Вічна драма людської гордині в “Маленьких трагедіях” А. С. Пушкіна


1. Коротка характеристика циклу. 2. Насолода можливістю могутності: барон Пилип у трагедії “Скупий лицар”. 3. Парадоксальне почуття справедливості: Сальери в трагедії “Моцарт і Сальери”. 4. Глузування над мораллю й безрозсудний виклик інший світу: Дон Гуан у трагедії “Кам’яний гість”.

5. Чаша розпачу на бенкеті смерті: Вальсингам у трагедії “Бенкет під час чуми”. “Маленькі трагедії” – цикл із чотирьох добутків, невеликих по обсязі, але надзвичайно глибоких по змісту, створений Пушкіним протягом декількох днів під час так званої “Болдинской осіни”. Дія в цих добутках розвертається в різні історичні епохи в різних країнах Європи.

У кожній із трагедій автор показує, що відбувається з душею людини під впливом тої або іншої гріховної пристрасті, коренем яких є гординя. Характери героїв “Маленьких трагедій” суперечливі й багатогранні: слід зазначити, що у всіх цих творах Пушкін майстерно з’єднав поняття, здавалося б, несумісні, як “геній і лиходійство”. Так, скнарість – якість, що нерідко приписується лихварям і купцям.

Для них воно досить природна властивість просто в силу особливостей їхньої професії. Однак для лицаря скнарість не просто ганебне, але, по ідеї, неможлива якість. Аналогічним образом звучить і назва “Бенкет під час чуми”. Воно відразу викликає відчуття чогось несумісного:


чуму, смерть, горе, страждання й відразу – веселощі, бенкет, пісні…

Цикл відкриває трагедія “Скупий лицар”. Барон Пилип, батько Апьбера, колись був гідний звання лицаря. Він був відважний і щедрий, і сам герцог, його батько, говорив з ним, як із другом.

А в що перетворилася ця людина тепер? У чому він бачить радість? У нагромадженні багатств, які він не використовує: ПРО! мій батько не слуг і не друзів У них бачить, а панів; і сам їм служить. І як же служить?

Як алжирський раб, Як пес ланцюгової. У нетопленій будці Живе, п’є воду, їсть сухі кірки, Всю ніч не спить, все бігає так гавкає. А золото спокійно в скринях Лежить собі… Для барона купи золота – це можливість влади Однак він ніколи не пустить цю силу в справу, йому досить тих примарних образів, які він плекає в розумі, спускаючись у заповітні підвали. Барон спокійно міркує про те, яким вантажем страждань, сліз і злочинів обтяжені його багатства: його не мучить совість при думці, що він відняв останній гріш у вдови з дітьми, що його боржник, може бути, убив когось, щоб добути гроші.

“Кого боятися мені?” – гордо викликує барон, забуваючи про вищий суд, якому немає справи до золота. Не за свою душу, обтяжену власними гріхами й прокльонами боржників, страшиться барон Ні, доля скарбів йому дорожче всього: честі, порятунку душі, уз кревного споріднення. У сині барон бачить лише майбутнього розкрадача своїх багатств, тобто ворога. Як ворогові, він і кидає синові виклик, – але отут барона наздоганяє рука самого Бога.

“Де ключі? Ключі, ключі мої!..” – бурмоче вмираючий замість молитви й покаяння Сальери, герой трагедії “Моцарт і Сальери”, одержимо іншою пристрастю – заздрістю.

Однак адже він – людина неабиякому, відданому мистецтву, що вміє тонко сприймати й цінувати прекрасне. Сальери й сам не позбавлений таланта. Що ж до Моцарта, той щиро вважає Сальери своїм іншому, таким же “сином гармонії”, який він сам Чому ж раптом ця людина опускається до банальної заздрості й підлого злочину?

Як ні парадоксально, причина цього криється у своєрідному розумінні справедливості. Сальери здається, що талант повинен бути нагородою за зусилля на вибраному поприщі. Те, що в реальності інша справа, викликає в нього шалене збурювання: Де ж правота, коли священний дарунок, Коли безсмертний геній – не в нагороду Любові палаючої, самоотверженья, Праць, ретельності, молінь посланий – А опромінює голову безумця, Гуляки дозвільного?..

Але мало цього, у своїй гордині Сальери думає, що він вправі виправити подібну помилку вищих сил. Однак убиваючи Моцарта, він духовно гине й сам: “Геній і лиходійство дві речі неспільні”, – вироком звучать для нього слова Моцарта, що не підозрює про жахливий учинок Сальери. У трагедії “Кам’яний гість” Пушкін використовував стародавню легенду об Дон Жуане, сластолюбному й безсердечному спокуснику. Пушкінський Дон Гуан, звичайно, особистість досить яскрава й вуж у жодному разі не однозначна. Так, ця людина гордовито зневажає всі закони моралі й пристойностей, йому немає справи ні до Бога, ні до чорта.

Настільки він упевнений у собі. Сміливість Дон Гуана багато в чому адже теж, подібно його страсті до насолод, іде від гордині. Важко зрозуміти, наскільки щирий Дон Гуан, вихваляючи чесноту Дони Ганни: можливо, ця людина дійсно зробила крок до духовного відродження, а може, і справді його мовлення лише митецька гра досвідченого спокусника? Останнє представляється більше ймовірним. Чи стане людина, що полюбила чесноту, що зважилася залишити колишні звички розпусного життя, зухвало кидати виклик тіні свого супротивника?

А Дон Гуан нахально потішається над кам’яним командором, пропонуючи прийти до будинку Дони Ганни, куди він, Гуан, прийде на побачення. Гординя, по своїй силі майже рівна гордині Люцифера: але “кам’яна десниця” командора швидко скидає Гуана в безодню смерті… Завершує цикл “Маленьких трагедій” “Бенкет під час чуми”. Це добуток, мабуть, складніше попередніх тим, що в них падіння героя відбувається на тлі зовні сприятливих умов для гідного життя, тоді як в “Бенкеті” духовна спустошеність людини є результатом втрати близьких і катастрофи звичного мира Справді, що штовхає в безодню барона Пилипа, Сальери й Дон Гуана, крім хробака, що гризе їх зсередини, гордині?.. А божевільний бенкет посередині міста, де гуляє чуму, зовсім інше.

По суті, веселощі Вальсингама і його друзів – це маска, який вони намагаються прикрити глибокий розпач, втрату всякої надії на справжній щиросердечний спокій і щастя. Кожний із цих людей пережив тих, хто був йому доріг. Та й що очікує їх самих завтра, хто знає?.. Сильне горе, недавно пережите, і цілковита невідомість спереду породжують свого роду моральне отупіння: герої “Бенкету під час чуми” не оплакують свого недавно померлого друга, чию долю, може, дуже незабаром має бути розділити їм усім: Але багато нас ще живих, і нам Причини немає засмучуватися.

Розпач, відповідно до християнського віровчення – гріх, що корениться в головному гріху, гордині. Нещасні вже не уповають на Бога, і тому священик дарма заклинає їх “святою кров’ю Рятівника” припинити “бенкет дивовижний”. Бажаючи перервати веселощі, недоречне, відповідно до вимог моралі, там, де бродить смерть, священик нагадує Вальсингаму про його матір і дружину, що стали жертвами чуми Хіба б вони схвалили його теперішнє поводження?

Вальсингам усвідомить, наскільки він упав у порівнянні з тим часом, коли його дружина Матильда “знала рай” з ним. Однак гординя й розпач міцний заволоділи його душею: … Я тут утриманий Отчаяньем, воспоминаньем страшним, Сознаньем беззаконья мого И жахом тої мертвої порожнечі, Що у моєму будинку зустрічаю, – И новиною цих скажених веселощів…

“Залиш мене!” – ця фраза, мабуть, найбільше точно виражає стан душі, охопленою гординею. Людина відкидає саму можливість вийти зі свого занепалого стану. Чотири “Маленькі трагедії” – це чотири картини, що ілюструють це явище



1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...


Вічна драма людської гордині в “Маленьких трагедіях” А. С. Пушкіна

Categories: Твори з української літератури

Links