ВАН ВЕЙ

(699 – 759)

ВАН ВЕЙ (699-759) – китайський поет епохи Тан (618-907).

Творчість Ван Вей, поряд із творчістю трьох інших велетнів цієї епохи – Лі Бо, Ду Фу і Бо Цзюй-і, є окрасою золотого віку китайської поезії.

Про життя поета залишилось небагато відомостей, до того ж, нерідко суперечливих. Навіть щодо дат його народження та смерті серед учених донині нема одностайної думки. Згідно зі “Старою історією династії Тан”, Ван Вей народився 699 р. і помер 759 р. “Нова історія династії Тан” подає інші дати: 701-761 pp. Відомостей “Старої історії” дотримується більшість європейських синологів, а в китайських літературознавчих працях частіше побачимо дані “Нової історії”. Відомі на сьогодні спроби внести уточнення в це питання однозначних відповідей не дали.

Що ж до дат окремих фактів поетового життя, то тут розбіжностей ще більше – різниця в датуванні інколи сягає десяти років. Для цього є дві причини: по-перше, як свідчать китайські джерела, до наших днів збереглася приблизно одна десята частина поетичної спадщини Ван Вея; по-друге, він, на відміну від інших визначних поетів, майже ніколи не датував своїх творів. І хоча з віршів поета (а їх залишилося все ж таки більше чотирьохсот) дослідники можуть почерпнути чимало біографічних подробиць, розташувати ці дані в хронологічному порядку – справа дуже важка.

Нема у вчених одностайної думки і щодо місця народження Ван Вея. Незаперечною в усіх дослідженнях лишається тільки одна географічна назва – Хедун (дослівно: “на схід від Хуанхе”). У ті часи так позначали досить велику територію, що відповідає сучасній провінції Шаньсі. Де ж саме в Хедуні народився майбутній поет – точно невідомо. Дитинство Ван Вея минуло в окрузі Пучжоу, куди його батько переїхав разом з родиною з містечка Ці десь на межі VII-VIII століть. Згідно з “Новою історією династії Тан”, батько майбутнього поета, Ван Чулянь, був заможним чиновником, представником того численного прошарку суспільства, з якого вийшла переважна більшість митців і державних діячів стародавнього Китаю. Всім своїм синам Ван Чулянь зумів дати належну освіту, а двоє з них посіли почесні місця в китайській історії: Ван Вей – як поет, художник і теоретик мистецтва, Ван Цзінь – як державний діяч і поет. Відомі й імена трьох інших синів Ван Чуляня – Ван Чань, Ван Хун, Ван Дань. А це означає, що й вони, хоча, може, й недовго, перебували на високих державних посадах – інакше їхні імена не були б зафіксовані в офіційних хроніках.

На здобуття освіти, достатньої для того, щоб обійняти навіть другорядну посаду, в стародавньому Китаї витрачалось дуже багато часу, а отже, й коштів. Тому дані “Нової історії” про те, що Ван Чулянь був заможним, процвітаючим чиновником, напевно, відповідають дійсності. Є підстави гадати, що він був прихильником буддизму. В усій відомій нам спадщині Ван Вея нема жодної згадки про батька, тому припускають, що помер він рано. Відома остання його посада: помічник начальника округу Феньчжоу в Хедуні (нині – повіт Феньян провінції Шаньсі).

Про матір Ван Вея залишилося більше відомостей. Вона походила з багатого, впливового роду Цуй, була буддисткою, відповідно виховуючи своїх дітей, – найпевніше, в одному з буддійських монастирів. Померла вона, коли Ван Вею вже було за сорок. В одній із своїх “доповідних записок” він так згадує про неї: “Моя покійна мати – колишня правителька повіту Болінь, на прізвище Цуй – навчалась у чанського наставника Пуцзі більше тридцяти років, носила грубу одіж, вживала рослинну їжу, дотримувалась чернечої обітниці, безтурботно споглядала світ і з радістю жила в гірському лісі, намагалася жити в постійній тиші”.

Отже, не спосіб життя батька, який, напевне, зважаючи на рід його служби, часто змушений був покидати родину, а нахили й світосприймання матері, поруч з якою Ван Вей жив до п’ятнадцяти років, мали великий вплив на формування його світогляду. І, хоч до кінця свого життя Ван Вей перебував на різних чиновницьких посадах, служба завжди була для нього тягарем, у його віршах переважають теми відлюдництва, усамітнення на лоні природи, а точніше – того, що позначається словом “гуй” (“повернутися назад” в найширшому смислі – додому, до землі, навіть до “первісного небуття”).

Мати Ван Вея, як свідчить “Нова історія”, відзначалася літературним хистом і великою ерудицією. Вона й була першою наставницею в поезії своїх синів – Ван Вея і Цзіня, чиї природні поетичні здібності виявилися дуже рано: відомо, наприклад, що Ван Вей написав свій перший вірш у дев’ятилітньому віці. Щоправда, до нас дійшло не більше десятка віршів, що їх Ван Вей написав до дев’ятнадцяти років, але це твори хрестоматійні, деякі з них стали народними піснями.

Коли Ван Вею сповнилося п’ятнадцять років, його було послано в тодішню столицю, місто Чан’ань, для підготовки до іспитів. Опинившись у Чан’ані, Ван Вей завдяки своїм поетичним і музичним здібностям отримав можливість бувати в домах багатих столичних аристократів. Хлопця сподобив своєю увагою навіть наслідний принц Ці-ван Ліфань, який шукав талановиту молодь і був для неї висококваліфікованим наставником і впливовим меценатом. Припускають, що саме з його допомогою Ван Вей. блискуче підготувався і за короткий термін склав усі три іспити: перший – у вісімнадцятирічному віці, а останній – у двадцятирічному.

Після здобуття найвищого вченого ступеня Ван Вей був призначений на посаду “тайюечен” – помічника головного капельмейстера в імператорському палаці. Але не минуло й року, як його було звільнено і вислано в далеке містечко Цзі-чжоу на сході країни (нині повіт Чипін у провінції Шаньдун). Точна причина цього покарання невідома. Можливо,- так вважає більшість дослідників,- вона полягала в тому, що В. В. не справлявся зі службовими обов’язками. Хоча існує й інша думка, згідно з якою поет став жертвою політичної чистки, що її провів у 720 р. імператор Сюаньцзун, наляканий зростанням популярності свого брата Ці-ван Ліфаня.

Як би там не було, але Ван Вей змушений був прослужити кілька років (імовірно до 726 р.) на незначній посаді управляючого військовими продовольчими складами в Цзічжоу. Це заслання, сприйняте Ван Вейем спочатку як загибель усіх його надій, відіграло велику роль у формуванні його світогляду. Молодий поет, який знав тільки тишу буддійського монастиря і пишноту аристократичних палаців, побачив справжнє життя, почав розуміти, що кар’єрні злети – річ нетривка, спізнав злидні, самотність, зрозумів ціну дружби. Можна сказати, що в цей період свого життя Ван Вей і за світосприйманням, і в поезії стає реалістом – у найширшому значенні цього слова. Це добре можна побачити при порівнянні двох віршів: “Написав вірш на тему: “Чисте, як лід у яшмовім дзбанку” і “Посилаю як дарунок Цзу Юну”. Перший був написаний під час складання іспиту на звання “сюцай”, а другий – у Цзічжоу. Різниця між химерними образами першого і приземленими другого вірша відразу впадає в очі.

Після закінчення терміну заслання і до 734 р. Ван Вей спочатку змінив кілька незначних посад у різних місцях країни, а потім жив самотою біля гори Суншань, на схід від міста Лоян (у теперішньому повіті Денфин провінції Хенань). Єдиний точно відомий факт із цього періоду поетового життя – смерть його дружини. Це сталося, коли Ван Вею було тридцять років. Більше він не одружувався. В цей час у його світогляді посилюються буддійські тенденції.

У 734 р. Ван Вей знов опинився в імператорському палаці, де внаслідок сприяння відомого державного діяча і поета Чжан Цзюліна (673- 740 pp.) дістав посаду “юшиї” – молодшого редактора імператорських указів. У чиновницькій біографії В. В. стався черговий злет, і злет дуже значний, бо той, хто обіймав посаду “юшиї”, входив до розряду “яньгуань” – радників імператора, осіб, котрі мали право навіть вказувати імператорові на його недогляди в політичних справах. Але й цього разу Ван Вей звідав скороминущість успіху. У 736 р. Чжан Цзюлін став жертвою інтриг безпринципного політикана Лі Ліньфу, зазнав імператорської неласки, був звільнений з посади міністра і засланий в окружний центр Цзінчжоу (тепер місто Цзянлін у провінції Хубей). Зрозуміло, що не втримався в столиці і Ван Вей. Його було призначено в окружний центр Лянчжоу (тепер місто Увей у провінції Ганьсу) на службу до правителя області Хесі.

Ясна річ, що друге заслання не було з морального боку для Ван Вея таким страшним ударом, як перше. І все ж, незважаючи на прихильне ставлення правителя до нього, Ван Вея гнітило життя в цьому глухому закутку імперії. Не міг він звикнути й до суворої, дикої природи західного краю. Повернутися до столиці йому вдалося в 739 p., але цього разу він побував у ній, можна сказати, проїздом – одразу ж після повернення з Лянчжоу його було відряджено на північ, у підвладні імперії райони з некитайським населенням. У наступному ж, 740 p., Ван Вей мав досить тривале відрядження на південь Китаю як придворний історіограф. Проїжджаючи місто Сян’ян, він побував на могилі (а можливо, й брав участь у похованні) Мен Хаожаня (689-740), видатного поета-пейзажиста, свого вчителя й однодумця, з яким віддавна підтримував зв’язки.

Після цієї поїздки у Ван Вейянарешті розпочалося більш-менш спокійне життя – без заслань і тривалих мандрів. Він неухильно, хоч і поволі, просувається по сходинах службових посад. При першій-ліпшій нагоді він покидає імператорський палац і вирушає на лоно природи, де пише вірші, малює картини, віддається буддійським медитаціям чи просто блукає самотою. Одна з таких “утеч” була досить тривалою – після смерті матері Ван Вей покинув службу, дотримуючись давньокитайської традиції, згідно з якою на час жалоби по батьках чиновник на два з лишком роки йшов у відставку із збереженням платні і права повернутись на посаду після жалоби. Тихими кутками, в яких Ван Вей ховався від столичної суєти, були спочатку дім у горах Чжуннань, що на південь від Чан’ані, а пізніше – невеличка садиба біля річки Ванчу-анъ у ближчих до столиці горах Лань-тянь.

У цей час слава Ван Вея як неперевершеного майстра поетичного краєвиду поширилася по всій країні. З ним мали за честь спілкуватися найвидатніші митці тодішнього Китаю. Навіть великий Ду Фу хотів познайомитися з Ван Веем і поїхав до ванчуанської садиби, але не застав господаря вдома.

У цей же час Ван Вей став відомим і як художник і теоретик живопису. І хоч жоден оригінал його картин не зберігся, до нас дійшли тексти двох трактатів живопису, автором яких більшість дослідників вважає Ван Вей. Це – “Таємниця краєвиду”! “Розвідка про краєвид”, які, на думку дослідниці Є. Заводської, “по суті, є квінтесенцією китайської естетики пейзажного живопису”. Вплив цих двох трактатів на подальший розвиток китайської естетичної думки був величезним, деякі вислови Ван Вея. стали афоризмами (наприклад, “проста туш для митця – над усе”, “ідея існує раніше від пензля”), і багато хто з пізніших теоретиків живопису дослівно переписував їх до власних трактатів.

У 755 р. губернатор східних земель Ганської імперії, тюрк за походженням Ань Лушань вчинив заколот, захопив східну столицю – місто Лоян і повернув своє військо на Чан’ань. Переляканий імператор Сюаньцзун встиг утекти в південно-західну область Шу (тепер – провінція Сичуань) і там зрікся престолу. У 756 р. було захоплено Західну столицю. Ян-гуйфей і Ян Гочжун були страчені. Ван Вею, як наближену до імператора особу (в той час він обіймав посаду державного цензора), було взято в полон і ув’язнено в буддійському храмі Путіси. Поет уникнув страти, удавши з себе тяжкохворого, але змушений був піти на службу до бунтівників.

У 757 р., коли імператорські війська повернулися у Чан’ань, Ван Вей знову опинився під вартою. Йому загрожувало покарання за співробітництво з бунтівниками. Поета врятував написаний ним вірш, у якому засуджувався заколот і висловлювалась надія на повернення законного імператора. Текст цього експромту став відомий новому імператору Суцзуну, і він зглянувся на Ван Вея. Відіграло свою роль і клопотання поетового молодшого брата Ван Цзіня, котрий в той час був старшим секретарем палати правосудця. Ван Вей лише тимчасово понизили по службі, і незабаром він знову став цензором, а в 760 р. отримав посаду “шаншу ючен” – заступника начальника однієї з палат канцелярії державних справ. Але виконувати ці обов’язки поетові вже не дозволяло підірване здоров’я. Ван Вей часто хворіє. Існує припущення, що за кілька місяців до смерті він остаточно покинув службу. Нарешті здійснилася мрія, яку поет багато разів висловлював у своїх віршах: втекти зі столиці і постійно жити на лоні природи. Можливо, незадовго до смерті збулася й інша мрія Ван Вея – стати буддійським монахом. Принаймні, до нас дійшов текст “Доповідної записки” Ван Вея імператору з проханням про дозвіл пожертвувати особистий маєток буддійському храму. В цьому документі є такі слова: “Я тепер у повіті Ланьтянь у горах побудував хатину під стріхою та буддійську кумирню, посадив плодовий сад і бамбуковий гай. Все це – місця, де колись сиділа, колись ходила моя покійна мати. А в мене після її смерті з’явилось бажання стати монахом, я постійно прагнув домогтися щастя для душі моєї померлої матері”. Помер Ван Вей, як твердить більшість китайських дослідників, у 761 р. У 763 р. Ван Цзінь за наказом імператора Дайцзуна уклав “Збірник творів ючена Вана” (“Ван ючен цзі”). Ця книга, текст якої зберігся до наших днів, охоплює все, що залишилось від написаного Ван Веем, а також деякі твори його друзів.

Два головні джерела, що живили поезію Ван Вея,- це китайська літературна традиція, яка мала на той час уже двохтисячолітню історію, та ідеї буддизму, найбільший розквіт яких у Китаї припадає саме на роки життя поета.

Щодо Ван Вея, то проблема вибору його творів для перекладу ускладнюється тим, що в його доробку зустрічається чимало віршів з буддійськими мотивами та реаліями, що потребують великого обсягу додаткових коментарів. Але й серед тих віршів, де буддійської термінології нема, нерідко трапляються такі, в яких все ж таки помітний дух буддійського світосприймання; отже, без відповідних пояснень читачеві нелегко увійти в їхню атмосферу.

Китайський буддизм – це фактично синтез двох учень: індійського буддизму Махаяни і місцевого даосизму. Найбільше традиційних для Китаю ідей (лаоських – в основному в дусі трактату “Чжуанцзи”, що належить філософу IV – III ст. до н. є. Чжуан Чжоу, а також деякою мірою й конфуціанських) має вчення однієї із шкіл китайського буддизму, яка називається “чань”.

Розглядаючи творчість Ван Вея, слід хоча б побіжно зупинитись на основних принципах естетики чань. Більшості з них Ван Вей поклав початок, деякі розвинув у своїй творчості. Треба одразу зазначити, що мистецтво (поезія, живопис, каліграфія) вважалося в системі чань якщо й не основним, то принаймні важливішим джерелом пізнання істини, ніж канонічні тексти.

“Істина поза словами”,- говорили чанські митці, і цей постулат реалізувався в поезії Ван Вея завдяки величезній значимості паузи, а в живописі – незаповненої, білої поверхні. Майже після кожного рядка, а нерідко й після цезури, читач віршів Ван Вея повинен подумки ставити три крапки і переходити до наступного рядка після значної паузи. Оцей принцип недомовленості залучає читача до співтворчості, і його активність в ідеалі повинна дорівнювати активності творця.

Інший важливий принцип естетики чань виражає ідею, згідно з якою пізнання істини не потребує якихось виняткових умов, і, отже, предметом художнього освоєння може бути звичайнісіньке явище, будь-яка, здавалося б, дрібниця. Цей принцип чанської естетики пов’язаний з попереднім, як і взагалі всі її принципи поєднані між собою. “Одна квітка краще, ніж сто, виражає суть квітки”,- говорив пізній спадкоємець цієї традиції японський письменник Кавабата Ясунарі. А один з чанських висловів гласить: “В одній порошинці – вся велика земля; цвіте одна квітка, і цілий всесвіт підводиться з нею”. Тому, вважали чанські митці, авторові достатньо в своєму творі виявити суть одиничного, а суть Всесвіту (Єдиного) сама постане в душі читача, якщо, зрозуміло, він виявить активне бажання до співтворчості. Більше того, чанські митці висунули принцип абсолютного злиття суб’єкта з об’єктом мистецтва. “Щоб намалювати сосну, треба стати сосною”, – говорив великий японський поет Мацуо Басьо (1644-1694). Яскравою ілюстрацією цієї думки є рядки з двох віршів В. В. В одному з них поет пише: “І серце моє, як і річка, не має турбот”, а в другому – “Ця чиста вода така ж безтурботна, як серце”.

Г. Турков

ВАН ВЕЙ