Важка правда про війну (В. Биків “Знак лиха”)
Тема Великої Вітчизняної війни стала на довгі роки однієї з головних тем літіратури XX століття. Причин тому багато. Це й неминуще усвідомлення тих нічим непоправних втрат, які принесла війна, і гострота моральних колізій, які можливі лише в екстремальній ситуації, і те, що з радянської літератури надовго було вигнано всяке правдиве слово про сучасність – тема війни остувалась часом єдиним острівцем підлинности в потоці надуманої, фальшивої прози, де всі конфлікти, згідно указуниям “понад”, повинні були відбивати борьбу гарного із
Однієї з перших спроб сказати правду про війну стала повість В. Бикова “Знак беди”. Книга стала етапної у творчості білоросійського письменника Їй передували його добутку про війну, що стали вже классиякий літератури XX століття: “Обеліск”,
Хутір, на якому вони живуть, окупований. У хаті з’являються поліцаї, а за ними німці. Вони не показані В. Биковим як що навмисно звірствують, просто вони приходять у чужий будинок і розташовуються там як хазяї, випливаючи ідеї свого фюрера, що всякий, хто не арієць, – не людина, у його будинку можна вчинити повний розор, а самих мешканців будинку сприймати як робочу худобину. І тому так зненацька для них те, що Степанида не готова підкоритися їм беззаперечно.
Не дозволити себе унижати – от у чому сила опору цієї літньої жінки в такий драматичній ситуації Степанида – сильний характер. Людське достоїнство – от головне, що рухає її вчинками. “За своє важке життя вона все-таки пізнала правду й по крохам знайшла своє людське достоїнство. А той, хто один раз відчув себе чолостоліттям, ніколи вже не стане худобою” – так пише В. Биків про свою героїню.
При цьому письменник не просто малює нам цей характер, – він міркує про його джерела. Необхідно задуматися про зміст назви повести – “Знак лиха”. Це з вірша A. Твардовского, написаного в 1945 році: “Перед війною, начебто в знак лиха…
” Те, що діялося ще до війни в селі, стало тим “знаком лиха”, про яке пише В. Биков. Степанида Богатько, що “шість років, не жалуючи себе, надривалася в батрачках”, повірила в нове життя, однієї з первих записалася в колгосп – недарма називают її сільською активісткою. Але незабаром вона зрозуміла, що немає тої правди, що вона искалу й чекала, у цьому новому житті. Коли требуют нових розкуркулювань, побоюючись подозрения в потуранні класовому ворогові, саме вона, Степанида, кидає гнівні слова незнайомому чоловікові в чорної кожанаке: “А справедливість не потрібна?
Ви, розумні люди, хіба не бачите, що робиться? ” Не раз ще намагається втрутитися вона в хід справи, заступитися за арештованого по помилковому доносі Левона, відправити Петрока в Мінськ проханням до самого голови ЦИК. І щораз її опір неправді на тикається на глуху стіну. Не в силах изменитка ситуацію поодинці, Степанида находит можливість зберегти себе, своє внутрішнє почуття справедливості, відійти від того, що діється навколо: “Робіть що хочете.
Але без мене”. У передвоєнних роках – источник сили характеру Степаниди, не в тім, що вона була колгоспницею-активісткою, а в тім, що зуміла не піддатися загальному захвату обманом, словами про нове життя, страху, зуміла залишитися собою, зберегти вроджене почуття правди й зберегти в собі людський початок. І в роки війни воно визначило її поводження.
У фіналі повести Степанида гине, але гине, не упокорившись із долею, зпротивляется їй до останнього. Один із критиків помітив іронічно, що “був велик втрата, нанесена Степанидою армії ворога”. Так, видимий матеріальна втрата не велика. Але нескінченно важливо інше: Степанида своєю загибеллю доводить, що вона – людина, а не робоча худобина, що можале скорити, принизити, змусити підкоритися. В опорі насильству проявляється та сила характеру героїні, що як би опровергает смерть, показує читачеві, як багато може людина, навіть якщо він один, также якщо він у безвихідній ситуації.
Поруч зі Степанидою Петрок показаний як характер якщо не протилежний їй, те, у всякому разі, зовсім інший, не активний, а скоріше боязкий і мирний, готовий піти на компроміс. Нескінченне терпіння Петрока засноване на глибокому переконанні, що можна з людьми домовитися добром. І лише наприкінці повести ця мирна людина, исчерупавши весь запас свого терпіння, зважується на протест, відкритий відсіч. Насильство спонукало його до непокори. Такі глибини душі раскривает незвичайна, екстремальна ситуація в цій людині.
Народна трагедія, показана в повісті B. Бикова “Знак лиха”, розкриває джерела справжніх людських характерів
(1 votes, average: 5.00 out of 5)