає він трагікомедію. Для визначення характеру цієї гри слід згадати образи середньовічних блазнів і традицію мандрівних поетів-вагантів (із лат. “vagantes” – “мандрівні люди”), прозваних також голіардами (із лат. “gula” – “пелька”). Як і вони, поет часто грубий, підкреслено насмішкуватий, інколи непристойний. Він постійно пародіює – античних класиків, сучасних поетів, та й навіть самого себе. Питання про те, як потрібно чи не потрібно жити, – одне з найголовніших у ліриці Війона. Людина безсумнівно релігійна, як і всі люди його часу, Війон, проте, далекий від християнського аскетизму. Він любить життя з його земними язичницькими радощами. І хоча у багатьох його віршах ідеться про смерть, старість, згасання – всі вони на свій лад передають захоплення поета красою і барвистістю матеріального світу Його втішає перш за все те, що він живе. Для нього краще жити бідаком, аніж бути сеньйором і гнити під мармуровою плитою. У “Балад: повішених” (“Ballade des pendus”), яка увійшла у “Збірку віршів” (“Lespoesie diverses”, 1463(7) лунає цей самий мотив: дивлячись на сумну вервечку мерців, над якими кружляє гайвороння. В. закликає живих не сміятися зі страчених, а поспівчувати їхній земній долі. “Баладу повішених” засуджений до страти поет написав у в’язниці як своєрідну епітафію собі та своїм товаришам. Приблизно у той самий час – час очікування смерті – Війон створив і глумливий катрен:

Я – Франсуа. Йде смерть з-за грат

На мене, лиходія,

І що мій важитиме зад,

Спізнає завтра шия!

(Пер. М. Терещенкаї

Тема долі бідака переходить у поета в тему філософську – фатуму, залежності волі самотньої людини від обставин, які виявляються сильнішими від неї. Такою є “Балада долі” (“Ballade au nom de la Fortune”). Залежна людина і від власного тіла, яке надто часто перемагає у суперечці з душею і розумом. Один з найкращих віршів на цю тему – “Скарги Ольм ‘єр” (“Les regrets de la belle Heaulmiere” – у дослівному перекладі – “Скарги Вродливої Зброярки”). У ньому життя тіла відтворене з вражаючою язичницькою силою. Видатний французький скульптор О. Роден, замисливши грандіозну композицію “Брама пекла”, зробив зброярку Ольм’єр однією з її центральних постатей. Образи Війона побудовані на контрастному зіставленні пам’яті зброярки про юне прегарне тіло і його зношено: на схилі літ оболонки. Зі смертю тіла втрачається і смак до життя.

У “Суперечці Серця і Тіла Війона” (“Le debat du coeur et du corps de Villon”) кожне має права, кожне пишеться з великої літери. Серце дарма намагається направити Тіло на істинний шлях, оскільки в Тіла своя логіка: воно не знає міри у пристрастях, тягнеться до зваб і розгульного життя. І не стільки Тіло слугує Війону, скільки слугує йому Війон. Тут прихована своя мудрість, яка виходить за межі середньовічної діалектики. У XX ст., з відкриттям літературою фізіологічної психології, вірші Війона знову зробилися сучасними.

І це лише одна, причому аж ніяк не найголовніша причина, через яку поезія Війона природно входить у контекст сучасності. “Темний” і не дуже популярний в уявленні читачів протягом трьох століть після своєї смерті, В. знайшов нове життя у 20-30-х pp. XIX ст., коли романтики, вглядаючись у культуру Середньовіччя, відкрили для себе цього поета. Тоді ж навколо імені Війона виник ореол таємниці. Злигодні Війона, його вигнанництво, його становище напівблазня при вельможних особах трактувалися як неодмінні ознаки будь-якої справжньої поетичної долі. У цьому ж аспекті розглядали Війона художники початку XX ст. У наш час у піснях шансоньє – і не лише французьких – виникають теми й образи Війона, а то й і його портрети, створені сучасними авторами – Ж. Брассансом, Б. Окуджавою та ін. Образ ліричного героя з його чутливістю до зовнішніх обставин, рухливістю, непідробною щирістю виявився співзвучним і нашій епосі.

Українською мовою вірші Війона перекладали С. Гординський, М. Терещенко, Л. Первомайський та ін.

З. Кірнозе



1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...


ВІЙОН, Франсуа

Categories: Біографії

Links