Вальсингам

Колізія образа В.: людина, роздавлена страхом смерті, одержимий жахом перед “безоднею похмурої”, на краю якої він виявився, зважується на бунт. У гордому самозахваті він славить “царство Чуми”, знаходячи в її згубній дії джерело “нез’ясованих насолод”, але в якийсь момент усвідомлює всю міру власного блюзнірства. Після розмови зі Священиком В. розуміє, що заколот проти чуми, його самого й всіх бенкетуючих, що зажадали в хмільному вигарі утопити весело розуми, не просте святотатство, але капітуляція. Не здатні духовно протистояти

грізній силі, що несе смерть, В. і його співтрапезники по суті укладають угоду із чумою, продають їй свої душі, щоб зберегти тіло. Прозріння наступає, коли Священик нагадує В. про померлу матір, над могилою якої він ридав і “із криком бився”, що тепер, видимо, “плаче гірко в самих небесах, дивлячись на бенкетуючого сина”, чуючи його голос, “співаючі скажені пісні, між благання святого й тяжкого зітхань”. В. розуміє, що він уже не той, якої був колись, – “чистим, гордим, вільним”, що небеса для нього зачинили свої врата і їх “занепалий дух не досягне”. На цьому моменті прозріння й істини
Пушкін обриває дія. Остання ремарка трагедії: “Бенкет триває. Голова залишається занурений у глибоку замисленість”.

У фільмі М. Швейцера “Маленькі трагедії” (1979) герой “Бенкету…” так нічого й не усвідомив. Останнім його словом став гімн чумі, пересунений у розв’язку трагедії: заключним акордом зробилася фраза про наслажденье, що доставляється тим, “що загибеллю загрожує”, а загальним підсумком – чисто епікурейський вибір героя, вся мудрість якого укладена в прислів’ї: помирати – так з музикою. Скажений бенкет під час чуми, “заварений” Пушкіним у випробування героєві, перетворився у своєрідну подобу давньоримських ludi funebres, що супроводжували похоронний ритуал. Таке “язичеське”, “античне” прочитання трагедії йде від росіян “еллінів” початку XX століття (Вяч. И. Іванов), дионисий-ские захвати яких були те саме що “упоениям” В. і не залишали місця “замисленості” останнього.

Тематика пушкінського “Бенкету…” перегукується з віршем “Герой”, датованим 29 вересня 1830 р. (дата завершення трагедії – 6 листопада того ж року). В образі “героя” Пушкін вивів Наполеона, що під час єгипетського походу відвідав госпіталь у Яффі, де перебували його солдати, заражені чумою. В очах Пушкіна Наполеон був лик не в бої й не на троні: він став “небу іншому”, коли, ризикуючи життям, потискував руки вмираючої, щоб підтримати їх. Наполеон грає зі смертю, як і В., але не заради себе, а в ім’я інших. В. бажає утопити власний страх, Наполеон намагається звільнити від страху “перед похмурою недугою” своїх воїнів, “таврованих мощною чумою”. У подібних ситуаціях обоє персонажа надходять відважно, героїчно, але Героєм є Наполеон, що випливає кличу серця: “Залиш героєві серце; що ж // Він буде без нього? Тиран!” “Бенкет під час чуми” уперше був поставлений в Олександрійському театрі (1899, у ролі В. – В. Н. Давидов). На сюжет трагедії написана опера Ц. Кюи (1901).


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (2 votes, average: 3.00 out of 5)

Вальсингам