“Війна і мир” і “Анна Кареніна”


Салон Анни Шерер був лише мертвим острівком посеред океану живого життя. Мертве море омиває невеликий острівок живого життя, яке уособлює образ Анни Згадаймо слова літературознавця В. Г Одинокова, на думку якого, у романі “Анна Кареніна” автор наділяє себе правом “вищої інстанції”: міняє місцями підсудного і суддів, реабілітує і звинувачує, показує відчуження людей, суб’єктивність і обмеженість їх судження, демонструє складне багатоголосся думок, поглядів… Водночас намагається залишитися осторонь, аби не нав’язувати своєї думки, але має цю думку й чітко дотримується її.

Сформулюємо одне з головних питань роману: Чи винна Анна? Констатуємо, що автор у творі подає протилежні системи оцінок. Одна з них – її виправдовує (Доллі – янголохоронець сім’ї Облонських: “В чем же она виновата? Она хочет жить. Бог вложил нам это в душу. Очень может быть, что и я бы сделала то же”). Інша – засуджує: “Гадкая, отвратительная женщина, без сердца… дурная женщина” (княгиня Щербацька). Отже, за різними оцінками, Анна Кареніна – “грішниця” і “свята”.

Зазначимо, що у романі звучать мотиви помсти, совісті, покаяння в гріхах, розкриваються теми: “Чоловікивбивці” (Вронський убиває любов’ю; Каренін – ненавистю: генеральна репетиція смерті – пологи), “Суспільствовбивця” (трагедія Анни – трагедія


самотності в духовно спустошеному суспільстві). Вірогідно, дійдемо висновку, що Анна – справжня людина, поза шаблоном.

Установимо діалогічний зв’язок Левіна й Анни (обоє не можуть примиритися зі злом).

У ході пошуку відповіді на головне питання твору (“Чи винна Анна?”) звернімося до епіграфа, який відіграє визначальну роль у розкритті головної думки твору: “Мне отмщение, и Аз воздам”. Наведемо різні варіанти його тлумачення літературною критикою. Так, сучасник роману М. Громека висуває версію християнського звинувачення головної героїні: не можна будувати своє щастя на нещасті іншої людини (“Анна забыла любовь и бога и умерла”). Тому зразком терплячості для критика виступає у творі Доллі, яка була здатна на “скромный и высокий подвиг любви без счастия”. Проте у творі ми не знайдемо авторського підтвердження цієї думки. Навпаки, ми знайдемо переконливі приклади потворності життя без щастя, родинних стосунків без кохання. Автор доводить неприродність поєднання двох антиподів – Анни і Кареніна.

Толстой опосередковано доводить несправедливість звинувачень щодо того, що Анна наважилася на трагедію розриву своєї сім’ї заради “своєї плоті”. Бо для неї кохання полягало в прагненні жити усіма людськими почуттями, жити в злагоді зі світом, його красою, його правдою, любити весь світ і відчувати любов світу до себе. Бо тоді Толстой вклав би ідею твору в уста Олексія Олександровича, який наполягав на тому, що Анна мала б отримати “возмездие за свое преступление”. І цілком закономірно головна думка роману збігалися б із жартівливою епіграмою Некрасова:

Толстой, ты доказал с терпеньем и талантом, Что женщине не следует “гулять” Ни с камерюнкером, ни с флигельадъютантом, Когда она жена и мать.

Не можна Анну протиставляти Доллі. Бо не аскеза володіє душею Доллі, а любов до свого легковажного чоловіка. Водночас вона прекрасно розуміє хибність своїх переконань щодо сенсу подружнього життя тільки заради дітей. Проте за своєю природою Доллі не здатна на бунт. Хіба що подумки. Толстой у змалюванні образу Доллі використовує яскраву промовисту деталь, яка вступає в протиріччя із сутністю життя героїні, її думками й словами -“кістлявіруки”, які вона весь час нервово стискає. Ці кістляві руки й говорять гірку правду про справжнє життя Доллі, що втратила молодість у служінні чоловіку, який постійно зраджував її і дітей.

Так само, як і М. Громека, зрозумів епіграф і зміст роману А. В. Луначарський (“Ты так живи, чтобы никому не причинить страданий. Если тебе самому нельзя добиться счастья иначе, как отдавив комуто лапу, – откажись от своего счастья”). Але на відміну від нього Луначарський захищає Анну. Критик не погоджується з такою “контрреволюційною теорією”. “Нельзя страдания людей, совершенно неценных, совершенно ненужных, ставить в качестве страшного барьера против себя”.

Він, поперше, заперечує наявність у творі будь-якої “контрреволюційної теорії”. Подруге, звинувачує Луначарського в механістичному ототожненні етики індивідуальної поведінки людини з етикою соціальної поведінки класу. На відміну від М. Громеки, критик В. Вересаев у роботі “Живе життя” висуває свій варіант засудження Анни: “Анна изменила мужу, бросила сына и сделалась “потерянной женщиной… Достойный выход для Анны был только один: принять прощение мужа, задавить отвращение к нему и возвратиться в прежнюю ложь, мрак и узаконенный позор. Анна этого не сделала – и гибнет. Но люди не должны бросать в нее камнями. “Высший нравственный закон” и без того карает ее жестоко”.

Відлуння того, що Толстой вважає загибель суворим та все ж справедливим покаранням для Анни Кареніної, спостерігаємо в літературознавстві й дотепер.

Так, на думку сучасного російського критика – автора вступної статті до роману Л. М. Толстого “Анна Кареніна” Олександра Гуліна, пристрасть, що оволоділа Анною й змусила піти на жертви, не принесла жаданого порятунку, а підштовхнула героїню до прірви. “Подружня зрада – завжди злочин”, – стверджує О. Гулін. Почуття, що захопило Анну і Вронського, було злочинним за своєю сутністю з загальнолюдських і християнських позицій. Тавро гріховності тяжіло над коханцями. “Пристрасть не має іншої мети, як отримання власного задоволення”. Це почуття з самого початку було егоїстичним. “На сторінках “Анни Кареніної” диявол – не мовна фігура, не метафора, а досить реальна сила, яка бореться з Богом за живу людську душу”. “Пожалуй, не только у Толстого, но и во всей мировой литературе невозможно найти ничего подобного этой картине крайней бесовской одержимости”.

Водночас О. Гулін називає Анну К. ареніну тільки зрадницею божих законів, але й жертвою морального хаосу, яким був охоплений світ навколо неї. Зберегти себе, утриматися на праведному шляху було нелегко. Таким моральним прикладом, на думку літературознавця, у романі виступає Доллі, яка терпляче й з любов’ю несла свій хрест.

Левін – до певної міри двійник Анни, на думку Гуліна, – на шляху шукань: від атеїста – до релігійних вірувань. Щодо долі Левіна, то роман має відкритий фінал.

Підіб’ємо підсумки. Анну засуджували й засуджують за байдужість до Кареніна, за недостатню любов до Вронського, бо критиці важко відмовитися від усталеного уявлення про покарання Анни як основи роману. Та й епіграф у поєднанні з загибеллю героїні ніби зобов’язує знайти й довести суб’єктивну провину Анни. Для кращого сприйняття, розуміння і запам’ятовування цієї інформації варто занести її до таблиці “Образ Анни Кареніної в літературній критиці” та в ході аналізу разом з учнями поетапно заповнювати таблицю цитатами з твору на підтвердження кожної з думок.



1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...


“Війна і мир” і “Анна Кареніна”

Categories: Шкільні твори

Links