Найбільшою повнотою, глибиною і виваженістю розбору літературно-критичних і публіцистичних дослідів Жуковського першої чверті ХIХ століття відрізняється розгорнута рецензія Вяземського на друге видання “Творів У. Жуковського в прозі” (1826). Відгук на книжку, яка об’єднала публікації “Вісника Європи” і початку 20-х, виник тому ж році в “Московському телеграфі” – як зазначалось, з підстави журналу Вяземський був однією з його ключових сотрудников36. Затримка з публікацією рецензії (цензурний дозвіл “Творів…” позначений
березнем, а рецензія вийшла грудні), очевидно, обумовлена цілу низку обставин, зовсім на які сприяли творчому ентузіазму Вяземського в 1826 року. Він важко переживав потрясіння грудня 1825 року, хворобу і смерть Карамзіна, жорстокий вирок декабристам, чимало з яких були йому особисто близькі, трагедію братів Тургенєвих, неулучшающееся стан здоров’я Батюшкова, хворобу і від’їзд зарубіжних країн Жуковського. Незадовго до його від’їзду самого Вяземського на літо до Ревеля (він супроводжував осиротілу сім’ю Карамзіна) 3 травня 1826 року писав Жуковському: “Справжнє нестерпно нічого поганого, а
майбутньому жодних документів немає надій, а навпаки, одні втрати Карамзины, Батюшков, Тургенєв, Жуковський, Вяземський – всі ці дерева більш-менш обпалені молниею. У колишньому кольорі уже не бувати”. Рецензія на книжку прози Жуковського разом з іншими публікаціями у вищій частини “Телеграфу” за 1826 рік стала свого роду знаком повернення Вяземського до активної журналістської діяльності (1827 рік – її пік). З іншого боку, розглянута публікація позначила і відновлення його у полеміці про місце Жуковського у сучасній словесності. У неї Вяземський включився ще першій його частині “Телеграфу” за 1825 рік гучної тоді антибулгаринской статтею “Жуковський. – Пушкін. – Про нової пиитике байок”, у якій відстоювалося значення Жуковского-поэта, “наслідком” якого було А. З. Пушкін. Отримавши на тому статтю “догану” від своєї “підзахисного”, Вяземський після понад півтора року мовчання вважав за потрібне знову зробити випад на адресу писали про Жуковському, з його погляду, не належним чином. Неназваним Вяземським об’єктом його іронічних висловлювань, як нами встановлено й як і передбачалося, стала анонімна замітка подається рубрика “Нові книжки” “Північної бджоли”. У разі об’єкт не була зовсім зручний полеміста – невдалий щодо стилю, і логіки суджень, відгук булгаринской газети у тому прози Жуковського сприятливий. У результаті частину рецензії, відведена Вяземським антикритике, виявилася найменш змістовної: не мали розгорнутися його “бойцовскому” таланту. А загалом розбір насичений фактами, историко-литературными і актуально-публицистическими міркуваннями, полемічними зауваженнями, дуже цікавими та найважливішими. Хоча найчастіше це висловлення залишалися недостатньо пов’язаними між собою – і недостатньо розробленими. Така фрагментарність тексту почасти пояснювалася “збірним” характером рецензованої книжки – критик переходив від однієї публікації Жуковського в іншу, “у процесі” ділячись своїми оцінками і попутними міркуваннями з читачем. У той самий час тут проявилася особливість самої творчої манери Вяземського – “поета думок” (як він дотепно названо на на відміну від “поетів думки”) як власне в поезії. З-під його пера нерідко виходили проникливі, глибокі, дотепні судження, які залишалися майже необробленої дорогоцінної розсипом навіть у статтях (а вже про “Записних книжках”). Так, на першій сторінці рецензії 1826 року пролунала думка про недостатності розвитку російської прози, стала однією з центральних в літературній критиці другої половини 20-х – 1930-х. Щоправда, тут заявлена Вяземським лише зі пояснення того, чому актуальна передрук відомих публіці прозових творів Жуковського. Більше глибокої розробки їх у статті також не пролунало. Представляючи видання, Вяземський висловив ряд закидів упорядника, зокрема за недотримання хронологічного ладу у розташуванні “пиес”. У такій дотошности рецензента, можливо, проявилася певна ревнощі колишнього ймовірного видавця творів Жуковського. Разом про те досвідчений журналіст, розумів, що така “критика типографическая” – “відступ від справи”, і обмежив її нотатками “мимохідь”. Рецензія будується досить традиційно: від спільного уявлення видання, його завдань, відгуку цього разу вже з’явився друком у друку відгук – за розбір конкретних творів, що склали книжку. При розборі Вяземський розвивав продекларированные ще Жуковським підх
