“Відлига” у вітчизняній соціології 1950 – 60 років
“Відлига” стосовно ідеології, науки і, зокрема її соціологічної царини настала не скоро – вищенаведений стан проіснував близько 30 років. Перші прояви пом’якшення ставлення до соціології відносяться сучасними науковцями приблизно до 1958 року.
У контексті тогочасної критики культу особистості Й. Сталіна, штучного пригнічення ряду наук, Радянська влада здійснила доволі прогресивний крок. Це був дозвіл, даний радянським науковцям на участь у ІІІ Міжнародному соціологічному конгресі (1955 рік, Нідерланди). Цілком у дусі часу, гаслом
Читач розуміє, що радянська влада і, відповідно, наука, не могла піти на більше. Відновлення за соціологією права проводити незалежні від тенденційної “єдино вірної” філософської науки – діалектичного матеріалізму, теоретичні пошуки, одночасно переводило б її у розряд рівноправної, а це було неприпустимо. Соціологи могли б швидко пригадати альтернативні марксизмові погляди, відшукати наукові контраргументи, похитнувши цим всі теоретичні, парадигмальні підвалини ідеології – не говорячи вже про сферу економіки, культури, права, суспільних взаємин. Тому реанімованій прикладній, спочатку ледь жевріючій, радянській соціології була виділена формальна роль допомоги у розбудові просунутого соціалістичного суспільства.
З цього, відповідно, слідувала відсутність наукової спадкоємності напрацьованому до 1930 року соціологічному надбанню, зокрема, українській національній традиції.
Проте з часом поступ прикладної соціології все більше розгортався. В Українській РСР лабораторії конкретних соціологічних досліджень формуються у 60-х роках при Київському, Харківському, Львівському університетах та інших вищих навчальних закладах. Широка їх діяльність скоро призвела до виокремлення конкретної “промислової соціології”, представники якої опікувалася визначенням ролі “людського чинника” у промисловій сфері. Цій тематиці загалом були присвячені наукові публікації у періодичних збірках “Соціальні дослідження”, а також у “Інформаційному бюлетені РСА”. Згодом результати вже масштабних прикладних досліджень неминуче почали теоретично узагальнюватися, зокрема, у працях “Соціологія у СРСР”, “Соціологія та ідеологія”, “Соціологія і сучасність”.
Зрозуміло, що серед спеціальної теоретичної, а, тим більше, перекладної соціологічної літератури у кінці 1960-х років офіційно видавалася лише невелика кількість такої, що не суперечила доктринам марксизму. Разом з тим, негласний попит був значно ширший і його частково задовольняв так званий “самвидав” – таємно надруковані і тиражовані на приватних побутових друкарських машинках (або напіваматорським фотографічним способом) переклади соціологічних праць.
Таким чином, “другий”, посталінський старт радянської соціології може бути охарактеризований як порівняно менш масштабний, аніж “перший” – після жовтневої революції.
Подальший її розвиток супроводжується рядом вад, джерело яких цілком зрозуміле читачеві. Серед таких негараздів, зокрема, виділимо:
– брак кваліфікованих фахівців, який позначався на кількості та якості досліджень;
– суто емпірична спрямованість.
Разом з цим зазначимо, що радянська наука загалом сприяла розвиткові і вдосконаленню соціологічних дослідницьких методик. Проте права узагальнювати результати досліджень, робити об’єктивні висновки, відшукувати нові закономірності соціологія була позбавлена – це намагалися робити представники марксистської науки – цілком очікуваним тенденційним, заідеологізованим або надто загальним чином.
Розвиток радянської соціології знає також і намагання повернути соціології статус незалежної науки. Вони, як зазначають дослідники, були здійснені такими науковцями, як Ю. Левада, Н. Наумова, Р. Ривкіна. Дискутуючи (!) з ортодоксами марксизму, вони відстоювали тлумачення соціології як не лише прикладної, але й теоретичної дисципліни, яка базується на емпіричних дослідженнях.
Такі спроби не пройшли непомітно, на початку 70-х років у СРСР було відновлено ідейні утиски стосовно всіх науковців, незгодних з панівною ідеологією. Активна діяльність соціологічних закладів АН СРСР була припинена або призупинена, відбувалося знищення ідеологічно невитриманих соціологічних праць, масові звільнення провідних соціологів з високих посад і заміна їх ідеологічно бездоганними функціонерами.
Загалом це знову призвело до “жевріння” радянської соціології на зламі 70-80-х рр. ХХ ст. У другій половині 70-х – першій половині 80-х років радянська соціологія стала млявою, нединамічною наукою, інтерес до неї у суспільстві різко впав. Такі, загалом малосприятливі для нормального і природного розвитку соціології умови відбилися і на вітчизняній науці На початку 60-х, як і загалом у СРСР, в Україні відновлюється практика конкретних соціологічних досліджень, результати яких часом навіть не друкувалися. Формально у Інституті філософії АН УРСР діяв відділ соціології (відкритий у 1968 році), під егідою якого видався збірник “Філософія і соціологія” – питома вага у ньому праць соціологічної тематики була невелика.
Під кінець 1970-х років конкретно-соціологічні пошуки пожвавилися – соціологічні відділення і кафедри організуються при університетах Києва, Харкова, Львова, Одеси, Дніпропетровська, Луцька, нечисленні наукові видання доповнюються часописом “Соціологічні дослідження”.
Чергова хвиля ідеологічного пресингу у СРСР соціологічних штудій відбулася у середині 80-х років – вона була пов’язана з порівняно немасштабною дискусією про предмет соціологічної науки. Інститут соціологічних досліджень АН СРСР був реорганізований у Центр опитувань суспільної думки (!). Назрівали нові гоніння на соціологію.
Проте на заваді черговій “забороні” соціологічної науки стала наступаюча у СРСР “перебудова”. З історичної точки зору практично миттєво зникли будь-які формальні перепони, стримуючі розвиток теоретичної її галузі – їх було скасовано Постановою Політбюро ЦК КПРС “Про підвищення ролі марксистсько-ленінської соціології у розв’язанні вузлових проблем радянського суспільства” (1988 рік).
Соціологія раптово була оголошена потужним інструментом перебудовчих процесів та нової ідеології. Різким контрастом виглядає такий “дозвіл” – на відміну від минулого стану, проте він дійсно таким і був. Інститут соціологічних досліджень АН СРСР перейменовують у Інститут соціології АН СРСР, а Вищі партшколи – у Соціально-політичні інститути з підготовки соціологів та політологів. Численні наукові публікації настійно наголошували на помилковості одного лише марксистського наукового підмурівку – тривалий період боротьби радянської соціологічної науки за її самостійність завершився перемогою, яку принесли зовнішні сприятливі обставини. Проте чи була штучно ослаблена радянська соціологія готовою до такої раптової свободи?
В Українській РСР відбувалися аналогічні процеси – у 1990 році утворюється Інститут соціології АН України (тепер Інститут соціології НАНУ), Соціологічна асоціація України (САУ), у ряді ВНЗ відкриваються факультети та відділення для підготовки фахових соціологів, започатковуються спеціальні соціологічні, утворюються Ради з захисту дисертацій на здобуття ступеня кандидата і доктора соціологічних наук. Дослідники цілком справедливо зазначають, що саме з цього часу починається новітній розвиток вітчизняної соціології саме як української.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)